Листи до полковника

РОЗДІЛ ІІІ

– Білет номер двадцять п’ять. Ги-ги. Історичний роман двадцятих років минулого століття. Ні фіга собі!.. Творчість Г.Ан-то-ко-ловського. Тю!.. а хто це такий?

– Не кривляйтеся, Бушняк. Якщо ви не готові, кладіть білет і можете бути вільні.

Щось таке чулося сьогодні в її голосі. Невловиме, як низькі частоти у тріснутій органній трубі. Байдужа й безжалісна звукова хвиля, на шляху якої краще не стояти; той, хто опинявся в безпосередній близькості від її джерела, добре це розумів. Всі до одного. Починаючи з директриси, яка після трьох поспіль негативних оцінок (а хто винен, що клас з’явився всуціль не готовим до іспиту?) вибігла з класу, мабуть, порадитися з кимось вищим за рангом – і закінчуючи оцим вилупком, що на очах губив залишки нахабства й хуліганського куражу.

Бушняк ковтнув, притих, підвівся з-за екзаменаційного столу. Якщо він, другорічник, не складе іспиту і знов не буде переведений до наступного класу, то загримить прямісінько в армію. Він чудово знав, що класній керівничці про це відомо. Але не міг собі уявити, наскільки їй буде байдуже.

Функція, що приймає іспит з літератури в десятому класі. Не більше того.

– Хто наступний?.. нема бажаючих? Тоді продовжимо за списком. Дмитрієв.

Як довго, з нудьгою подумала Ева. Хоча, власне, куди поспішати?

– Тягніть білет.

Десь на краю поля зору над рядами білих прямокутників зависла рука з короткими пальцями й обкусаними нігтями. Проробила кілька шулерських пасів – клас відгукнувся безрадісними нервовими смішками – і нарешті спікірувала вказівним пальцем донизу.

Щезла разом із білетом. Підводити очей Еві не хотілося.

– Шістнадцятий.

– Добре, – вона зробила відмітку. – Йдіть готуйтеся.

– А якщо я без підготовки? – запитав хлоп’ячий голос. – Мені тоді належать додаткові бали, так?

Класом пробіг гомін, і стало зрозуміло, що тут якийсь підступ; із цим Дмитрієвим, ледве пригадала Ева, ніколи не миналося без підступу. Нехай. Сьогодні вона відчувала себе невразливою, як фортечний мур над морем. І такою ж байдужою.

– Спробуйте.

– Поети-авангардисти початку століття, – з невловимою інтонацією в голосі почав Дмитрієв. – Різноманітність напрямків і шкіл. Творчість Петра Деомидова. Розповідаю. На початку століття в поезії буйним цвітом розцвів авангардизм. Напрямків і шкіл було дуже багато. Найяскравішим представником своєї школи був Петро Деомидов, який прославився авангардистською поезією. Друге питання: образ Микити в романі «Хліб» (А.Міненко). Це дуже яскравий і виразний образ, у якому талановитий письменник А.Міненко майстерно розкрив своє бачення психології головного героя. Роман «Хліб» заслужено вважають…

Вона подивилася перед собою, понад головою відповідача і решти переляканих, але зацікавлених голів. За останньою партою в компанії напівсонної тітки з районо страждав фізик Лімберг. Зустрівся поглядом з Евою і миттю опустив очі: йому було соромно. За те, що малодушно погодився підмінити директрису; що нетерпляче, як наречена моряка, очікує на її повернення; ну і, звичайно, за свій майбутній звіт, від написання якого не відкараскатися. Ева посміхнулася. Ніякої жалості до Лімберга вона не відчувала.

Вона взагалі не мала сьогодні ніяких почуттів.

– У вас усе? Два.

– А додаткові бали? – підступно поцікавився учень.

– Це з урахуванням додаткових, – пояснила Ева. – Прийдете на переекзаменування. І раджу все-таки підготуватися. До речі, Анна Міненко – жінка. Наступний!

Наостанок вона ковзнула поглядом по його обличчю: розгублені оченята поміж червоними крилами відстовбурчених вух. Це ж як?!.. адже вчителька мала оцінити винахідливість та натягнути задовільну оцінку, на що він і розраховував; сорі. Сьогодні ти мав справу з чистою функцією, позбавленою почуття гумору.

Клас замовк, зачаївся так, що з задньої парти почувся шелест сторінок дамського роману на колінах у районошної тітки. Бажаючих не було в принципі.

– Димов, тягніть білет. Андреєва, ви готові відповідати?

– Так-так, Єво Миколаївно, – на бліду відмінницю в окулярах було шкода дивитися; себто, комусь іншому було б шкода. – Білет номер сім. Періодизація літератури двадцятого століття. В цілому… ну… На сьогодні існують три основні періодизації літератури цього періоду. Згідно з першою, вся література двадцятого століття ділиться на три основні періоди, кожен з яких, в свою чергу…

…Військові почесті обмежилися багряними подушками, до яких прикололи хрести й багатопроменеві зірки нетутешніх орденів, і залпом з триногої ракетниці, схожої на фотографічний штатив. Вартові солдатики вимахували в повітрі несправжніми гвинтівками з оперетковими штиками. Двоє співробітників, що спостерігали за церемонією, звичайно ж, були в цивільному. Ева так і не змогла розібратися, з котрим із них їй довелося нещодавно бесідувати. Обоє дивилися на неї з однаковим казенним співчуттям, за яким маячило якесь таємне, навіть інтимне знання – і докір: адже вас попередили, Єво Миколаївно. Вголос нічого подібного, звісно, не казали. І вона відмовлялася розшифровувати ці погляди, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, на важливому й головному; хоча б тепер…

Не виходило.

Всього лиш товстелезний шар гриму на мертвому обличчі, що розпливався й змінював колір від спеки. Відблиски на складках лілової тканини, надто яскравої й благенької, мабуть, після хімчистки. Білі рукавички; а це неправда. Білих рукавичок він ніколи не носив… ні в прямому, ні в переносному розумінні. То й що?

А потім була земля. Суха, проте липуча, вона ніяк не хотіла відставати від долонь. Ті ж солдатики, попритулявши рушниці до огорожі сусідньої могили, браво накидали лопатами пристойного пагорба. Просто перекопана земля. Потім, коли вона осяде, можливо, встановлять якийсь пам’ятник… Ева подумала, що ніколи більше сюди не прийде. Навіщо?

Ракетниця виявилася майже саморобною, з тих, якими особливо феєричні громадяни підтримують новорічний салют. Оглушливо вдарило по вухах, у гарячому повітрі блиснув спалах, потім згори посипалися, кружляючи, цілком матеріальні й вогненебезпечні іскри. Одна з них пропалила блузку на плечі, обпекла шкіру, й Ева зойкнула, а цивіл…

– У вас усе?

– Все, – пробелькотіла Андреєва. Відмінниця, золота медаль… для чистої функції це не аргумент. Відповідала вона посередньо, на вісім-дев’ять. Ну, нехай, одне-два додаткових запитання заслужила:

– Коли і де відбулася прем’єра спектакля за п’єсою Леоніда Ланового «Порох»?

Дівчина приплющила очі під окулярами і, ніби читаючи з невидимого аркуша, відрапортувала:

– Двадцять п’ятого червня дванадцятого року. В театрі Сучасної драми.

– Правильно. А як ви вважаєте, чому герой п’єси зрадив свою наречену?

– Тому що… – вона затнулася. Зняла окуляри, тоді знову їх почепила; за скельцями, наче дощ, зібралися сльози. – Він її… я думаю…

– Ви не читали, – підсумувала Ева. – А в підручнику цього немає. Вісім балів. Можете йти.

Відмінниця схлипнула, рвучко звелася на ноги, вхопила речі – на підлогу з гуркотом впала її сумка і хрестоматія з-під парти сусіда, – і вже у дверях встрягла довгим носом у декольте директриси. З останньої парти підхопився фізик Лімберг; та дарма, його ніхто не збирався отак просто відпускати. Директриса тримала паузу. Під її поглядом чиновниця з районо ніяк не наважувалася перегорнути сторінку.

Напевне, все це було смішно. Ева глянула в список:

– Євстратова, тягніть білет. Васильченко, я вас слухаю.

– Перерва! – пролунав гучний голос директриси. – Іспит продовжиться о чотирнадцятій нуль-нуль. Зайдіть до мене, Єво Миколаївно.

Клас тихо, без ентузіазму попідводився з місць. Ева знизала плечима й закрила журнал. Функцію зупинено, всього-навсього.

У коридорі вона наскочила на Лімберга. Фізик прогулювався під стіною, почитуючи цитати з великих на дощатих планшетах. Справді, чим не поважне заняття. Зупинилася – не від співчуття, просто щоб відтягнути візит до директриси. Безгучні тіні учнів ковзали повз них, намагаючись не потрапляти вчительці на очі; перший вибух обурення пролунав знизу миттю пізніше, наче далекий грім услід уже згаслому небесному спалаху.

– Даремно ви так, Єво Миколаївно, – кинув Лімберг, конспіративно задерши голову догори.

– Що – даремно?

– Влаштували розгром. Катя Андреєва йде на золоту медаль, ви ж це знаєте. Крім того, я впевнений, вона читала п’єсу, просто ви збили її з пантелику. Навіщо?

– Що – навіщо?

– Навіщо вам це потрібно?

Цікава виходить розмова, констатувала Ева без натяку на внутрішній сміх. Найкумедніше, що Лімберг однозначно стенографує її в пам’яті. Й мета в нього, звичайно ж, найшляхетніша: розібратися, зрозуміти, допомогти. Всі навкруги ніби змовилися їй допомагати!..

…Наполіг, що опік треба змастити маззю, передбаченою для таких випадків в особистій аптечці співробітника цивільних спецслужб. Аптечка знаходилася в кабінеті, тому самому – чи точнісінько такому ж – де Ева була минулого разу, і позаминулого, і так далі. Дракон, сімейне фото, комп’ютер, монітор якого чомусь розвернули на три чверті до дверей. Втім, зрозуміло, для чого. Щоб відразу. Навідліг.

– Перепрошую, – досить переконливо знітився цивіл, повертаючи монітор у висхідне положення. – Перед церемонією я саме… Ми заблокували сигнал з їхнього сервера, йдуть переговори. Можете не хвилюватися, крім нас із вами цих фотографій поки що ніхто не бачив.

«Поки що» в нього вийшло професійно, майже без притиску. І часу їй дали рівно стільки, скільки треба. Щоб устигла впізнати й жахнутися, але не надто роздивилася подробиці, навряд чи такі смажені, як того вимагає класика жанру. Далі мала відбутися душеспасительна бесіда, що відразу й розпочалася. Нудна, наче поховальний цивільний костюм.

Ось тут Еві і стало байдуже. Жінка перетворилася на функцію. На той момент – аналітичну функцію, яка розмірковує, чи це можливо. Технічно.

З фотографіями найпростіше: цивіли озброєні будь-якою оптикою. Чи вони справді потрапили до реального інтернет-видання? – вона тоді ковзнула поглядом по заголовку веб-сторінки, не читаючи, – та яка різниця. Підбити зграю десятикласників не піти на день народження до вчительки ще легше. І, мабуть, зовсім не важко проінструктувати певним чином окремо взятого хлопця п’ятнадцяти років…

Та невже вони зрежисували навіть іскру від салюта?

Дилда рюмсала відчайдушно й мовчки, не знімаючи окулярів: з-під оправи із запрілими скельцями блищали мокрі щоки й шморгав буряковий ніс. Дивитися на неї було шкода. Навіть Відкривачці.

– Не реви, – миролюбно сказав він, кладучи долоню їй на плече з висоти парапету. – До осені візьмуть нормальну літераторку. І почапаємо гуртом типу перескладати: я, ти, Бейсик…

Дилду пересмикнуло – чи то від дотику, чи то від пропонованого синонімічного ряду; Відкривачка втратив рівновагу, ледь не полетів з парапету на клумбу й виматюкався, пригадавши Дилду вже вкупі зі вчителькою, письменником Антоколовським та іншими класовими ворогами. Потім посунув Горобця, всівся зручніше й запалив щось самокрутне й смердюче. Втім, тут, на свіжому повітрі, майже не відчувалося.

– Розслабтеся, – мовив Бейсик. – Перескладемо вже сьогодні. Єві дехто популярно пояснить, наведуть певні аргументи, і… – він багатозначно гигикнув. – А декому й без того світить гарантоване «дванадцять».

Дилда глянула на нього почервонілими очима. Без окулярів – окуляри вона протирала носовичком. Висякалась туди ж, кліпнула кілька разів і знову їх начепила.

Бейсик замовк, обернувшись до шкільних дверей. До них звідси було щонайменше десять кроків, але інтуїція його ніколи не підводила.

Двері відчинилися повільно, артистично, і в них з’явилася Марісабель. Плавно, без поспіху, ні на кого не звертаючи уваги, попливла сходами вниз; еротизм її рухів геть перекреслював і картату спідницю нижче колін, і косичку за спиною, і відсутність косметики. Бейсик присвиснув. Горобець та Відкривачка засовалися на парапеті. Дилда пчихнула.

– От западло, – мовила Марісабель, зрівнявшись із групою. – Якби знала, пішла б відповідати першою. А тепер стирчи тут до другої… Наче в мене своїх справ немає.

– Ти шо? – не зрозумів Лисий. – Вона ж валила всіх!

– Начхати, – відгукнулася Марісабель.

Загадковості в її голосі було не менше, аніж у Бейсика, а чарівності набагато більше. Назустріч довгій сигареті, видобутій зі скромного портфелика, заклацали запальнички. Дилда скривилася, але схлипувати припинила.

– Це все тому, що ми не пішли до Єви на день народження, – мовила вона. – Я б на її місці теж образилася.

Марісабель скоса кинула на неї погляд, у якому відбилося все, що вона думала про перспективи Дилдиного самотнього сорокаліття. Але тема не вартувала розвитку. Втім, подавати неймовірну новину отак відразу, без ефектної паузи, не хотілося. Та й присутні були не всі, кого б Марісабель хотіла бачити в цей момент. Отже, вона сексуально затяглася сигаретою й сперлася на парапет, розсунувши ліктями Горобця з Відкривачкою.

– Як повідомляють компетентні джерела, – прорік Бейсик, – Єва Миколаївна не залишилась на самоті.

І замовк, урочисто дивлячись на Марісабель. Один-нуль. Спробувала б вона тепер бовкнути про щось своє. Зашикали б насмерть.

– Що, невже Блінбергу обломилося? – припустив Лисий. Всі прикололися, але ненадовго; з розрізнених вигуків утворилася тиша.

– Ну? – нетерпляче писнув Горобець.

Бейсик насолоджувався.

Відкривачка зіскочив з парапета й кілька разів пройшовся туди-сюди по алеї, ледь не збивши з ніг Дилду, яка запобіжно відскочила вбік. Дивовижно, але на його простуватій фізіономії відбувалася мисленнєва робота. Зупинився раптово, з-під його кросівок вилетіла хмарка пилюки, як від коліс автомобіля, що різко загальмував. Обернувся до Бейсика:

– Стар?!

– Стар, – трохи розчаровано, хоч і не без поваги підтвердив той.

– Уб’ю гада.

Дилда здригнулася, спіткнулась об бордюр. Лисий і Горобець перезирнулися, намагаючись збагнути уривки інформації; випитувати повнішу версію було стрьомно. Лише Марісабель, випустивши в небо вузенький, ніби мініатюрний смерч, струмінь диму, вимогливо мовила:

– Не зрозуміла.

– Шо тут незрозумілого, – процідив Відкривачка. – Я завжди казав, що він сука найостанніша. Поперся. Ще й з подаруночком, мабуть. За наші бабки. Сволота.

Бейсик хихикнув. Він ніколи не видавав усю цінну інформацію відразу, тільки порціями. І всі про це знали.

– Ну? – не витримала Марісабель. Два-нуль.

– Не треба шкодувати гроші на прощальний подарунок улюбленій вчительці, – ігноруючи однокласницю, проказав Бейсик й інтимно підморгнув Відкривачці; адже вони обидва й не думали здавати ніяких грошей. – Тим більше, що староста відпрацював за всіх. От тільки не треба заздрити.

– Кому заздрити? – продзвеніла Дилда.

Бейсик розвів руками:

– Питання, звичайно, цікаве. Я б відповів, що Єві: у її віці!.. але, якщо подумати, – він скривився. – Килим у директриси… фі. Хоч би дали звільнитися за власним бажанням. Зате комусь – дванадцять балів. Отже, повертаючись до питання, це як подивитися…

– Стар іде, – підкреслено байдуже кинув Горобець.

Усі обернулися: синхронно, як на урочистій лінійці.

Стар крокував паралельною алеєю шкільного парку, періодично щезаючи за тополями і знову з’являючись у геометрично однакових відрізках між ними. Його баскетбольна постать у костюмі й краватці відштовхувалася від землі пружно, ніби хотіла злетіти; і справді, поблизу якогось дерева Стар змахнув дипломатом, перекинув його, ніби м’яч, в іншу руку та у височенному стрибку торкнувся кривої гілляки, що порушувала форму тополиної крони. Й пішов далі, закинувши голову, ніби рахував ластівок у небі. Однокласників він, звичайно ж, не помітив. І чхати на них хотів – з високого, звісно, дерева.

Дилда подалася вперед, знову топчучи клумбу, але передумала, не гукнула. Відкривачка стис кулаки та пробурмотів щось непристойне крізь зуби. Лисий гмикнув, Горобець неголосно, але виразно присвиснув. Бейсик скорчив одну із своїх багатозначних гримас, зміст якої можна було б розписати щонайменше на два абзаци.

– А я пройшла кастинг на реаліті-шоу «Я – зірка!» – дуже голосно оголосила Марісабель. – Зйомки почнуться за три дні!! У Зрізі!!!

Вона зіскочила з парапета, але невдало – зачепилася спідницею за якийсь виступ, причому поділ задерся негарно, без натяку на сексуальність. Марісабель смикнулася, почувся тріск, і позаду над коліном повис прямокутний шмат. Щоправда, Стар цього не побачив.

Він взагалі нічого не бачив, крім ластівок і сліпучого сонця.

Привіт, тату!

А у нас сьогодні дощ. І вчора теж був. А позавчора трішки йшов, а тоді перестав, і понад морем була веселка. Велика-велика, більша за арку над підйомним мостом. До речі, міст скрипить і гойдається, жах якийсь. Роза боїться й ходить в купальню через чорний хід. Робітники обіцяли минулого тижня, що завтра відремонтують. Але ж дощ.

Сеньйорита Марія каже, що в нас нудьга зелена. Сеньйорита Стефані теж так каже. А ще вони постійно теревенять, як весело в місті, і з якими хлопцями цілувалися, і про модні сукні, і про те, хто чий батько. Вони постійно з мене сміються, коли я не бачу. Тату, хай вони поїдуть геть! Для чого вони? Товаришувати з ними зовсім нецікаво, тому що дурні. І бояться Драго.

Я хотіла тобі написати не про них, а про Драго. Роза наказала, щоб його закрили у вежі, уявляєш?! По-моєму, вона перевищує повноваження. Може, заміниш мені дуенью? Кастеляншу ж замінили. Чи накажи їй. Там бійниці незасклені й дощові краплинки залітають. І йому сумно, мабуть. Він же іні-ційований, він усе розуміє. І розмовляти з ним цікавіше, ніж із сеньйоритами. А Роза перелякалася, тому що ми літали над морем наввипередки. Й усіх пажів із їхніми дикими драконами перемогли! Нехай його випустять!!!

А взагалі у нас все гаразд. Лише сумно через дощ. Море зовсім сіре. Я читаю книжки, але мені не все дають. Одну Роза взагалі поставила на верхню полицю у другий ряд і заховала в коморі драбинку. А сеньйорита Стефані каже, дуже цікава. Ти накажи, щоб мені дали! Називається «Декамерон».

Хотіла написати, аби ти приїхав. Але ж ти усе одно не приїдеш, у тебе справи й обов’язок перед Батьківщиною. Я розумію. Я ж принцеса.

Тоді забери мене звідси!!!

РОЗДІЛ IV

Зампродюсерка сказала, що зателефонує сьогодні у другій половині дня. І дотепер не потелефонувала. Марічка починала нервувати.

Більш ідіотське заняття, ніж стирчати на цьому горищі, годі було вигадати – навіть з поправкою на багатющу Толікову фантазію. Спека під розжареним дахом стояла неймовірна, від пилюки й павутиння не було чим дихати, плюс постійні напади сумніву, чи ловить тут мобіла, зважаючи на цілий ліс теле- й радіоантен над головою. Але найгіршим був, звісно ж, Толік.

– Марічко, дивися! Чувак на балкон вийшов. Голий! Зніми його.

– На фіга? Це ж інший балкон.

– Ну той що… все-таки сусід. Згодиться.

– Тобі треба фотки всіх сусідів? Знаєш, скільки квартир у будинку?

– А тебе жаба давить? Не на плівку ж знімаєш, на цифру… ну Марічко! Він уже йде!.. ну от, пішов геть.

– Правильно зробив. Я, мабуть, теж піду.

– Марічко!!!

Толік кинувся до неї з протилежного боку горища – йому взагалі не сиділося на місці, наче панночці, що очікує на кавалера; подібності додавали рухомі без перерви припухлі губи й довжелезні вії. Журналіста-папарацці в засідці Марічка уявляла собі трохи по-іншому. Раніше. Тепер вона давно вже звикла.

– Не смикайся, я пожартувала. Чекаю ще півгодини. І все!

Краще б вона нічого не казала. Толік, звичайно ж, відразу став канючити:

– Ну Марічко-о-о… Це ж наша козирна тема! Ми не можемо отак її взяти і злити! Та після того, що ми з тобою минулого разу…

Минулим разом Марічка справді залишилася задоволена. Суто технічно зробити пристойні кадри з цієї точки, під кутом, крізь подвійне і, правду кажучи, давно не мите скло – добре хоч, без відблисків, сонце якраз встигло сісти за дах, але ще не смеркло… Все одно: це було практично неможливо – а вона змогла! Марічці подобалося робити неможливі речі. Саме це, мабуть, і зближувало її з Толіком. Більше жодних точок дотику вони не мали.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.