Olya_#2
Володимир Худенко
У новому романi автор розмiрковуе над багатьма проблемами, важливiсть i хвороботворнiсть яких сьогоднi тiльки починае усвiдомлювати людство: людина i корпорацii-гiганти, людина i реклама, людина i вiртуальна дiйснiсть. Дiя твору вiдбуваеться у вiддаленому майбутньому, коли технологii вже дiйшли такого рiвня, що енергоресурси поповнюються за рахунок вiддалених зiрок, планети можуть бути пристосованi до потреб землян, людина вiльно обирае параметри свого тiла i навiть може стати безсмертною… Але чи всi земляни щасливi вiд того? Чи лише обранi? Чи вирiшенi в тому осяйному майбутньому проблеми нашого 21-го столiття: людина i вiйна, людина i жадоба наживи, людина i природа? Чи позбавилась людина, вдосконалюючись, вiд заздростi, ревностi, пiдступностi, жорстокостi? А кохання? Невже воно перетворилося на яскраве миготiння реклами? Чи може, воно, як i тисячолiття до того, рятуе, надихае, ушляхетнюе думки i вчинки? Гострий сюжет, яскравi постатi героiв та iхнi карколомнi пригоди, калейдоскопiчне тло створеного автором фееричного свiту – то все лише засiб, щоб замислитись над сьогоднiшнiм буттям.
Володимир Худенко
OLYA_#2
УСІ ПЕРСОНАЖІ ВИГАДАНІ.
БУДЬ-ЯКІ ЗБІГИ – ВИПАДКОВІ.
ПРОЛЕТАРІ ВСІХ КРАЇН, ЄДНАЙТЕСЯ!
РАДЯНСЬКИЙ ПРАПОР
(субота, 7 листопада 1981 року)
* * *
СЛАВА ВЕЛИКОМУ ЖОВТНЮ!
Дорогi товаришi!
У день славноi рiчницi Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii Центральний комiтет Комунiстичноi партii Радянського Союзу, Верховна Рада Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк та Радянський уряд сердечно вiтають вас iз великим святом та бажають вам нових звершень у працi, навчаннi, вiйськовiй службi, радостi та щастя у життi!
Із почуттям високоi гордостi зустрiчають цю дату радянськi люди, народи братських краiн та все прогресивне людство. Усе життя радянського суспiльства натхнене iсторичними рiшеннями XXVI з’iзду КПРС. Керуючись безсмертним ученням марксизму-ленiнiзму та творчо розвиваючи його, наша партiя впевнено крокуе в майбуття! Шляхом будiвництва нового життя Радянський Союз прямуе разом iз краiнами соцiалiстичноi спiвдружностi. Неухильно поглиблюеться наша всебiчна спiвпраця в боротьбi за змiцнення позицiй соцiалiзму, за мир та безпеку народiв. Соцiалiстичним краiнам доводиться вирiшувати своi творчi завдання в складнiй мiжнароднiй обстановцi. Імперiалiстичнi хижаки намагаються пiдiрвати iхню еднiсть, основи суспiльного ладу. Роздмухуючи брехливу кампанiю навколо мiфу про радянську вiйськову загрозу, вони гарячково нарощують гонку озброень. Форсування зловiсних планiв НАТО, розмiщення нових американських ракет середньоi дальностi в Європi, розгортання виробництва нейтронноi зброi, спроби загострити обстановку на Близькому та Середньому Сходi, в Африцi та Пiвденно-Схiднiй Азii, в Карибському басейнi пiдсилюють загрозу миру та мiжнароднiй безпецi. Агресивним пiдступам iмперiалiзму краiни соцiалiстичноi спiвдружностi протиставлять ясний та послiдовний курс на змiцнення миру, приборкання та припинення гонки озброень, справедливе врегулювання кризових ситуацiй за столом перемовин. Саме така полiтика визначена утвердженою XXVIз’iздом КПРС Програмою Миру на вiсiмдесятi роки. Ця полiтика повнiстю схвалюеться та пiдтримуеться братськими соцiалiстичними краiнами. З огляду на рiзке зростання агресивностi iмперiалiзму та його поплiчникiв Комунiстична партiя i Радянський уряд придiляють неослабну увагу змiцненню боездатностi нашоi Вiтчизни. Радянськi Збройнi Сили мають усе необхiдне, аби дати нищiвну вiдсiч будь-якому агресору. Безмежно вiдданi Вiтчизнi, Комунiстичнiй партii та своему народу, радянськi воiни достойно виконують свiй патрiотичний та iнтернацiональний обов’язок. КПРС та Радянська держава разом iз братськими краiнами соцiалiзму, за пiдтримки всiх революцiйних, миролюбних сил ведуть запеклу боротьбу за збереження та змiцнення миру на нашiй планетi. Ми i надалi будемо робити все необхiдне, аби забезпечити мирнi умови для будiвництва комунiзму, мирного спiвiснування краiн, задля запобiгання загрози новоi свiтовоi вiйни.
У день славноi 64-i рiчницi Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii ми звертаемось до робiтничого класу, колгоспного селянства, звитяжних воiнiв Радянських Збройних Сил, до нашоi молодi з гарячим закликом i надалi достойно продовжувати справу Жовтня, неухильно крiпити могутнiсть нашоi великоi Батькiвщини i братство народiв СРСР! Ми звертаемось до народiв, парламентiв та урядiв усiх краiн iз посланням миру та доброi волi!
Хай живе Велика Жовтнева соцiалiстична революцiя!
Хай живе мир та дружба помiж народами!
Хай живе i процвiтае наша Вiтчизна – Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк!
Слава Великому Жовтню, що вiдкрив нову еру в iсторii людства!
ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ КПРС
ВЕРХОВНА РАДА СРСР
РАДА МІНІСТРІВ СРСР
Chapter One
THE LAST TRAIN
1
Залiзнична гiлка була зовсiм близько, i понурими липневими ночами поiзди раз од разу порушували дрiмотну тишу окраiнного житлового масиву. Прогуркотить товарняк, а близько полуночi – швидкий пасажирський з областi, збавить швидкiсть, утробно – гух-гух, гух-гух, та й пiдповзе спроквола до безликоi станцii. Постоiть там, пожде, покуняе мiж верб, лiхтарiв, залитих iхнiм матовим свiтлом перонiв. Та й забереться геть. За ним прогуркотить, не спинившись, товарняк – один чи два. І так всеньку нiч.
А перед ранком, в глуху й одиноку пору, промчить примiська електричка. Гух-гух… Гух…
І так всеньку нiч, всенькi ночi, всенькi лiта i роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули дверi пiд’iзду, десь гавкнув пес, завив на холоднi зорi. І змовк. І тиша. Лиш млявi подихи вiтру в розчинене вiкно. Шелест стемнiлих алей. Трiск цвiркуна у зiв’ялих травах.
Та знов поiзди…
Поiзди…
Повзуть собi крiзь тишу сонних омертвiлих мiст в глуху замогильну пiтьму приреченоi краiни. Риплять, гуркотять – приколисують сплячих.
2
Поiзд приколисав ii, i вона ледь дрiмала, притулившись чолом до змокрiлого скла. Їй снився той млявий задушливий липень, громи над безкраiми нивами, зливи, розквашенi рани свiтань. Снилось ТЕ лiто, його лагiднi руки, тепло од долонь, задуха квартири i гул лiтакiв у журливих ночах, п’янке палахтiння зiрок.
Вега, Данеб, Альтаiр… Чи як вiн казав?
– Вега, Данеб… я люблю тебе, Олю. Люблю…
Поiзд спинився десь бiля Ярги – вона чула крiзь сон, як вiн став i довго стояв потому. Аби рушив, то й не збудилась би, а так довелось. Пiдслiпувато глипнула по вагону – той був пустий. Із розтрiпаноi оббивки сидiння напроти стирчав зчорнiлий поролон, нерiвно блискали лампи, а з розчиненого вiкна над ii головою сиро вiйнуло болотом. Стояла лунка i печальна липнева нiч, гули цвiркуни у зарошених травах. Та десь зозулечка… Ку-ку – ку-ку…
Іще оглядiлась – мертво.
Та що ж воно це?
Чого стоiмо?
Сон не одпускав, i вона, аби швидше розчуматись, пiднялась iз сидiння, кволим рухом пiдхопила торбинку з продуктами, сумку через плече – рушила в тамбур. Там також було пусто, лише тхнуло доморощеним тютюном, так, немов хто палив ось зараз, – тiльки-но кинув недопалок в нiч. А нiч стояла глуха, сумовита – лиш подихи вiтру з некошених нив i та зозулечка. Ку-ку – ку-ку…
Зiяють розчиненi дверi тамбура – туди, в нiч.
Що ж воно…?
Вона позiхнула. Рознiжено, мляво. Зиркнула в iнший вагон – i там мерехтлива пустка. Ну хай. Поправила сумку, оправила сукенку. Намотала ручки торбинки на зап’ястя… та й рушила в нiч.
Вона знала цю мiсцину з дитинства – тут балка попiд нив’ям, онно-де, отам, а в нiй ставочок заболочений, в очеретах, осоцi, верболозах. Там комбайнери в жнива завше викупуються, або дiтвора яка чи молодь iз сiл. Балка та здавна зоветься Вовкуновою, а вже чого – хтозна.
Од балки стежина уздовж лiсосмуги, ледь не пiд самим полотном. Отак от iди-iди, i дiйдеш до передмiстя – хвилин десять чи й менше, онно вже воно виднiеться там, тьмяно жеврiе над шосе… Ну хай. Обережно ступила на розбиту платформу – та аж пашiла теплом дня. Процокотiла пiдборами туфельок, зiйшла вниз знiвеченими мохастими сходами i обережно оминула розсип гравiю – лишень би не покотитись!..
Вона ще дрiмала вся, сновигала мляво по зрошенiй стежинi, а все ж розсудила просто – електричка чекае на зустрiчний потяг. Скiльки? Ну, мо й хвилин десять уже чекае. Хто й був у вагонi (а мало хто й був – вихiдний), зiйшов як i вона, на платформу та й почимчикував до мiста. Все одно за Горкою електричка поверне на заводську територiю, а там майже нiхто нiколи не сходить – ну, у вихiднi. Ото всi й вилiзли – знудилися ждати того зустрiчного. А то мо’ вiн ще пiвгодини буде сюди волочитись – бувало тут таке, хоча i рiдко.
Та i який iй, Олi, резон сидiти? Їй як навпрошки, то майже скiльки само чимчикувати, як i од Горки. Тут аби не зарослi лiсосмуги, то уже й бiластi коробки житлового масиву було би видно… Так, трохи вгору пiдйом, тепер лiвiше – затрiпотiло пiд тихим вiтром листя горобини. Оце одвiдси направо повертае курна дорога на ближнi села та аеродром – просто попiд людськими городами. Соняхи та кукурудзиння з одного боку, а з другого – налите колосся. Дорогу куйовдять колгоспнi машини в жнива, а iнколи – критi брезентом вiйськовi вантажiвки. То на аеродром. Та тепер вони рiдко бувають, а от у навчання – страх Господнiй! Тiльки й снували. І по дорозi – патрулi. Ледь не в кукурудзиннi городiв. А так можна i повернути, пройти зайве – там злiтна смуга посеред поля i ангар в землю вкопаний, а ще поставили здоровенний локатор iз кiлькома будками на тягачах, то так вiн досi й стоiть. Бозна навiщо…
А взагалi гарно там – мiсто вiдти добре видно, новобудови, шосе. І гайок такий, стежина, берiзки… Гуляли вони там удвох iз Максимом минулого лiта не раз. Ох… Зозулю слухали.
Оля печально зiтхнула i тут же одiгнала тужливi думки. Ось скоро вiн приiде знов. Або хоча б листа пришле – давненько вже не було. Таак, тепер лiворуч мiж соняхiв – на аеродром ходити нiколи. Не сьогоднi.
Якось Оля й не боялась брести сими мiсцинами поночi сама – навiть не думала за те. Воно ж усе таке рiдне, знайоме. Що тут може статися? Та i йти тут… Онно вже котельня, а за нею шкiльний стадiон пiд прожекторами, сама сиротлива школа. Чого тут боятись, а головне – кого? Нi одноi живоi душi навкруг. І скрiзь така тиша… Лиш та зозулечка куе. Чи що то воно? Таке наче потяг оддалiк… Зустрiчний? Чи вже електричка? Ой, та що ж це?…
Вона спинилась i торкнулась рукою облущеноi стiни газетного кiоска. Ворухнулось наче пiд серцем. Раз i ще раз… Ох…
