Листи до полковника
Яна Юрьевна Дубинянская
Смерть Нiколаса Роверти, або ж Лiлового полковника, колишнього диктатора екзотичноi держави, який останнi двадцять рокiв прожив iнкогнiто у чужiй краiнi, несподiвано набувае розголосу. Метушаться журналiсти. Непокояться спецслужби. Активiзуеться таемна мiжнародна органiзацiя пiд назвою «Структура». Усiм iм треба щось одне – вiд неi, його дочки, сорокарiчноi вчительки лiтератури Єви Миколаiвни Анчаровоi.
Колись Лiловий полковник володiв цiлим паралельним свiтом на ймення Зрiз. Там, у дивному i первiсному Зрiзi, вiн ховав вiд ворогiв i вiд життя свою доньку, принцесу Еву Роверту. Там вона зустрiла i втратила свое щастя. Звiдти писала батьковi вiдчайдушнi листи, що поступово стали ii iнтимним щоденником.
Нинi Зрiз – дорогий i модний курорт, де все тепер по-iншому. Та всупереч класичнiй настановi «нiколи не вертатися до колишнiх мiсць», вона вирушае туди, щоб з'ясувати обставини батьковоi смертi, врятувати його спадщину вiд численних претендентiв, i вiднайти себе.
Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.
Яна Дубинянська
ЛИСТИ ДО ПОЛКОВНИКА
Вона дiзналася випадково. Могла не знати ще годин iз п’ять, бо не збиралася сьогоднi до нього, хотiла лише потелефонувати ввечерi, десь пiсля восьмоi. Зовсiм випадково почула по радiо в чужiй машинi.
Машина була фiзика Лiмберга. У середу в них водночас закiнчувалися уроки – останнiй п’ятий – i фiзик традицiйно пропонував лiтераторцi проiхатися на його автi, а вона традицiйно вiдмовлялася. А сьогоднi погодилася: у вiкнi мiж другим i четвертим накупила продуктiв до дня народження i дуже не хотiлося тягти торби власноруч. Лiмберг зрозумiв справжню причину, отже, не надто зрадiв. Пiдкреслюючи суто дружнi намiри, ввiмкнув у машинi приймача i навiть не став шукати музику.
Вона думала про свое – як би з найменшими втратами вiдстрiлятися вiд ювiлею – i сприймала слова диктора як шумовий фон, не заглиблюючись у сенс. Але, як воно зазвичай бувае, свiдомiсть активiзувалася автоматично – вiд слiв не просто знайомих, а таких, що мали для неi особисте значення. «Кривавий режим Лiлового полковника». Встигла подумати: чому? Кому воно треба?.. може, якась рiчниця?
Екскурс в iсторiю виявився занадто докладним як для радiоновин, i ii здивування встигло перевищити всi можливi межi. І раптом – буденне, у продовження теми, замiсть прiзвища чи займенника: самогубець…
– Що з вами, Єво Миколаiвно? – Лiмберг загальмував. – Вам погано?
По радiо говорили вже про щось iнше. Новини спорту…
– Щось трапилося? Ви щось пригадали?.. забули?.. може, повернутися?..
Вона дивилася поперед себе порожнiми очима, а фiзик все сипав пропозицiями:
– Швидше додому? Ми майже приiхали. Он та вежа за рогом, так?
Опритомнiла:
– Зупинiть. Я вийду тут.
– Ну що ви, я довезу до пiд’iзду… Ви образилися? Я не хотiв, слово честi… Вашi торби такi важезнi!
Ага, торби. Занести iх до хати i iхати. Нi, iхати треба негайно. Але ж не Лiмберговою автiвкою, господи, як нерозумно, як неправильно… не казати ж йому адресу!..
А чом би й не сказати? Якщо все одно – по радiо. Завтра дiзнаються всi, i вже байдуже. А сьогоднi розпитування Лiмберга можна просто iгнорувати. Вiн, дурник, довезе. І це головне.
…У пiд’iздi нiкого не було i вона, щоб зайвий раз не ризикувати в майже весь час поламаному лiфтi, кинулася нагору сходами. Сьомий поверх; вiддиху iй завжди вистачало щонайбiльш до п’ятого, це якщо спокiйно йти. Але сьогоднi вона майже злетiла на восьмий. Зупинилась, повернулася. На сходовому майданчику було порожньо, i в нiй встиг вибухнути страх: там, у квартирi, теж нiкого, тiльки папiрець i пломба на дверях, не встигла, не встигла!..
Раптом з дверей вийшла незнайома дiвуля в тертих джинсах i з величезним фотоапаратом на шиi. Затяглася, кинула недопалок i вiдразу потяглася по нову цигарку. Захотiлося ii прибити.
Замiсть цього запитала; голос лунав уривчасто пiсля бiганини сходами:
– Вiн… тiло ще не забрали?
– Не-а, – вiдказала дiвуля. – Не дозволяють чiпати. Якийсь головний мент нiяк не з’явиться. Всi нормальнi журналiсти розiйшлися, а моему чудику замандзюрилося взяти коментар…
Хрипке сопрано стихло поза зачиненими дверима. У передпокоi натоптали, смердiло тютюновим димом i чужими парфумами, з кухнi лунали якiсь голоси. Вона кинулася в його кiмнату, таку тiсну через книжковi полицi попiд усiма стiнами i величезний письмовий стiл, наскочила на рiжок дивана, зупинилася i, роздивляючись навсiбiч, нiяк не могла його знайти…
– Ви експерт? – чемно запитав чорнявий хлопець, пiдводячись з-за стола.
Вона спробувала зрозумiти, що вiн сказав. І раптом побачила.
Вiн скрутився в кутку крiсла, маленький, наче лiлiпут чи дитина. На ньому був парадний мундир, i загострене пiдборiддя над лiловим комiрцем здавалося жовтим, як недопитий чай. Здивованi очi – в стелю, нiби запитуючи когось там, нагорi. Чисто виголенi зморшкуватi щоки. І лiлова пляма на грудях, ледь темнiша за мундир. Майже правильноi округлоi форми.
Рука з пiстолетом звiсилася донизу. Класично – до безсилля в колiнах, до спазму в горлi, до гострого сигналу вiд слiз, що пiдступили до очей…
– Інтернет-видання «Слiдами», – сказав чемний парубок. – Не хвилюйтеся, я нiчого не займав. Чи не могли б ви проко…
– Що?!! – рвучко обернулася до нього, нiби в нiй спрацювала туго закручена пружина. Хлопець вiдсахнувся, часто клiпаючи довгими вiями.
Позаду почулися кроки. Хтось лайнувся. Другий, стриманiший, висловився:
– Панi, туди не можна, скiльки разiв казати!.. Ви хто?
Вона примусила себе глянути ще раз. Так, вiн мав коли-небудь це зробити. Саме так: в парадному мундирi, з iменноi зброi. Ще тодi… Якщо тодi – нi, то тiльки через неi. Вона завжди це розумiла. Втеча, приниження, пiдлабузництво перед спецслужбами чужоi держави, виблагане iнкогнiто, животiння в малометражнiй квартирi… Тiльки через неi i задля неi. Для нього – пiстолет i лiловий мундир. А коли-небудь – це будь-коли. І нема сенсу запитувати: чому саме тепер?.. через стiльки рокiв…
І ще безглуздiше, геть нерозумно й по-дитячому: чому – сьогоднi, напередоднi дня ii народження?
Пролунало запитання. Вона вiдповiла:
– Я його дочка.
Мiлiцiонер позаду примовк, тодi пробурмотiв щось схоже на «ходiмо» i «дати свiдчення». А хлопець з довгими вiями нiби прокинувся й зарепетував:
– Марiчко-о-о-о!!!
Мало статися. Коли-небудь. Слiз так i не було; вона приплющила очi, намагаючись вiднайти в собi щось схоже на полегшення. Але нiякого полегшення не вiдчувалося. Навпаки – свинцевий, важезний тягар. Тепер доведеться звалити на себе ще й це… поховання, журналiсти… Чому – журналiсти? Йому ж обiцяли…
– Чого? – пролунало з-за спини хрипке сопрано.
Обернулася; просто на голос.
Назустрiч слiпучому фотоспалаху.
Дорогий таточку здрастуй!
Я пишу сама томущо я вже вилика. У нас тепло сонце, свiтить, дощ. Роза каже справжня принцеса немае бiгати покалюжах але так нецiкаво. Менi подарували дракона!!!!!!! Його звати Драго. Вiн ше маленький. Не розмовляе але вчиться. Пренцеси всi з драконами правдаж? Учора до замку привезли, вугiля, на зиму, цiлу гору!!!!!!! Я лазила. І нiчого тiльки шлейф потiм викинули але менi нешкода. Роза каже треба писати про важливе як я вчуся. Я вчуся добре. Я вже вилика. Приiзжай. Я тибе люблю.
Твоя Евiта.
14.09.07.
ЧАСТИНА ПЕРША
