РОЗДІЛ I
Марiсабель сидiла на пiдвiконнi й палила.
Сигарета в неi була модна, довга, як i ноги в червоних сiтчастих панчохах. Гумки панчох i краечок чорних трусикiв спокусливо визирали з-пiд спiдницi; всi хлопцi, звичайно ж, зирили саме туди. Марiсабель вже тричi посилали додому переодягатися з цiеi спiдницi у щось пристойне, але тепер вона вигадала фiрмовий фокус: приходила до школи в чомусь нудно-картатому до колiн, а пiсля урокiв зачинялася в туалетi – i р-р-раз! Дехто з однокласникiв бiгав пiдглядати, як оте картате спадае iй пiд ноги. Вiдкривачка точно бiгав.
Вiдкривачка також палив, бухикаючи, як застуджений паротяг. Сморiд вiд його самокрутки був якимсь солодкуватим, пiдозрiлим. Про Вiдкривачку патякали багато чого, мабуть, i брехали теж, але всi точно знали, що вiн сидiв. Що вiн старший вiд усiх на два роки, а такий малий через те, що палив ще в дитячому садку. І невiдомо, яку саме гидоту вiн палить.
Дилда кривила довжелезного носа, вкороченого згори окулярами, i демонстративно вiдсовувалася подалi. Тодi знову присовувалася. Бейсик розповiдав стиха, iнколи майже пошепки, i за чотири кроки його вже не було чутно. А Дилда до того ж не мала досвiду, вона все життя просидiла за першою партою. І нiколи не потребувала пiдказок з мiсця.
– Ну?! – видихнув Горобець. Скоса зирнув на трусики Марiсабелi. Було незрозумiло, що його збуджуе бiльше.
– Спокiйно, – Бейсик майстерно витримав паузу. – Тепер звернiмося до правдивих джерел iнформацii. Як повiдомляе поважне iнтернет-видання «Слiдами»…
Вiн був вiдомим приколiстом. Його вухатою головою швендяло повнiсiнько зграй тарганiв, але це зазвичай нiкому не заважало. Маючи бажання, забалакати Бейсик мiг кого завгодно, навiть математичку, а те, що вiн виробляв на уроках лопуха Блiнберга, особливо на лабораторних, одразу ставало загальношкiльними легендами. Наприклад, дослiд з послiдовним з’еднанням по нiжках парт першого ряду i потужним коротким замиканням на вчительському столi поставив саме Бейсик, хоча до директора тягали, як завжди, Вiдкривачку.
– Ну?! – вимогливо перепитала Марiсабель. Струсила попiл на голову Горобцевi.
Бейсик мовчав, вiдверто, на вiдмiну вiд iнших, витрiщаючись iй пiд спiдницю. Марiсабель засовалася i обсмикнула ii. Дилда гигикнула.
– Тепер можна, – кивнув Бейсик, i Дилда, а слiдом за нею й решта голосно зареготали. Марiсабель зробилася густо-червоною – майже як ii панчохи. Їй пасувало.
– Слухай, ти шо?! – Вiдкривачка щиглем послав недопалок подалi, потрапивши Горобцевi в бiк. Сунув на Бейсика: – Я не в’iхав! Або говори, або не жени! Поняв?!
– Традицiйно вражений твоiм лексиконом, – схилив голову Бейсик. – Так от. Інтернет-видання «Слiдами» повiдомляе цiкавi подробицi. Свого часу, надаючи притулок Лiловому полковнику, наша краiна дiяла проти мiжнародних конвенцiй. Що це значить? А це значить, що…
Марiсабель скривилася. Про мiжнароднi конвенцii iй було нецiкаво. Як i бiльшостi присутнiх. Але всi, навiть Вiдкривачка, знали, що поки Бейсик доповзе до цiкавого, доведеться вислухати чимало всiлякоi пурги, i боротися з цим не було нiякоi змоги: якщо перебивати, вiн узагалi нiчого не розповiсть. Марiсабель витягла нову сигарету, i трое або четверо хлопцiв клацнули запальничками. Дилда вiдсунулася. Тодi присунулася знову.
– А значить це дуже дивнi речi. Я б навiть сказав…
– Шухер! – просигналив Лисий вiд схiдцiв.
Всi скочили на ноги i разом обернулися в той бiк. Горобець, що сидiв навпочiпки, пiдвiвся, втрачаючи вигiдну позицiю знизу пiд Марiсабеллю, Вiдкривачка незалежно плюнув пiд ноги, Марiсабель рвучко заховала сигарету за спину, загасила ii об раму i, знову обсмикнувши спiдницю, спустила ноги з пiдвiконня. Бейсик замовк iз фiлософським виглядом. Дилда вдавала, нiби геть випадково опинилася тут, бiля цих людей. Що ii тут i немае.
Тишу порушили кроки, що прудко пiдстрибували сходами. Аж нiяк не вчительськi.
– Вiдбiй, – усмiхнувся Лисий. – Це Стар.
Всi видихнули й заспокоiлися. Вiдкривачка скочив на пiдвiконня. Горобець вивернувся, тулячись ближче до Марiсабелi, яка iз жалем поглядала на майже цiлу сигарету: не припалювати ж знову? – поки Бейсик спритно не висмикнув довгий недопалок з ii пальцiв, для чогось заткнувши його собi за вухо. Дилда зняла окуляри, i ii нiс збiльшився на добрих пiвтора сантиметри. Тодi знову вдягнула.
– Салют, – мовив Стар, з’являючись пiд схiдцями. – Народ, що за понти, пiвгодини вас розшукую! Я ж ясно сказав: у курилцi.
Вiдкривачка презирливо гмикнув. Стар, чистунчик i спортсмен, хорошист i староста класу, взагалi не палив i навiть майже не випивав. А туди ж.
– Ту курилку накрили, – висунувся Горобець. – Ще того тижня. Мимра тепер сама ходить дивитися, а ми тут тусуемось.
– Мiг би й попередити!.. – обурилася Дилда.
Й вiдразу ж примовкла пiд знищувальним, як отрута для комах, поглядом Марiсабелi. Та сперлася п’ятою точкою на пiдвiконня, схрестивши червоно-сiтчатi ноги; Вiдкривачка невимушено обiйняв ii за плечi, i його долоня була скинута звiдтiля так само невимушено, але твердо, швидким i вишуканим рухом. Дилда так не вмiла. Втiм, iй було й не треба.
– Коротше, – сказав Стар. – До справи. Про Єву.
Всi подивилися на Бейсика.
Лише Дилда не вiдводила погляду вiд Стара. І побачила, як на його сильнiй засмаглiй шиi стрибнув борлак вiд неконтрольованого ковтка. Бiльше нiхто не помiтив, навiть Марiсабель. Хоча хто ii зна. Вона мала рецептори на всiх опуклих частинах тiла, як полюбляв казати Бейсик.
Зараз Бейсик мовчав. Вдаючи, нiби його все це зовсiм не стосуеться.
– Здаемо по двадцять, – промовив Стар.
– А не жирно? – вiдгукнувся Вiдкривачка.
– Еге-еге! – пiдхопив Горобець. – Може, хай iхня профспiлка здае? До чого тут ми?
Всi зашурхотiли, загомонiли, почали обурюватися. Вiдкривачка припалив нову самокрутку i з розрахунком пустив струмiнь смердючого диму трохи вгору, прямо Стару в обличчя. Той скривився, помахав долонею. Фiзiономiя в нього була трохи спантеличена. Марiсабель знову пурхнула на пiдвiконня, грацiозно стусонувши лiктем Вiдкривачку. Поклала ногу на ногу й вiдразу ж помiняла ноги мiсцями. Горобець судомно засопiв; дарма, бо трюк був призначений виключно для Стара. Дилда вiдвернулася.
– І для чого здаемо? – поцiкавилася Марiсабель. В ii нiжному голосi пролунало щонайменше з десяток сенсiв, один порочнiший за другий. Дилда розвернулася знову.
– На вiнок, – захихотiв Горобець.
Дилда й Марiсабель разом шикнули, а Вiдкривачка додав щигля згори. Горобець заткнувся.
Стар знизав тренованими плечима:
– Я, начебто, всiм розповiдав. Гаразд, може хто не знае… По-моему, непогана iдея. В учительськiй кажуть, що Єва бозна-скiльки не була у Зрiзi, тож думаю, буде в тему подарувати iй путiвку на два тижнi, щоб вiдразу пiсля iспитiв. Наш у неi останнiй, я дiзнавався в учительськiй. Гарно, еге ж? Не попсово, як сервiз чи там що. Кого не запитував, усi згоднi. Але якщо когось жаба давить за двадцятку…
Вiн обвiв притихлу курилку поглядом з висоти своiх метра дев’яносто трьох, знову непомiтно ковтнув i додав:
– Зрештою, iй сорок. Не щодня таке.
Тиша пiд схiдцями стала щiльною, нiби клуби солодкуватого диму.
Бейсик вiдверто кайфував.
– Якщо я правильно оцiнюю ситуацiю, – нарештi спромiгся вiн, торкнувшись дамськоi сигарети за лапатим вухом, – серед нас е дуж-же малоiнформованi особистостi. Кажу ще раз для цих деяких: як стало вiдомо вчора пiсля обiду…
– Шухер, – повiдомив Лисий.
* * *
– Сiдайте, панi Роверта.
– Анчарова, – автоматично виправила вона.
– Так, звичайно, – без посмiшки погодився спiвробiтник, зазирнувши в папери. – Анчарова Єва Миколаiвна. Сiдайте.
Вiн був у цивiльному. Втiм, вiн i справдi був цивiльним: невiйськовий характер деяких спецслужб – одне iз досягнень демократii. Сiрий костюм iз жовтою краваткою, не екзотичною, а просто недоладною, i невиразне кабiнетне обличчя. Ева не могла пригадати, чи з цим чоловiком вона розмовляла минулого разу – чи з iншим, подiбним?
– Вас запросили, щоб поставити кiлька запитань. Але спочатку приймiть нашi спiвчуття, Єво Миколаiвно.
