– Так, згодна, – стримано вiдповiла жiнка.
Насправдi, Марiя неймовiрно зрадiла. Нарештi з’явилася нагода вийти з кошлатоi оболонки. Панi на хвильку зажмурилася. Бачила себе молодою, красивою. Їi шкiра гладенька, мов оксамит. Без жодного противного волоска.
Господар у повнiй тишi виголосив:
– Друзi, вирушаемо в далеку дорогу, до далеких родичiв.
– Ура! – кричав безмежно щасливий Мишко.
Довга дорога до пращурiв
Дорога до пращурiв пролягала пiд землею. Євстахiй iз Марiйкою ii зразу пригадали. Вони пленталися за хвостатим поводирем мовчки. Час вiд часу оглядалися назад. А коли дiйшли до розвилки, то нервували. Хвилювання батькiв помiтив навiть безмежно щасливий Мишко. Хлопчик теж переживати. Але з iншоi причини. Вiн боявся, що батьки передумають i повернуться додому.
Миша взяла праворуч. Дорослi полегшено зiтхнули. Здивований хлопчик глянув на батькiв. Євстахiй байдуже кинув:
– Ми з Марiйкою ще до твого народження тут мандрували. Бачили трьохголового песика, схожого на бичка-третячка. Песик нас радо зустрiв.
Мишко дзвiнко смiявся.
– Хiба собаки трьохголовими бувають? Вигадуеш, татку.
– Той екземпляр був останнiй. Гадаю, його чучело виставили в природничому музеi столицi.
Мишка батькова розповiдь розвеселила. Вiн пiдскакував. То переганяв батькiв, то вiд них вiдставав. Потiм доганяв i знову переганяв.
Тим часом миша бiгла вперед i не оголошувала перепочинку. Малого втомила безперервна ходьба. До того ж вона вiдбувалася у закритому просторi. На очi допитливого хлопчика не потрапила жодна комаха, жучок чи кажан. Навiть черв’яка, жителя пiдземелля, вiн не надибав. Тiльки й того, що стiни тунелю мiняли колiр. Спершу були темними – земляними, потiм змiнилися на свiтло-жовтi – пiщанi, далi на синi – глинянi, а тепер червонi, теж глинянi.
Нили нiжки i вiн човгав у вервечцi останнiм. Непомiтно для дорослих вирiшив перепочити. І треба ж такому статися – миша враз зупинилася. Перемагаючи втому, хлопчик вибiг наперед. Вiдразу же очима вперся у дверi. Його батьки стихо перемовлялися:
– Дубовi, мiцнi, – казав тато, торгаючи дверне полотно.
– Дуже мiцнi, – погодилася мама. – Укрiпленi залiзними смугами.
Миша встромила у замкову дiрку ключика i клацнула ним. Застоянi дверi заскрипiли на iржавих петлях. Важке полотно хитнулося. Мiж ним та темною коробкою утворилася щiлина. Хлопчик не встиг клiпнути оком, як миша – шусть! i зникла по той бiк дверей. Хлопчик за нею. Але не встиг проскочити – дверi щiльно зачинилися.
На очах у знiчених людей почалось неймовiрне дiйство. Так, дубове полотно посерединi видулося. Це мiсце нагадувало половинку футбольного м’яча. З нього вистромилася кошлата голова якогось звiра.
Люди зi зойками вiдсахнулися вiд дверей.
Хлопчик запобiжно виставив перед собою лiктя. Поверх нього розглядав хижака. Той скидалася на лева. Ось ревнув, вишкiривши гострi iкла. Потiм лякав лапою iз довжелезними кiгтями. Далi крутнув у дiрцi головою. Наразi з’явилися крутi, як у барана, роги. Звiр стовбурчив роги i ними лякав. Десь iз-за спини лева-барана випросталися величезнi крила. Вони погрозливо маяли i шумiли.
Люди зiщулились. Здалося, звiрина ось-ось вилетить iз дубових дверей i встромить у них гострi кiгтi з iклами, а насамкiнець проштрикне рогами. Євстахiй iнстинктивно звiв руку. З персня, що охопив безiменний палець, вирвався потужний струмiнь червоного свiтла.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
