Оля моргнула.
– А ти б могла стати одною iз нас, так.
Янь задумливо кивнув.
– Можливо, я б сам тебе вiв, чому нi? Тебе б ВЕЛИ, тобi б розказали, навчили противитись, жити… Ти б ЗНАЛА, а так… Уже пiзно, все дарма.
Вiн опустив погляд.
– Ти бредеш, мов сновида, слiпець. Шпортаешся, ковзаеш там, полохливо бредеш. Але…
Хвилинна мовчанка i знов – молочно-пекельний погляд, липне.
– Воно говорить до тебе, так?
Оля iзнов ледь помiтно моргнула, повела бровою.
– Це так солодко, правда? Це страшно i солодко, правда? Несила йому противитись, воно жахае i манить, оце хворобливе збочення – лишень говорити з ним, Господи, лишень говорити… Його голос слiпить, мертвить. Лишень говорити з ним! Правда ж, Олю? Я знаю. Воно сама смерть, замогильна пiтьма, глуха тиша липневоi ночi.
Оля ледве покривилась, i вовчий погляд поник, затуманився. І райдужне молоко поповзло по очах.
– Я знаю, Олю.
І вiн замовк.
І тодi Оля сказала:
– Сантьяго-де-Куба, так? Це був той чортiв ром?
Командор лиш кивнув.
– Вкрай вороже, руйнiвне середовище для ботiв.
Ізнов нiмий кивок.
– І я не вiдкалiбрувала рецептори…
Оля мляво, неуважно всмiхнулася, розвела руками – каштановий чубчик опав на поморщене чоло…
– …належним чином… Ну так – боти мали би бути масивнi, вельми масивнi. Чому так? Де ви взяли наскiльки технологiчний крек?…
Вiн стояв так само незворушно, розслаблено. Парадний мундир, iконостас орденiв, розстiбнутий комiр кiтеля… Рубiновий хрест «За евакуацiю Катарiни» iскриться брунатно-рожевим. Але пузиристе сатанинське молоко мiж тим закисае в очах, холоне.
– Просто… моi покровителi впливовiшi за ваших, мiс Рушдi, – розводить i вiн жилавими худорлявими руками. – Не берiть у голову.
– Я його деактивувала.
– Я бачу.
– Що далi?
– Уб’ю вас.
– Нi.
Десантники зиркали то на Яня, то на Олю, тодi втупились у саму Олю – усi п’ятеро. Але Оля виглядала незворушною, навiть апатичною.
Молоко ж в очах командора лиш раз загорiлось та й згасло.
– Пустите його?
Янь iзнов лиховiсно всмiхнувся. Немов думка його розвеселила.
– Із задоволенням.
Кивнула Оля i знов активувала шолом – заходилась зосереджено вивчати кислотно-ядучi масиви даних iз дисплейного забрала…
– Плануете заразити мене i катер?
– Не знаю.
Оля крутнула головою.
– Креш, – мовила вона, зиркнувши на командора крiзь щiльний масив iндикацii. – Це симфонiя руйнувань. Це досконалий, абсолютно, iрреально довершений патоген.
Здавалось, вона промовила те iз захватом.
– Ось дивiться, – вона кокетливо повела вказiвним пальчиком. – Давайте прикинемо, що вiн буде робити пiсля активацii на вахтi космодрому…
– І що ж? – кровожерливий усмiх.
– Номер раз, – грайливий усмiх. – Вiн матиме допуски Руанди. Уже.
– Звiдки?
– Вiд десантникiв i Асланоглу – iх вiн розчавить першими.
– Заждiть… вiн пiдбере геннi ключi?
– У нього вже е геннi ключi – ворушiть хоча б трохи мiзками! – гнiвливо просичала Оля. – Як вони, по-вашому, зливали данi без них? А дозатор, яким вони копирсались у нутрощах термiналу, по-вашому, функцiонуе без ключiв геному? Дозатор приписаний до Руанди, як i вся решта, як i оцi скафандри, човник, трансактивнi рештки вашого хитромудрого вiрусу… чи ви думаете, я iх стерла, га? А от i нi!
Грайливий усмiх.
– А ваш крек… оце найцiкавiше!..
Кокетливий порух пальчиком.
– Вiн же зливав вам данi по абсолютно незахищених каналах, навпрямки.
