Здивована i налякана, вона кинулася до дверей, i ледве не збила з нiг свого пiдопiчного.
– Ой!
Чоловiк упiймав каганця, який вже летiв додолу.
– Злякав тебе?
– Я… Я поiсти принесла вам, – ледве видихнула Горпина.
– Досить звертатися до мене, як до пана. Я не пан.
– Тодi як вас називати?
– По iменi. Я – Беат.
– Як-як?
– Беат.
– Ой, iм’я таке, що й не вимовлю…
– Тодi називай мене так, як тобi зручно, – посмiхнувся вiн.
Горпина поглянула недовiрливо.
– А хiба так можна?
– Тобi – можна.
І знову всмiхаеться. Якого кольору у нього очi?
– Тодi, може, Богданом? – запитала, нiяковiючи.
Чоловiк скривився.
– Вигадай щось iнше.
– А Гнатом? Трохи схоже…
– Гнатом – вже краще.
Вiн стояв навпроти неi, i вона ледве дiставала йому до плеча. Високий. Тiльки сорочка ця латана на ньому кумедно дивиться. І рукава короткi.
Чоловiк мовчки повернувся на свою купу сiна i махнув рукою Горпинi, пропонуючи сiсти поряд.
– Може, помiняти вам пов’язку?
– Їi взагалi можна зняти. Я почуваюся набагато лiпше.
Як не дивно, вiн i справдi мав набагато кращий вигляд, нiж вранцi.
Сам стягнув сорочку i кинув поряд.
Вiн сидiв, не поворухнувшись, поки вона розплутувала вузол, а потiм обережно знiмала пов’язку. І тут же iй забракло повiтря – на мiсцi, де ще вранцi був страшний опiк, тепер лишилася тiльки червона пляма!
Проте Гната це зовсiм не здивувало.
– На менi все заживае дуже швидко, я ж казав, – весело мовив вiн.
– І як же звуть мою рятiвницю?
– Горпина…
– Дякую тобi за допомогу, Горпинко, – м’яко сказав вiн раптом.
– Та що ви… Я ж нiчого такого не зробила…
– Я думаю iнакше.
Вiн поглянув на неi пильно.
– Тобi, мабуть, цiкаво, хто я в бiса такий i як мене сюди занесло, так?
Вона лише кивнула.
– На жаль, я можу розповiсти не так багато. Менi нiчого додати до свого iменi. І я здалеку, дуже здалеку. Я повертався додому, коли випадково натрапив на… на ворога. Убити вiн мене не мiг, а от вiдiбрати сили – у нього вийшло. Я вiдбився, але вже не мiг утекти… А сонце менi ще додало б… Але потiм з’явилася ти i мене врятувала. Тепер менi потрiбно ще день чи два, щоб вiдновити сили, i бiльше я не буду обтяжувати тебе своею присутнiстю… Не проженеш?
– Та що ви… Живiть, скiльки треба. От тiльки що клуня…
– Чудова клуня. А мишей я не боюся.
Вiн раптом взяв ii за руку, обережно провiв пальцями по долонi i… поцiлував. Вiд несподiванки бiдна Горпина зайнялася маковим цвiтом – iй поцiлували руку, мов якiйсь панi!
– Та що ви…
Вихопила свою руку i не знала, куди подiти очi.
– Я вже буду йти…
– І не складеш менi компанiю?
– Ви так говорите… Такi слова… Я не…
– Я хотiв запитати, чи можеш ти ще трiшки посидiти тут, чи тобi конче потрiбно бiгти до темноi хати, де сплять двi маленькi дiвчинки.
Вона не знайшла що вiдповiсти. Їй справдi не хотiлося йти. Але й залишатися бiля нього…
Тим часом Гнат, нiби й не чекаючи вiдповiдi, раптом поклав iй голову на колiна. Спокiйно i впевнено, нiби робив це ранiше вже тисячу разiв.
