Вона прийняла, опустивши повiки. Цього достатньо. Далi.
На столi перед цивiлом, крiм комп’ютера, телефона й розкиданих стосiв паперу, стояла тезелiтова фiгурка дракона iз серii «На пам’ять про Зрiз» i фотографiя в рамцi з того ж матерiалу, розвернута так, що не роздивитися, хто на нiй зображений – а цiкаво. Цiкаво Евi було й минулого разу, i дракона вона запам’ятала: отже, стiл той самий. Але, можливо, спiвробiтники сидять за ним по черзi?
– Крiм того, я вiд iменi нашоi установи хочу вибачитися перед вами, – мовив вiн, й Ева пiдвела голову. – За допущений витiк iнформацii. Повiрте, ми цього не хотiли, Єво Миколаiвно.
Звичайно, вона не збиралася нiчого доводити, протестувати, йти на конфлiкт. Хотiла знову прикрити очi: кажiть далi й пошвидше. Іронiчний смiх вирвався сам собою, безгучний, як грамотна пiдказка з першоi парти, майже без поруху губ. Але цивiл, очевидно, свого часу геть не блискуче навчався в школi.
– Ми не хотiли, – з притиском мовив вiн. – Може, кави?
Ева вiдмовилася. Теж безгучно, коли вже до нього так добре доходить.
– А я, з вашого дозволу… Олю!.. До речi, я б рекомендував, кава тут добра. А розмова в нас буде довгою. Й вiдповiдальною.
– Переконали, – вона посмiхнулася вже вiдверто глузливо. – З вершками.
– Двi кави з вершками, Олю. І прослiдкуй, щоб нас не турбували.
Вiн завмовк, втупившись кабiнетним обличчям у комп’ютер: технiчна пауза для секретарки. Ева ледь стрималася, щоб нервово не засоватися на стiльцi. Як це все неприемно, тривожно й невчасно. Сьогоднi начебто мали дати дозвiл на кремацiю, його треба завiзувати в трьох мiсцях, розкиданих по мiсту, й устигнути до шостоi. З цим допитом вона хотiла вiдстрiлятися, як завжди, щонайбiльш за пiвгодини; наiвна. «Довга й вiдповiдальна розмова. Не турбувати».
Якого бiса вони хочуть вiд неi – саме тепер?!
– У вас виникли труднощi з похованням?
Вона здригнулася. Виявляеться, каву вже принесли – коли?.. мабуть, це ознака професiоналiзму секретарки, – i, судячи з запаху, справдi гарну. Ева простягла руку по горнятко, випадково торкнувшись драконового крила; тезелiт вiдповiв теплою пульсуючою хвилею. Не пiдробка.
– Та нi, дякую. Все гаразд.
– Виникнуть.
Ева знизала плечима. Щоб це швидше минулося, всi реплiки й звинувачення, а також мимовiльний смiх краще тримати при собi. Все одно вже нiчого не можна змiнити. Хто там у нього в рамцi – кохана жiнка?.. нi, швидше за все, щаслива сiм’я. Такi вiдразу заводять зразково-показову родину. Оминаючи етап кохання.
– Прочитайте, – цивiл простягнув iй ксерокопiю газетноi статтi. Бруднувату, з чорною плямою замiсть фотографii.
– Дякую, я не читаю газет.
– Я наполягаю, Єво Миколаiвно.
Вона поставила горнятко на стiл, взяла аркуш до рук. Прочитала вголос, без виразу:
– «Лiва органiзацiя «Рiвнiсть» протестуе проти поховання на нашiй землi кривавого тирана Нiколаса Роверти, вiдомого також як Лiловий полковник. «Рiвнiсть» обурена тим фактом, що полковник Роверта не був за життя виданий уряду держави, яка натерпiлася стiльки горя за часiв його диктаторства. Активiсти заявляють про своi намiри пiкетувати поховальну церемонiю…» Дурницi якiсь, – вона склала аркуш удвое. Тодi вчетверо. – Наскiльки менi вiдомо, ця «Рiвнiсть» – збiговисько мiських божевiльних. До того ж нiякоi церемонii не буде. Нема чого пiкетувати.
Цивiл похитав головою:
– Згоден, це дрiбницi. Але дрiбницi дуже неприемнi. Боюся, ви не зможете нормально поховати батька й не будете впевненi, що нiхто не потривожить його могилу. А школа? Ви ж iще не ходили на роботу вiдтодi, як…
– Ви стежите за моiм пересуванням?
Вiн посмiхнувся, впустивши краплину кави на жовту краватку. Стиха лайнувся. І знову повернувся до усмiшки, нiби до вiдкладеноi телефонноi слухавки:
– Хто тiльки не стежить за вашим пересуванням, Єво Миколаiвно!.. Але ближче до справи. Мое вiдомство розумiе: в тому, що iнформацiя потрапила до преси, е частина нашоi провини. Тому й частину ваших проблем ми беремо на себе. Полковник Роверта буде похований з вiйськовими почестями, на закритiй територii цвинтаря, де ховають видатних людей. Не треба кривитися. Якщо вас не влаштовуе такий варiант, ми можемо влаштувати скромне поховання iнкогнiто…
Інкогнiто! В неi вже виробилася iдiосинкразiя на це слово. Мiкроскопiчний квадратик мiж пальцями бiльше не хотiв згинатися навпiл. Ева впустила його пiд ноги, хай собi лежить.
– Нi, чому ж. Я згодна на вiйськовi почестi. Батьковi було б приемно.
Цивiл кивнув й зробив якiсь вiдмiтки в паперах. Тодi вiдпив кави i раптом iнтимно запитав:
– Важкий був старий, правда?
– Правда, – сухо вiдповiла Ева.
Отже, сьогоднi вже не треба бiгати по iнстанцiях. Вона вiдзначила це просто як факт, нiби викреслила червоною пастою кiлька пунктiв iз списку в щоденнику, не вiдчувши нiякого полегшення. І що, цiкаво, вони захочуть навзамiн?.. цiкавiсть торкнула ii ледь-ледь, неспроможна викликати якiсь сильнi почуття. А хоч би чого захотiли. Вона не мае перед ними нiяких зобов’язань. А вони – жодних важелiв, аби цi зобов’язання з’явилися.
І, пiдкреслюючи баланс сил, запитала сама:
– Яким чином стався витiк iнформацii?
Свiдомо додала в голос професiйнi iнтонацii: «Чому ви не готовi до уроку, Іванов?» Цивiл здригнувся, втягнув пiдборiддя пiд вузол жовтоi краватки, – сто вiдсоткiв, колишнiй двiечник, – але опанував себе професiйно швидко. Подивився на неi сумно й спiвчутливо. Вони вмiють так дивитися, iх, мабуть, спецiально цьому навчають. Усiх; здаеться, минулого разу з нею все-таки розмовляв iнший.
– Повiрте, ми працюемо в цьому напрямi i скоро будемо знати. Навряд чи це трапилося через нашi канали, але, як я казав, то не знiмае з нас певноi вiдповiдальностi за вашу долю. Зi школи вас, звичайно ж, звiльнять. Знайдуть найменший пристойний привiд, але застосують дуже непристойнi методи. Особисто я порадив би вам звiльнитися самiй, не дочiкуючись.
– І куди ж ви порадите менi пiти?
Вона вже не стримувала сарказму. Але захвилювалася: чи не пролунала ii реплiка запрошенням до початку торгу, попередньою згодою невiдомо на що? Втiм, навiть якщо й так, то це не мае значення. Вiдпила кави, що вже вистигла, але лишилася смачною. Хоч тут не збрехав.
– Маете рацiю, – зiтхнув цивiл. – Вам буде складно влаштуватися за фахом. А крiм того, ще е друзi, сусiди, просто знайомi i навiть незнайомi люди… ви тонка натура, ви чутливi до таких речей. Звичайно, хвиля скоро спаде. Я б не сказав, що в нашiй краiнi так сильно ненавидять Лiлового полковника. Та й коли це було?.. i де? – вiн змахнув рукою кудись удалину; зовсiм в iнший бiк, машинально вiдзначила Ева. – Але зовсiм уникнути психологiчного пресингу вам буде тяжко. А ви ще такi молодi, Єво Миколаiвно. Перепрошую за нетактовнiсть, скiльки вам рокiв?.. тридцять п’ять?.. тридцять шiсть? Ви маете чудовий вигляд.
Вiн точно знав, скiльки iй рокiв. Якщо не пам’ятав, то, зрештою, в нього пiд носом лежить ii досье. Мабуть, хоче, аби вона сама нагадала… який завтра день. Не дочекаетеся.
Ева мовчала. Роздивлялася фiгурку. І де вони бачили таких шипастих драконiв?
Цивiл помiтив ii погляд:
– Гарна цяцька, правда? Вислухайте, будь ласка, ще одну пораду. Пiсля поховання вам буде краще вiдразу ж поiхати до Зрiзу. Там легко сховатися, уникнути небажаноi уваги до себе, та й вiдпочинете заразом… Ми повнiстю фiнансуемо вашу путiвку за найвищим розрядом. Коли ви востанне були в Зрiзi?
Вона знову промовчала. Вiн не мiг не знати, коли.
– Люблю Зрiз, – замрiяно промимрив спiвробiтник. – А дiти вiд нього взагалi у захватi. Зрештою, як не крути, несправедливо, щоб подiбними благами користувалося обмежене коло людей. У цьому безсумнiвна перевага демократii над диктатурою…
Вiн прокашлявся. Низько опустив голову, озираючи пляму на краватцi; скривився. Заговорив, не дивлячись, наче всоте формулював щось давно обговорене й вирiшене:
– А повернетеся вже в iнше мiсто, пiд iншим iменем, житло й працевлаштування вам гарантованi. Програма захисту свiдкiв, може, чули про таку? Коштуе дорого, але в нашому випадку, повторюю, вiдомство почувае себе зобов’язаним… Та ви й справдi якимось чином свiдок.
Остання фраза була жартом. Судячи з його власного негучного смiху.
За смiхом виникла пауза. Таку чемнi господарi розiгрують для гостей, що засидiлися, перед тим, як прощатися. Дивно. Так, розмова затяглася трохи довше, нiж зазвичай у цьому кабiнетi (а може, iхнi кабiнети всi однаковi, з драконами й фотокартками в тезелiтових рамках?), але ж допит, по сутi, ще й не починався.
– До речi, – кинула вона першу кулю. – Ви хотiли запитати мене щось стосовно смертi мого батька. Починайте.
