Випрямилась.
Вдихнула смолистий асфальтний дух, прiлий запах отави…
Ох…
Нi, негоже так самiй сновигати. Тим бiльше як вона тепер НЕ САМА. Тиша яка довкола! Нiч глупа, безлюддя. Аж сумно якось. І чого воно таке безлюддя, га? Нi по дорозi не стрiла нiкого, нi тут пiд пiд’iздами… нi душi. Пустка. А завше ж або дiтлашня яка тирлуеться, або п’янички якi отам у скверику байдикують. Нi, не гоже так ходити – можна було б i почекати в поiздi.
Ну нехай – що вже там. Онно вже iхнiй балкон i з кiмнати мерехтить… Чи то мама вже вдома? Лiхтар пiд пiд’iздом коротко трiснув, об нього билась мошкара. І нiде нi душi, i тиша, i та зозулечка примовкла. Рвонувся вiтер – донiс звiдкiлясь iз сiл тривожне виття. Одгукнулось йому звiдкись ближче – з городiв чи з вулицi.
Олi стало геть сумно, незатишно. Мигтiв Альтаiр у пропащiй висi.
Вона рушила в пiд’iзд. Пройшла один пролiт i враз спинилось. Занило у грудях i там пiд серцем потягло, стало млосно, недобре-недобре… Ох… Вона присiла на сходинку, вiддихалась. Завило у скверику, зовсiм близько.
А погляд устилала iмла…
Вона пiднялась i рiшуче рушила вгору. Іще пролiт.
Виття в пiд’iздi – одбилось громовицею од стiн.
Гуууу!..
Гуух!
А боже ж мiй свiте!
Іще пролiт. Цок-цок – пiдбори. Лампа тьмяно мерехтить, iржавий патьок тягнеться вздовж калiчноi проводки. Недобре-недобре…
ГУУУУ!!.
Бух!
Зi скриньки випав якийсь папiрець. Із таким гуркотом – i просто Олi пiд ноги.
Вона захиталась i опустилась на одне колiно… Усе пливло перед очима, пливло… І тягло у грудях i нижче, i боже ж мiй свiте…
– Максиме, – зашепотiла вона блiдими губами. – Макс…
Торбинка вислизнула з рук, i з неi викотилось двiйко новеньких кришок для консервацii та невеликий паперовий згорток – крiзь нього проступала кров. Оля шарнула рукою по шорсткiй запиленiй кахлi i вхопила конверт (чи що то воно було?) – усе пливло перед очима, i вона заледве його бачила. Немов якийсь папiрець…
Пiднесла до очей, задурманено глипаючи, важко дихаючи.
Папiрець таки…
Вона вглядiлась…
Чорна п’ятикутна зоря-пентаграма аж наче блищала, устилаючи собою ледь не весь клятий папiрець…
ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ
МІСТА ЛАДОГИ
27. 07. 1982
№ 3/71
Мiсто Ладога, вулиця Калiнiна
СПОВІЩЕННЯ № 1295
ШАНОВНИЙ(А) (ІМ’Я) Ольга Іллiвна
ІЗ СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ПРО ТЕ, ЩО ВАШ (РОДИННІСТЬ, ЗВАННЯ, ІМ’Я) чоловiк молодший лейтенант Максим Буданов ГЕРОЇЧНО ЗАГИНУВ (ОБСТАВИНИ, ДАТА) пiд час бойового вильоту 23 липня 1982 року, ВИКОНУЮЧИ СВІЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ ОБОВ’ЯЗОК У ДЕМОКРАТИЧНІЙ РЕСПУБЛІЦІ АФГАНІСТАН.
ПРИЙМІТЬ НАШІ ЩИРІ СПІВЧУТТЯ З ПРИВОДУ ВАШОГО ГОРЯ.
ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАР (ЗВАННЯ, ІМ’Я)
полковник Кирил Владиславович Арзамасов
Вона закричала, але крику не було. Того крику просто не було чутно. Вона кричала i кричала хтозна й скiльки, але крику не було чутно, вона не дихала, а лиш кричала, i зрештою з грудей вирвався сам лиш приглушений хрип, а крику так i не було. Сльози лились на шорстку запилену кахлю. Кап-кап, кап-кап…
Глуха тиша очманiлоi липневоi ночi, i те кап-кап, i хрип, i бiльш нiчого.
Тодi вона кинулась як навiжена i метнулась у дверi квартири з тим же неспинним глухим i клекотливим хрипом – дверi були вiдчиненi, а в коридорi пустка, шар пилу покривав тумбу i одежу на вiшалцi. Пил здiйнявся i забив iй дихання, а вона ж усе хрипiла (кричала!), хрипiла… Немислимий гнилiсний сморiд ударив iй у нiс, а вона ж його навiть не одчувала… Видутi шпалери, запилена люстра, мерехтiння телевiзiйного екрана… Миски iз давно згнилою iжею, повсюдна пилюка, пилюка… І два людськi кiстяки на диванi, давно висушенi, запавутиненi. Один у ледь розстiбнутому синьому авiацiйному кiтелi з потемнiлими значками та погонами, другий – у жовтуватому светрi до горла, точно такому ж, який був i в Олi…
Вона спинилась посеред кiмнати i випустила з рук папiрець.
І тут же почула чийсь смiх. Єхидний, трiскучий, заледве писклявий смiх.
І кроки. У себе за спиною, з балкона.
Рiзко обернулась i взрiла у дверях балкона чиюсь тiнь.
Низеньку маленьку тiнь, що тихо ступала навшпиньках – немовби кралась до неi, Олi. Оля сахнулась, а постать вийшла пiд тьмяне свiтло запиленоi люстри.
Маленьке русяве дiвча у вигорiлiй червонiй курточцi стояло перед нею – червоний галстук недбало вибивався з- пiд вигорiлоi куртки, кирпате личко бiлiло, а оченята були такi яскраво-смарагдовi, що наче аж поблискували непевним вогнем.
Дiвча лукаво бiлозубо всмiхалось.
Оля неначе хотiла щось до нього сказати, але лишень хрипло видихнула, а дiвча тицьнуло в неi своiм маленьким пальчиком i безтурботно проказало:
– Devochka shla skvoz' kukushkino leto…
Bol'she ona ne uvidit rassveta.
– Що? – хрипло видихнула Оля.
– Ізолюйте джерело випромiнювання!
