Olya_#2
Володимир Худенко
OLYA_#2
УСІ ПЕРСОНАЖІ ВИГАДАНІ.
БУДЬ-ЯКІ ЗБІГИ – ВИПАДКОВІ.
ПРОЛЕТАРІ ВСІХ КРАЇН, ЄДНАЙТЕСЯ!РАДЯНСЬКИЙ ПРАПОР(субота, 7 листопада 1981 року)* * *СЛАВА ВЕЛИКОМУ ЖОВТНЮ!Дорогі товариші!
У день славної річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції Центральний комітет Комуністичної партії Радянського Союзу, Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік та Радянський уряд сердечно вітають вас із великим святом та бажають вам нових звершень у праці, навчанні, військовій службі, радості та щастя у житті!
Із почуттям високої гордості зустрічають цю дату радянські люди, народи братських країн та все прогресивне людство. Усе життя радянського суспільства натхнене історичними рішеннями XXVI з’їзду КПРС. Керуючись безсмертним ученням марксизму-ленінізму та творчо розвиваючи його, наша партія впевнено крокує в майбуття! Шляхом будівництва нового життя Радянський Союз прямує разом із країнами соціалістичної співдружності. Неухильно поглиблюється наша всебічна співпраця в боротьбі за зміцнення позицій соціалізму, за мир та безпеку народів. Соціалістичним країнам доводиться вирішувати свої творчі завдання в складній міжнародній обстановці. Імперіалістичні хижаки намагаються підірвати їхню єдність, основи суспільного ладу. Роздмухуючи брехливу кампанію навколо міфу про радянську військову загрозу, вони гарячково нарощують гонку озброєнь. Форсування зловісних планів НАТО, розміщення нових американських ракет середньої дальності в Європі, розгортання виробництва нейтронної зброї, спроби загострити обстановку на Близькому та Середньому Сході, в Африці та Південно-Східній Азії, в Карибському басейні підсилюють загрозу миру та міжнародній безпеці. Агресивним підступам імперіалізму країни соціалістичної співдружності протиставлять ясний та послідовний курс на зміцнення миру, приборкання та припинення гонки озброєнь, справедливе врегулювання кризових ситуацій за столом перемовин. Саме така політика визначена утвердженою XXVIз’їздом КПРС Програмою Миру на вісімдесяті роки. Ця політика повністю схвалюється та підтримується братськими соціалістичними країнами. З огляду на різке зростання агресивності імперіалізму та його поплічників Комуністична партія і Радянський уряд приділяють неослабну увагу зміцненню боєздатності нашої Вітчизни. Радянські Збройні Сили мають усе необхідне, аби дати нищівну відсіч будь-якому агресору. Безмежно віддані Вітчизні, Комуністичній партії та своєму народу, радянські воїни достойно виконують свій патріотичний та інтернаціональний обов’язок. КПРС та Радянська держава разом із братськими країнами соціалізму, за підтримки всіх революційних, миролюбних сил ведуть запеклу боротьбу за збереження та зміцнення миру на нашій планеті. Ми і надалі будемо робити все необхідне, аби забезпечити мирні умови для будівництва комунізму, мирного співіснування країн, задля запобігання загрози нової світової війни.
У день славної 64-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції ми звертаємось до робітничого класу, колгоспного селянства, звитяжних воїнів Радянських Збройних Сил, до нашої молоді з гарячим закликом і надалі достойно продовжувати справу Жовтня, неухильно кріпити могутність нашої великої Батьківщини і братство народів СРСР! Ми звертаємось до народів, парламентів та урядів усіх країн із посланням миру та доброї волі!
Хай живе Велика Жовтнева соціалістична революція!
Хай живе мир та дружба поміж народами!
Хай живе і процвітає наша Вітчизна – Союз Радянських Соціалістичних Республік!
Слава Великому Жовтню, що відкрив нову еру в історії людства!
ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ КПРСВЕРХОВНА РАДА СРСРРАДА МІНІСТРІВ СРСР
Chapter One
THE LAST TRAIN
1
Залізнична гілка була зовсім близько, і понурими липневими ночами поїзди раз од разу порушували дрімотну тишу окраїнного житлового масиву. Прогуркотить товарняк, а близько полуночі – швидкий пасажирський з області, збавить швидкість, утробно – гух-гух, гух-гух, та й підповзе спроквола до безликої станції. Постоїть там, пожде, покуняє між верб, ліхтарів, залитих їхнім матовим світлом перонів. Та й забереться геть. За ним прогуркотить, не спинившись, товарняк – один чи два. І так всеньку ніч.
А перед ранком, в глуху й одиноку пору, промчить приміська електричка. Гух-гух… Гух…
І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. І змовк. І тиша. Лиш мляві подихи вітру в розчинене вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.
Та знов поїзди…
Поїзди…
Повзуть собі крізь тишу сонних омертвілих міст в глуху замогильну пітьму приреченої країни. Риплять, гуркотять – приколисують сплячих.
2
Поїзд приколисав її, і вона ледь дрімала, притулившись чолом до змокрілого скла. Їй снився той млявий задушливий липень, громи над безкраїми нивами, зливи, розквашені рани світань. Снилось ТЕ літо, його лагідні руки, тепло од долонь, задуха квартири і гул літаків у журливих ночах, п’янке палахтіння зірок.
Вега, Данеб, Альтаїр… Чи як він казав?
– Вега, Данеб… я люблю тебе, Олю. Люблю…
Поїзд спинився десь біля Ярги – вона чула крізь сон, як він став і довго стояв потому. Аби рушив, то й не збудилась би, а так довелось. Підсліпувато глипнула по вагону – той був пустий. Із розтріпаної оббивки сидіння напроти стирчав зчорнілий поролон, нерівно блискали лампи, а з розчиненого вікна над її головою сиро війнуло болотом. Стояла лунка і печальна липнева ніч, гули цвіркуни у зарошених травах. Та десь зозулечка… Ку-ку – ку-ку…
Іще огляділась – мертво.
Та що ж воно це?
Чого стоїмо?
Сон не одпускав, і вона, аби швидше розчуматись, піднялась із сидіння, кволим рухом підхопила торбинку з продуктами, сумку через плече – рушила в тамбур. Там також було пусто, лише тхнуло доморощеним тютюном, так, немов хто палив ось зараз, – тільки-но кинув недопалок в ніч. А ніч стояла глуха, сумовита – лиш подихи вітру з некошених нив і та зозулечка. Ку-ку – ку-ку…
Зіяють розчинені двері тамбура – туди, в ніч.
Що ж воно…?
Вона позіхнула. Розніжено, мляво. Зиркнула в інший вагон – і там мерехтлива пустка. Ну хай. Поправила сумку, оправила сукенку. Намотала ручки торбинки на зап’ястя… та й рушила в ніч.
Вона знала цю місцину з дитинства – тут балка попід нив’ям, онно-де, отам, а в ній ставочок заболочений, в очеретах, осоці, верболозах. Там комбайнери в жнива завше викупуються, або дітвора яка чи молодь із сіл. Балка та здавна зоветься Вовкуновою, а вже чого – хтозна.
Од балки стежина уздовж лісосмуги, ледь не під самим полотном. Отак от іди-іди, і дійдеш до передмістя – хвилин десять чи й менше, онно вже воно видніється там, тьмяно жевріє над шосе… Ну хай. Обережно ступила на розбиту платформу – та аж пашіла теплом дня. Процокотіла підборами туфельок, зійшла вниз знівеченими мохастими сходами і обережно оминула розсип гравію – лишень би не покотитись!..
Вона ще дрімала вся, сновигала мляво по зрошеній стежині, а все ж розсудила просто – електричка чекає на зустрічний потяг. Скільки? Ну, мо й хвилин десять уже чекає. Хто й був у вагоні (а мало хто й був – вихідний), зійшов як і вона, на платформу та й почимчикував до міста. Все одно за Горкою електричка поверне на заводську територію, а там майже ніхто ніколи не сходить – ну, у вихідні. Ото всі й вилізли – знудилися ждати того зустрічного. А то мо’ він ще півгодини буде сюди волочитись – бувало тут таке, хоча і рідко.
Та і який їй, Олі, резон сидіти? Їй як навпрошки, то майже скільки само чимчикувати, як і од Горки. Тут аби не зарослі лісосмуги, то уже й біласті коробки житлового масиву було би видно… Так, трохи вгору підйом, тепер лівіше – затріпотіло під тихим вітром листя горобини. Оце одвідси направо повертає курна дорога на ближні села та аеродром – просто попід людськими городами. Соняхи та кукурудзиння з одного боку, а з другого – налите колосся. Дорогу куйовдять колгоспні машини в жнива, а інколи – криті брезентом військові вантажівки. То на аеродром. Та тепер вони рідко бувають, а от у навчання – страх Господній! Тільки й снували. І по дорозі – патрулі. Ледь не в кукурудзинні городів. А так можна і повернути, пройти зайве – там злітна смуга посеред поля і ангар в землю вкопаний, а ще поставили здоровенний локатор із кількома будками на тягачах, то так він досі й стоїть. Бозна навіщо…
А взагалі гарно там – місто відти добре видно, новобудови, шосе. І гайок такий, стежина, берізки… Гуляли вони там удвох із Максимом минулого літа не раз. Ох… Зозулю слухали.
Оля печально зітхнула і тут же одігнала тужливі думки. Ось скоро він приїде знов. Або хоча б листа пришле – давненько вже не було. Таак, тепер ліворуч між соняхів – на аеродром ходити ніколи. Не сьогодні.
Якось Оля й не боялась брести сими місцинами поночі сама – навіть не думала за те. Воно ж усе таке рідне, знайоме. Що тут може статися? Та і йти тут… Онно вже котельня, а за нею шкільний стадіон під прожекторами, сама сиротлива школа. Чого тут боятись, а головне – кого? Ні одної живої душі навкруг. І скрізь така тиша… Лиш та зозулечка кує. Чи що то воно? Таке наче потяг оддалік… Зустрічний? Чи вже електричка? Ой, та що ж це?…
Вона спинилась і торкнулась рукою облущеної стіни газетного кіоска. Ворухнулось наче під серцем. Раз і ще раз… Ох…
Випрямилась.
Вдихнула смолистий асфальтний дух, прілий запах отави…
Ох…
Ні, негоже так самій сновигати. Тим більше як вона тепер НЕ САМА. Тиша яка довкола! Ніч глупа, безлюддя. Аж сумно якось. І чого воно таке безлюддя, га? Ні по дорозі не стріла нікого, ні тут під під’їздами… ні душі. Пустка. А завше ж або дітлашня яка тирлується, або п’янички які отам у скверику байдикують. Ні, не гоже так ходити – можна було б і почекати в поїзді.
Ну нехай – що вже там. Онно вже їхній балкон і з кімнати мерехтить… Чи то мама вже вдома? Ліхтар під під’їздом коротко тріснув, об нього билась мошкара. І ніде ні душі, і тиша, і та зозулечка примовкла. Рвонувся вітер – доніс звідкілясь із сіл тривожне виття. Одгукнулось йому звідкись ближче – з городів чи з вулиці.
Олі стало геть сумно, незатишно. Мигтів Альтаїр у пропащій висі.
Вона рушила в під’їзд. Пройшла один проліт і враз спинилось. Занило у грудях і там під серцем потягло, стало млосно, недобре-недобре… Ох… Вона присіла на сходинку, віддихалась. Завило у скверику, зовсім близько.
А погляд устилала імла…
Вона піднялась і рішуче рушила вгору. Іще проліт.
Виття в під’їзді – одбилось громовицею од стін.
Гуууу!..
Гуух!
А боже ж мій світе!
Іще проліт. Цок-цок – підбори. Лампа тьмяно мерехтить, іржавий патьок тягнеться вздовж калічної проводки. Недобре-недобре…
ГУУУУ!!.
Бух!
Зі скриньки випав якийсь папірець. Із таким гуркотом – і просто Олі під ноги.
Вона захиталась і опустилась на одне коліно… Усе пливло перед очима, пливло… І тягло у грудях і нижче, і боже ж мій світе…
– Максиме, – зашепотіла вона блідими губами. – Макс…
Торбинка вислизнула з рук, і з неї викотилось двійко новеньких кришок для консервації та невеликий паперовий згорток – крізь нього проступала кров. Оля шарнула рукою по шорсткій запиленій кахлі і вхопила конверт (чи що то воно було?) – усе пливло перед очима, і вона заледве його бачила. Немов якийсь папірець…
Піднесла до очей, задурманено глипаючи, важко дихаючи.
Папірець таки…
Вона вгляділась…
Чорна п’ятикутна зоря-пентаграма аж наче блищала, устилаючи собою ледь не весь клятий папірець…
ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ
МІСТА ЛАДОГИ
27. 07. 1982№ 3/71
Місто Ладога, вулиця Калініна
СПОВІЩЕННЯ № 1295ШАНОВНИЙ(А) (ІМ’Я) Ольга Іллівна
ІЗ СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ПРО ТЕ, ЩО ВАШ (РОДИННІСТЬ, ЗВАННЯ, ІМ’Я) чоловік молодший лейтенант Максим Буданов ГЕРОЇЧНО ЗАГИНУВ (ОБСТАВИНИ, ДАТА) під час бойового вильоту 23 липня 1982 року, ВИКОНУЮЧИ СВІЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ ОБОВ’ЯЗОК У ДЕМОКРАТИЧНІЙ РЕСПУБЛІЦІ АФГАНІСТАН.
ПРИЙМІТЬ НАШІ ЩИРІ СПІВЧУТТЯ З ПРИВОДУ ВАШОГО ГОРЯ.
ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАР (ЗВАННЯ, ІМ’Я)
полковник Кирил Владиславович АрзамасовВона закричала, але крику не було. Того крику просто не було чутно. Вона кричала і кричала хтозна й скільки, але крику не було чутно, вона не дихала, а лиш кричала, і зрештою з грудей вирвався сам лиш приглушений хрип, а крику так і не було. Сльози лились на шорстку запилену кахлю. Кап-кап, кап-кап…
Глуха тиша очманілої липневої ночі, і те кап-кап, і хрип, і більш нічого.
Тоді вона кинулась як навіжена і метнулась у двері квартири з тим же неспинним глухим і клекотливим хрипом – двері були відчинені, а в коридорі пустка, шар пилу покривав тумбу і одежу на вішалці. Пил здійнявся і забив їй дихання, а вона ж усе хрипіла (кричала!), хрипіла… Немислимий гнилісний сморід ударив їй у ніс, а вона ж його навіть не одчувала… Видуті шпалери, запилена люстра, мерехтіння телевізійного екрана… Миски із давно згнилою їжею, повсюдна пилюка, пилюка… І два людські кістяки на дивані, давно висушені, запавутинені. Один у ледь розстібнутому синьому авіаційному кітелі з потемнілими значками та погонами, другий – у жовтуватому светрі до горла, точно такому ж, який був і в Олі…
Вона спинилась посеред кімнати і випустила з рук папірець.
І тут же почула чийсь сміх. Єхидний, тріскучий, заледве писклявий сміх.
І кроки. У себе за спиною, з балкона.
Різко обернулась і взріла у дверях балкона чиюсь тінь.
Низеньку маленьку тінь, що тихо ступала навшпиньках – немовби кралась до неї, Олі. Оля сахнулась, а постать вийшла під тьмяне світло запиленої люстри.
Маленьке русяве дівча у вигорілій червоній курточці стояло перед нею – червоний галстук недбало вибивався з- під вигорілої куртки, кирпате личко біліло, а оченята були такі яскраво-смарагдові, що наче аж поблискували непевним вогнем.
Дівча лукаво білозубо всміхалось.
Оля неначе хотіла щось до нього сказати, але лишень хрипло видихнула, а дівча тицьнуло в неї своїм маленьким пальчиком і безтурботно проказало:
– Devochka shla skvoz' kukushkino leto…
Bol'she ona ne uvidit rassveta.
– Що? – хрипло видихнула Оля.
– Ізолюйте джерело випромінювання!
– Щ…
– Послідовність ініціалізації порушена… Увага! Синхронізація даних… Ізолюйте джерело випромінювання!
– …
– Показники біотелеметрії не надходять… Збій реплікації. Увага – оператор у небезпеці! Встановлення екстреної лінії зв’язку з командуванням…
– Ви мене чуєте?!
– Я під обстрілом, повторюю, я під масованим обстрілом, маневрую…
– Зафіксовано значні зовнішні пошкодження… Порушення секреції вторинних акумуляторних батарей – оцінка часу ремонту неможлива. Виконується реанімація оператора…
– Олю, ви мене чуєте?! Ви маєте…
– Говорить капітан флоту Сил Безпеки ООН Нур Асланоглу, наказую за всяку ціну спинити…
– Ініціалізація… Відновлення клітинних волокон…
– Олю!..
– Діагностика… Розпочато процедуру відновлення нанодерми…
– Дідька лисого! Я не сидітиму тут…
– Мартінес, відставити! Я наказую тобі залишатись на борту! Це наказ, чорт би тебе забрав! Олю, ви мене…
– Ніііі!
– Інтеграція наноагентів не завершена – ізолюйте джерело випромінювання! Негайно покиньте небезпечну зону!..
– Мартінес, заткнись і залишайся на місці!
– …не виконувати накази і за можливості нейтралізувати – дозволяю відкривати вогонь на ураження!
– Містере Доусон, сер, прошу вас – покваптесь, бо нас зараз до дідька лисого зіб’ють! І… я нічого не бачу – патока глушить усі мої бортові сенсори, прийом.
– Спроба активації комунікативного інтерфейсу… Нейронний тракт готовий, усі системи готові…
– Кайле!..
– Швидкість відновлення структури наноагентів недостатня – негайно покиньте небезпечну зону!..
– Єво, заткнись і сконектись із її скафандром – вона зараз у зоні прийому… має бути.
– Наноагенти регенеровано на дев’яносто три відсотки, цілісність оболонки скафандра порушено, система нестабільна, система нестабільна – негайно покиньте небезпечну зону!..
– Добре… ох… тобто – слухаюсь! Але я її не бачу…
– Спроба ініціалізації успішна – первинний зв’язок з оператором встановлено. Виконується генерування інтерфейсу користувача…
– Говорить капітан флоту Сил Безпеки…
– Має бути в зоні… Олю, говоріть зі мною, ну ж бо! Вам необхідно негайно…
– Зареєстровано формування сторонніх паразитичних утворень… Увага – патоген ізольовано.
– От сучий вилупок! А щоб ти, тварюко, зсохся!..
– Мануело, що у вас там? Доповідайте!
– Канал передачі даних не авторизовано… Система очікує…
– Мем, тут… Мем. Доповідаю – промінь пройшов наді мною, я ухилилась, але філамент мене таки наздогнав, маршевий, здається, остаточно здох, маневрую на планетарних.
– Ви там усі цілі?
– Так, сер, так точно!.. Але довго я так не протягну, покваптесь.
– Первинна діагностика рецепторів нановолокна…
– Він усе одно нас рознесе, це не вихід!..
– Єво, заткнись, заради всього святого!.. Олю, ви мене чуєте? Олю, говоріть до мене. Олю.
– Запуск системи…
3
IOWA. Limited liability company (с)Виклик нейронного тракту…Біостимуляція…Послідовність завантаження мутно виплила із сирої правічної тьми. Мерехтлива емблема корпорації-гіганта пульсувала поверх того хаотичного масиву даних нерівно, криво, немовби крізь товщу води чи талого льоду, тріскаючись, розмиваючись і знов фокусуючись у самому центрі крихкої розпливчатої світобудови.
Процедура налагодження аварійних ланцюгів ЦНС…Фільтрація потокових даних нейроінтерфейсу…Активація вторинних акумуляторів…Діагностика…Тьма одступала неспішно, неохоче, кублилась між стовпчиків даних, сяючих ниток-конфігурацій, ядуче-кислотних іконок базового функціоналу, концентричних смуг біотелеметрії та розжарених павутинок ціленаведення, голографічних проекцій просторової орієнтації…
Активація кінетичних бар’єрів Massive Dynamic… НЕМОЖЛИВАПорушена цілісність оболонки скафандра…Виконується ЕКСТРЕНИЙ РЕМОНТ аферентних вузлів взаємодії…УВАГА!Потім прийшов біль з-під самого серця – тупий і неясний, він немовби тоншав, витягувався кудись у низ живота… А ногам, і особливо підошвам, було так тепло-тепло, аж гаряче…
Налаштування первинної візуалізації…Відновлення клітинних волокон…Моніторинг систем графічної індикації…Тьма немовби прорізалась мрякою, мерехтінням, сіруватою млою; її кубла сповзли з пульсуючого різнобарвного розмаю індикації, і тут же крізь пасма сіруватої мли проступили обриси якогось шорсткого зубчатого жолоба, чогось такого…
Встановлення шифрованого з’єднання…Сканування базових частот…Джерело трансляції: Lieutenant KYLE DAWSONЛипка і розпливчата, перемежована кислотно-ядучими потоками інформації дійсність ураз якось уся зарипіла, а чи швидше ЗАХРИПІЛА, і зашелестіла, і завила далекими сиренами…
– Я… – видихнула Оля, немов кашлянула чи її ураз знудило. – Що…
– Олю!
Голос знайомий, але вона не вгадувала власника…
– Хвала богам, ви мене чуєте!.. Вона в нормі, я її пеленгую…
– Mashallah!.. – ізнов знайомий голос, жіночий. – Тягніть її на борт, хутко!
– Олю, не рухайтесь! – той самий, чоловічий. – Нічого не робіть, чуєте мене?
Але вона зробила. Ледь-ледь підняла голову, огляділась… і застогнала.
– Ні…
Її живіт передавило чимось громіздким і, ймовірно, важезним, якоюсь напівпрозорою дугою на кшталт балки чи комунікативного перекриття – під його шорсткою мутнуватою поверхнею пробігали тьмяні зірниці інформаційного трафіку…
– Ні…
Ще стогін. Вона уперлась руками в ту балку, ту дугу, ворухнула й ногами, але ноги не слухались, і вона сама тих ніг не одчувала немовби… немовби тих ніг не було. Саме лиш непевне тепло десь на рівні підошов…
– Що…
Вона глянула ще і угледіла більш детально – якийсь немов жолоб, і вона в ньому лежить горілиць, передавлена напівпрозорою балкою, балка проблискує чахлим інфопотоком, а аж там далі, де мали б бути Олині ноги, ніяких ніг не видно, а лиш клекоче та свище на їхньому місці якесь чудернацьке райдужне полум’я, їй-богу, райдужне – переливається всіма можливими кольорами… І сліпить.
ПОМИЛКА візуалізації…Світло померкло, і поверх стемнілого полум’я замигала яскраво-червона хрестовина – немовби перекреслюючи його…
УВАГА! Зафіксовано значні зовнішні пошкодження…Вторинні елементи живлення НЕДОСТУПНІ…Батареї РОЗРЯДЖЕНІ…Функціонал скафандра ОБМЕЖЕНО…Система підтримує вашу ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ……Ізолюйте ДЖЕРЕЛО ВИПРОМІНЮВАННЯ!– Що?… – кволо простогнала Оля, не розуміючи.
Температура КРИТИЧНА!Тиск КРИТИЧНИЙ!Фон КРИТИЧНИЙ!Атмосфера НЕПРИДАТНА!Шолом-маска активована і ОЧІКУЄ…Негайно покиньте НЕБЕЗПЕЧНУ ЗОНУ!– Що за…?
Вхідний сигнал на БАЗОВІЙ ЧАСТОТІ…– Олю!..
– Кайле?…
Вона видихнула ім’я і лиш потім втямила, кому воно належить.
– Що я…? Що зі мною? Я не… – залопотіла вона.
– Олю, спокійно! Заспокойтесь і розслабтесь… У нас обмаль часу – зараз я вас звідти витягну.
– Я не розумію…
– Немає часу, просто лежіть спокійно!.. Я вже вас бачу, чудово…
– Але я…
– Лежіть спокійно і не рухайтесь! Розслабтесь і… Мартінес!
– На прийомі.
– Нуздай її, хутко!
– Слухаюсь!
Виявлено сторонні паразитичні утворення…Спроба дистанційної активації нейроінтерфейсу…Спроба інсталяції стороннього профілю…Авторизація…Усе знов забігало і замигало у неї перед очима – піктограми, вектори, числа, іконки… Кислотно-ядучий масив даних задрижав…
Імунні компоненти НЕАКТИВНІСторонній профіль У СИСТЕМІЩось десь немовби пискнуло чи дзенькнуло, немов по якійсь милозвучній струні різко вдарили, і вона взяла коротку чисту ноту… І перед Олин погляд виплила іконка із зосередженим ледь-ледь округлим дівочим лицем. Дівчина немовби дивилась кудись повз Олю, закусивши нижню губу, іржаво-руде волосся спадало їй на чоло, а в примружених темно-синіх очах грали пекельні бісики…
– Спокійно-спокійно, міс Рушді… – пробубоніла рудоволоса, немов сама до себе. – Зараз я вас звідти витягну, отак…
Вона якимось геть нетерплячим рухом вхопила двома пальцями своє іржаве пасмо і заходилась жувати його кінчик…
– Стук-стук… – глузливо промимрила вона потому, і з її губ вирвався якийсь чи то нервовий, чи то істеричний смішок…
У ту ж хвилю іконка з нею метнулась у кутик Олиного взору, зробившись ледь не мікроскопічною, а кислотно-ядучий масив даних розсмоктався, лишивши по собі самі куці обривки найпростішого функціоналу…
Sgt. MARTINES взяв(ла) під контроль ваш скафандрАктивація ІМПУЛЬСНОГО КАСТЕТА…Олина (чи вже не Олина?) рука різко піднялась, випросталась. Напальники на ній спалахнули блідим вогнем…
Накопичення заряду… 74%Округла павутинка прицільної марки прилипла до напівпрозорої шорсткої дуги з полисками чахлого інфопотоку…
ЗАРЯД… 100%Олина (чи не Олина?) рука лишень розмахнулась, а клята дуга розлетілась на друзки, навіть не діждавшись удару…
Лишень якесь таке різке, скрипуче «вжууух!» – і чахле мереживо інфопотоку згасло, а зіщулені вицвілі друзки полетіли в різнобарвний огонь…
Накопичення заряду… 26%І тут Оля побачила свої ноги…
4
Самі рвані цурпалки її ніг стирчали з в’язкого пекельного полум’я, котре чимось нагадувало сяюче перламутрове молоко… Так, молоко – в’язка молочно-біла субстанція туго обвивала цурпалки Олиних ніг, мінливо переливалась, пульсувала, сліпуче жахтіла уві тьмі…
Оля коротко скрикнула.
– Спокійно-спокійно, міс Рушді, – тут же співоче промуркотіла десантниця, що нині окупувала її скафандр. – Отак-от, тихцем…
І Олині ноги самі по собі неспішно зігнулись у колінах…
– Із вашими ніжками все нормально… ну – хіба що трошки короткуваті. Як на мій смак.
Десантниця знов непевно хихикнула, але і той її нетактовний посміх, і в цілому ексцентрична поведінка на диво нині діяли на Олю вкрай заспокійливо…
– А так усе чу-удово… – ізнов співоче мугикання.
Пекельне молоко немовби поволі, неохоче стікало з Олиних гомілок і чіплялось за них патьоками, пузирилось у понищених гронах штучної мускулатури…
Запуск відновлення нанодерми…Прискорена регенерація тканин…Контроль сегментів живлення…Штучна мускулатура зросталась так швидко, що Олі на мить здалося, немов по її гомілках повзуть товсті антрацитові черви…
Ремонт акумуляторних батарей…Please Wait…– А… з ногами… – хрипло видихнула Оля.
– Нормально усе з вашими ногами, – неголосно, ледь глузливо одповіла десантниця.