– Нiчого страшного, заживе, як на собацi… – прошипiв поранений.
– Тiльки б сховатися…
Чоловiк, опираючись на руку Горпини, поволi став вибиратися з заростей. Видно було, що кожен крок даеться йому через силу, i сили тiеi в нього майже не лишилося.
У Горпини аж сльози виступили на очi – так жаль було цього чоловiка i страшно тiеi рани…
Вона не знайшла нiчого розумнiшого, як витрусити кропиву геть i накинути рядно незнайомцевi на плечi.
Тiльки по дорозi до хати Горпинi потроху почало доходити, що вона робить. Веде додому до себе незнайомця, пораненого, який вiд когось ховаеться. Та ще б коли чоловiк був удома, то пiвбiди, а так бозна-що можуть люди подумати… Але i покинути його напризволяще вона теж не могла.
Кiлька хвилин, поки вони йшли вiд лiсу до хати, видалися iй за години; проте даремне вона так нiтилася, що аж ховала голову в плечi – нiкого з сусiдiв не видно було надворi. Навiть всюдисуща баба Райка кудись подiлася, хвала боговi…
Вже опинившись у власному подвiр’i, Горпина повела було незнайомця до хати, але тут вiн запротестував:
– Краще… куди-небудь… не в хату.
– Але тодi куди ж? – Горпина геть розгубилася.
– Ну мають же бути якiсь… Для сiна там, чи ще для чого…
– Хiба що в клуню?
– Тодi в клуню…
Коли поранений простягнувся долi, важко дихаючи, Горпина метнулася до хати i принесла в глековi холодноi води. Чоловiк жадiбно припав до глека i за мить лишив його порожнiм.
Кiлька оберемкiв старого сiна, вкритi рядном, перетворилися на непогану постiль незнайомцевi, куди вiн вiдразу ж i звалився, закривши очi.
Горпина вийшла з клунi i перевела подих. Руки все ще зрадливо тремтiли.
Але треба було робити щось далi, не лишати ж його так, а то ще помре! Якщо вiн не хоче нiкому потрапляти на очi, тодi доведеться самiй промити рану.
Повернулася з чистими ганчiрками i старою сорочкою – хай i латана, та все ж чиста.
– Пане…
Вiн вiдкрив очi i повернувся до неi.
– Дайте я промию вашу рану.
– Пусте…
– Нi, не пусте. Треба промити.
Вiн бiльше не пручався; пiдвiвся i допомiг стягнути з себе сорочку, що перетворилася на лахмiття.
Якомога обережнiше, вона витерла мокрою ганчiркою йому груди довкола рани. Тепер вона ясно бачила, що це справдi сильний опiк.
– Ви попеклися? – запитала обережно.
– Так сталося… – тiльки й була вiдповiдь.
– Я зараз вас перев’яжу.
Трохи неслухняними руками Горпина якось наложила пов’язку. Було нiяково торкатися тiла незнайомого чоловiка, до того ж таким гарним було це тiло… Шкiра бiла i нiжна, як у дитини.
– Одягнiть ось сорочку. Вона, правда, проста, але…
Горпина не договорила, перехопивши його погляд. Чому вiн дивиться на неi так дивно?
Мовчки дозволив одягнути себе в запропоновану одежину i знову опустився на свою постiль.
– Ви, може, iсти хочете?
Незнайомець лише заперечно похитав головою.
– Менi вiдпочити потрiбно…
– Звичайно, спiть собi. Коли чогось треба, я надворi.
Чоловiк раптом посмiхнувся.
Горпина на якусь мить зупинилася, задивившись на нього. І як вона вiдразу не помiтила, який вiн гарний? Вродливе обличчя i очi – на пiв того обличчя. Кучерi чорнi на високий бiлий лоб падають. І дивиться так…
– Дякую.
Вона нiби прокинулася.
Ховаючи очi, зiбрала бiгом свое шмаття – й сорочку його прихопила – i чкурнула геть.
Цiлий день, метаючись по подвiр’ю, нiяк заспокоiтись не могла. Купу роботи переробила – ще й прати до ставка пiшла.
Вона ранiше нiколи не бачила такоi матерii, з якоi була ця сорочка зроблена – тонка й мiцна, вона нiби аж переливалася. Шкода, що порвана – мабуть, купу грошей коштуе… Хто ж цей дивний чоловiк? Тiльки пан якийсь. Руки в нього панськi – вона помiтила – пальцi, як у дiвчини, i долонi гладенькi, без мозолiв. Вона сама нiколи не могла такими руками похвалитися. Тодi звiдки ж вiн прийшов? І чого мусить вiд когось ховатися?
Цiкавiсть уперемiж з неясним страхом не давали iй спокою; двiчi вона обережно зазирала до клунi, але вiн спав. Лишила ще води i хлiба, й вийшла тихенько.
А коли звечорiло, страхи почали зростати. А якщо чоловiк раптом додому повернеться? Бувало ж таке. Прийде перевiрити, як тут його господарство. І що вона йому скаже? Як пояснить?
Їi неймовiрно тягнуло пiти провiдати свого врятованого, але вона з усiх сил себе стримувала. І лише коли геть споночiло, взяла миску кашi i прихопила каганця з собою.
Обережно вiдкрила дверi – тихо й темно, тiльки мишi шкребуться десь.
– Пане!
Вiдповiдi не було. Слабке свiтло каганця освiтило порожню постiль у кутку.
Нiкого.
