Горпина геть розгубилася. Вивiльнитися й тiкати? Але…
– Чому ти тремтиш? – тихо запитав вiн, лукаво позираючи на неi знизу вгору.
– Невже боiшся мене? Сама врятувала, а тепер боiшся…
– Не боюся… Але…
Горпина нарештi зiбралася з духом.
– Але я замiжня…
Гнат навiть не поворухнувся.
– Якщо ти вважатимеш, що я поводжуся непристойно, просто скажи менi про це, гаразд?
– Гаразд… – видушила з себе Горпина.
Але бiльш нiчого не змогла сказати. Натомiсть не втрималася – i обережно доторкнулася його волосся.
Вiн подивися iй в очi – i так вабив нестримно той погляд, що вона геть розгубилася. Отак сидiли i дивилися одне на одного, точнiше, вона сидiла, а його голова так i лежала у неi на колiнах.
– Поцiлуй мене, – раптом попросив вiн.
– Що?…
– Поцiлуй мене.
І очi закрив.
От зараз би пiдхопитися, сказати йому… Але чому вона вже нахиляеться до нього? Так манять цi червонi губи… От тiльки доторкнутися – й тiкати, запертися в хатi i сидiти там…
Ледь – ледь доторкнулася й зупинилася.
Вiн вiдкрив очi. Самi очi смiються.
– Дурненька…
Обережно ковзнув губами по ii губах, мов би розбираючи смак, нiжно i легко. А потiм раптом припав – палко, аж гаряча хвиля прокотилася по всьому тiлу… І знову вiдпустив. І знову… Не зчулася, як уже млiла в його обiймах, а вiн неквапливо гладив долонями ii обличчя, цiлував закритi очi – i знову повертався до губ…
– Якi в тебе губи солодкi… – прошепотiв у саме вухо.
А тонкi пальцi вже знiмали з голови очiпок.
Важка коса упала на плечi.
Обiймаючи ii однiею рукою, iншою швидко розплiв косу. Волосся розсипалося рудою хвилею.
– Яка ти гарна… Як русалка. Ти колись бачила русалок?
Вона лише похитала головою, не наважуючись вiдкрити очей. А раптом це сон, i вiн зараз розвiеться, ледве вона вiдкрие очi? Такий грiховний i солодкий сон… Степан нiколи не цiлував ii так.
Гнат тим часом гладив ii волосся i обережно розплутував заплутанi прядки. Вона боялася навiть дихнути.
– Горпинко… Ти все ще боiшся? Я не скривджу тебе.
– Але це грiх… – нарештi змогла вимовити вона.
– Що – грiх?
– Те, що ми робимо…
– Точнiше, те, що я роблю, – знову посмiхнувся вiн.
– А ти нiчого грiховного не робиш. Просто хочеш втекти вiд мене. Хоча якраз це – грiх, тому що насправдi ти йти не бажаеш, але силуеш себе. Навiщо? Хiба ти не хочеш просто лишитися зi мною i нi про що не думати? Грiх – тiльки те, що ти сама вважаеш грiхом. І любити – це не грiх. Хiба тобi не хочеться крихту ласки?
Вона не змогла заперечити. Тим паче тепер, коли його губи ковзають легкими доторками по ii шиi, а пальцi вже розв’язують комiр сорочки…
Вона бiльше не пручалася – нi коли вiн обережно знiмав з неi одяг, нi коли поклав на свою постiль. Це було сном – тому що те, що вiдбуваеться, надто чудово, щоб бути правдою… Вiн не поспiшав – вiн пестив ii тiло, покривав його цiлунками. Вона млiла i танула й тiльки звивалася пiд його руками, боячись зайвий раз дихнути… І коли вiн нарештi взяв ii, вона вже не знала, на якому вона свiтi…
А коли все закiнчилося, то лише для того, аби початися знову. Тiльки тепер вона вже нi про що не думала – i сама пестила його, спочатку несмiливо, а потiм все розкутiше. Вiн був чудовий… Вiдповiдав на кожен ii доторк, тремтiв вiд ii рук i стогнав вiд блаженства так само, як i вона… Його кучерi нiжною хвилею лоскотали ii шкiру, а вiд долонь його iшов струмiнь тепла… Нiчого подiбного вона не переживала нiколи. Вони цiлували i пестили одне одного знову i знову, майже не зупиняючись, то зливалися в одне, то роз’еднувалися, аби знову з’еднатися…
А коли нарештi зупинилися, то в обох уже не було сил.
Вона лежала у нього на грудях.
– Дивна ти… – раптом тихо сказав вiн.
– Чому дивна?
– Вiддаешся не тiльки тiлом, а i всiею душею…
– А це неправильно?
– Це чудово… У мене ще не було такоi.
Щось схоже на ревнощi пройняло ii серце.
– А багато у тебе було жiнок?
– Вони не такi, як ти…
Знадвору долинув рев корови.
– Мабуть, уже пiзно… Менi треба йти.
– Не пiзно, рано… Ще не йди.
– Не можу… Їсти дiтям треба зварити.
