– Та ти в нас козак хоч куди. Треба дякувати жiнкам iз села. Вони приносили для тебе малину, калину, мед.
Хлопчик насупив бiлi бровенята.
– До мене вночi приходила миша. Вона приносила лiки вiд наших пращурiв. Миша мене вилiкувала.
Остап сiв на траву, а сина посадив на свое колiно. Турботливо мацав його лоба.
– Татку, ти не вiриш менi? – з розпачем у голосi вигукнув малий. – Миша менi сказала, що перстень, який ти носиш, – чарiвний. Перед ним вiдчиняться дверi у Скiфiю.
Остап, тамуючи смiх, кахикнув.
– Кажеш, хвостата тебе вилiкувала.
Мишко образився:
– Прошу, не називай мишу негiдно. Вона поважна панi, лiкарка. У бiлому халатi й ковпачку на вушках.
Остап пiдморгнув синовi.
– У такоi симпатичноi лiкарки я й сам iз задоволенням лiкувався б. – Вiн удавано схопився за правий бiк. – Ой, стрельнуло у попереку! Синку, гукони мишку, хай i мене полiкуе. Тiльки так, щоб мама не бачила!
Остап реготав. Гарний настрiй батька передався малому. Обое качалися в бур’янi, боролися. Мишко вищав вiд задоволення.
– Я повинен тебе познайомити з мишею. І маму теж, – вивiльнився хлопчик iз батькових обiймiв
– І хутчiш, – реготав Остап. – Бо поважну панi перехоплять iншi хворi дядьки.
Мишко дременув навпростець, через бур’яни, до хати.
Остап лише примiрявся до лопати, щоб продовжити копати, а синок вже бiля нього.
– Татку, iди до хати.
– Марiйка кличе?
– З мишею поговориш. Зараз вона розмовляе з мамою.
Остап довго дивився на сина. Погладив його по головцi. Зi спiвчуттям казав:
– Бiдолашний, зарано пiднявся з лiжка.
Аж тут долинув Марiйчин голос:
– Хлопцi, нумо до хати!
Остап сплюнув спересердя. Буркнув: «Не дадуть спокiйно працювати». Однак почвалав за сином, що пiдстрибував перед ним м’ячиком.
У хатi було урочисто тихо. Марiйка сидiла на ослонi й прямо дивилася на телевiзор, що не працював. Остап зиркнув у тому напрямку – i позеленiв вiд лютi. Кинувся до телевiзора.
– Геть, капосна. Знахабнiла – на телевiзор вилiзла, – несамовито кричав.
Чоловiк враз стих. Обхопив голову руками i до дружини:
– Марiйко, напевне, я марю.
– Не мариш, любий. Тiльки не руш тваринку. Миша – наша товаришка.
Чоловiк придивився до заклятого хатнього ворога. На мишi зелена спiдниця i бiла, вишита украiнським орнаментом, блузка. Бавиться золотим ключиком, що на мотузцi. Пищить, капосна, людською мовою:
– Дорогi люди, Мишуня правду вам сказав: я його вилiкувала травою, яку збирала на скiфському полi. Там живуть вашi далекi предки.
– Якi ще предки? – пробубнiв вкрай ошелешений Остап.
– Нашi предки – скiфи! Хiба не зрозумiло? – нетерпляче повчав батька синок.
– Скiфiя – казково багата краiна, – пищала далi Миша. – У вас, Євстахiю, е перепустка до Скiфii – перстень iз чарiвним каменем. Камiнь мiстить космiчну iнформацiю про минулi часи. Ваша родина мае щасливу нагоду вiдвiдати своiх пращурiв. Не бiйтеся: вас там радо зустрiнуть. А Мишунi пiсля хвороби обов’язково треба пiдкрiпитися, бо вiн iще слабкий. Я проведу вас до Скiфii, покажу дорогу.
Остап повiльно приходив до тями. Вiн пригадав, як колись, переслiдуючи мишу, побував у царствi мертвих душ i вивiв звiдти Марусю. Вона стала йому вiрною дружиною, а Михайликовi матiр’ю. Задля годиться запитав:
– А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бiднi, а тобi в нашому обiйстi голодно.
Миша звела докупи переднi лапки, сумно схилила голiвку набiк.
– То правда. Не весело мишам у вас, Євстахiю, живеться. Але ми спокутуемо грiхи своеi прабабцi. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане вiд очей смертних. Хист мiстився у вашiй первiснiй бородi. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкiшну бороду. З того часу ви бiдуете, а ми, мишi, коло вас теж ходимо голоднi.
Остап аж пiдскочив. Ось, виходить, хто вiдiбрав у нього хист ворожбита й зробив його нiкому не потрiбним. Вiн прагнув розправи. Хотiв убити балакучу внучку вусатоi нерозумноi бабцi. Уже й руку для розправи занiс. Але трiшки подумав – i опустив.
– То чому не перейдете у село, до заможних господарiв, де водиться i пшениця, i пашниця? – змiнив чоловiк тему.
– Не у моiй волi покинути ваше обiйстя, – пискнула миша. – Мушу охороняти дверi, що ведуть до Скiфii. Шлях у той далекий край пролягае над кручею i саме пiд вашою хижкою.
– Хо-чу в Скi-фi ю! Хо-чу в Скi-фi ю! – скандував Мишко.
Хлопчика розпирало вiд бажання побувати в загадковiй Скiфii. Якщо дорослi й надалi впиратимуться, то вiн не витримае, лопне, як мильна бульбашка.
Остап гримнув на нетерплячого сина:
– Не заважай розмовляти.
І знову до хвостатоi:
– Чи зможемо ми повернутися пiсля мандрiв до своеi хати?
– Клопоту з поверненням, Євстахiю, не матимете. Для цього досить дмухнути на перстень i сказати два слова: «Хочу додому». Я миттево з’явлюсь – i приведу вас сюди.
Родина повеселiшала. Остап нiжно запитав дружину:
– Марiйко, ти готова мандрувати?
