Вiн нарештi вiдпустив ii.
Похапцем вдяглася, пiдхопила свiй очiпок – i до дверей.
Слiпуче сонце вдарило в очi. Дiйсно, рано… Корова i свинi мало не розвалюють повiтку, а голоднi дiти граються перед хатою.
Що це було?
Що це було з нею…
Поки поралася, поки iсти готувала i робила свою щоденну роботу, думки нiяк не полишали минулоi ночi. Як це могло статися? Вона завжди була порядною жiнкою, i за все життя знала лише одного чоловiка – Степана. Навiть в дiвоцтвi нi з ким iншим не цiлувалася… То як вона могла зважитися на зраду? Що було такого в незнайомцевi, що змусило ii про все забути, геть втратити голову? І чому, як вона себе не картае, а все одно згадуе знову i знову все, що цiеi шаленоi ночi вiдбувалося, i солодко озиваеться все тiло на тi думки грiховнi?
Давно вже пора було б вiднести Гнатовi iсти, але вона нiяк не могла зважитися зайти туди, де кожна пилинка була свiдком ii зради…
Лише десь по обiдi зважилася – все-таки, не сидiти ж йому голодному!
Але клуня зустрiла ii тишею. Постiль порожня. Нема нiкого.
І руки опустилися. Сама незчулася, як сльози навернулися на очi.
Дурна! Радiти треба. Ну, переночував та й пiшов собi, нема потреби нi про що бiльше турбуватися, та й зустрiчатися з ним поглядом бiльше не доведеться…
То чому ж вона плаче? І чому так тяжко на серцi? Нiби ii просто обдурили й покинули…
Ще двiчi верталася – а раптом вiн десь просто виходив?
Нема.
Пiшла спати…
Тепер, як нiколи, хотiлося, аби нарештi повернувся Степан. Вона ще не знала, як тепер дивитиметься йому в очi, але… Краще вважати, що все, що сталося, було сном, i не бiльше. То все iй лише примарилося. Та i не могла вона так вчинити – слiпо спокусi пiддатися! Так, то все сон… Тiльки сорочка червонiе, мов квiт маковий. Так i не залатала. Та вже й нема для кого.
Його сорочка. Схопила ту сорочку, до лиця притулила. Сльози витерла – i в пiч ii. Нехай димом зiйде мана! Нехай…
І вiдразу ж пожалiла – а раптом повернеться? Раптом… Як же хочеться ще раз пiти й остаточно пересвiдчитися, що Гнат дiйсно зник… Нi, не пiде. Вiзьме себе в руки i нiкуди не пiде. Пiшов вiн, втiк. А коли й не пiшов, то нема чого йти до нього уночi. Нема чого… А раптом вiн чекае?
Нi, не можна. Не можна.
Лягла спати.
Тiльки який там сон! І очi мокрi. І так нестерпно хочеться iще хоч разочок вiдчути на собi доторк гарячих губ… Святi заступники й сохранники, заступiть i сохранiть вiд спокуси!
Почала молитися.
А пам’ять не вiдпускае, малюе живi спогади i крае серце…
– Горпинко!
Ледь iз печi не впала. Злякалася до нiмоти, очi широко вiдкрила – стоiть бiля вiкна постать знайома, рукою кличе ii.
Повернувся!
Прийшов!
Невже хату не закривала?
Мабуть, що нi, коли вiн тут.
Прийшов…
– Горпинко, ти вже спиш? – тихо.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
