Оля повела млявим поглядом за рiзким надтрiснутим голосом, i прямокутна прицiльна марка прилiпилась до рудоволосоi голови…
TARGETING SYSTEM CHECK
Sgt. EVE MARTINES…
– проiнформувала марка.
Лазерна гвинтiвка Colt-112 ОЧІКУЄ
ТЕСТУВАННЯ ОСНОВНИХ СИСТЕМ
…
Сержант стояла напроти лейтенанта, вона була червона як рак i говорила верескливо, ба навiть плаксиво:
– … ризикуеш, невже б я сама не…
– Сержанте Мартiнес!.. – глухо одчеканив лейтенант, i Єва тут же примовкла.
– Займiть, будь ласка, свою капсулу.
Єва на мить зацiпенiла, у темно-синiх очах блищали сльози. Але тут же сержант виструнчилась, опустила руки по швах i глухо одповiла:
– Слухаюсь, сер.
І опустилась у капсулу коло смаглявоi зеленоволосоi Нiзи Гуахаро.
Обличчя Єви було незворушним, пустий невидющий погляд спрямований кудись повз Олю, i лише зволоженi очi тьмяно поблискували в нерiвному свiтлi десантного вiдсiка. Але ось i той блиск зник – десантниця активувала шолом-маску, немовби затулившись од усього на свiтi ядучим розмаем iндикацii…
Тодi лейтенант зробив крок уперед i неголосно, стримано мовив до Єви:
– Ти молодець.
Та натомiсть опустила голову на руки, немовби iй стало недобре, так i сидiла. Зеленоволоса капрал легко поплескала ii по обтягнутому штучною мускулатурою плечу – Єва на те нiяк не одреагувала.
А лейтенант пiдiйшов до Олi – рядовi одхилились од неi i зайняли своi капсули.
– Ну як ви?
Спитав вiн i тут же сам собi вiдповiв:
– Я вас монiторю, нiбито все в порядку.
Вiн виглядав чи то розгубленим, чи то зосередженим…
Оля ж лише мляво, спантеличено зиркала по секцii – то на нього, то на сержанта, капрала, рядових…
– Одпочиньте трохи, – мовив Доусон i бозна за чим сам собi на те кивнув, всiвся у свою капсулу.
Оля тяжко дихала i спантеличено глипала навкруг.
Мовчала.
У вiдсiку ще дужче потемнiло, замерехтiло.
Почувся сухуватий голос Мануели:
– Сер, дозвольте звернутись, сер…
– Говорiть, мiчмане, – зiтхнув Кайл. – Чим порадуете?
– Вiддалились вiд войди, але… – вона мовила через паузу. – Словом – ми на прицiлi. Якщо Руанда вгатить по нас ракетним виводком, нам кiнець, прийом.
У вiдсiку запанувала тиша, свiтло ще дужче померкло.
– Ну що ж, друзi…
Лейтенант розвiв руками i мляво всмiхнувся.
Вiн не виглядав нi зляканим, нi стривоженим, скорiше – трохи знiченим.
Поклав долонi на колiна i змовк.
– Я ж казала, – iронiчно пирхнула сержант, – вiн усе одно нас дiстане, усе безглуздо.
Вона криво всмiхнулась i якимсь начебто неуважним, мимовiльним рухом торкнулась напальниками до зап’ястя лейтенанта…
Той не прибрав руки.
Та ж раптом цю iдилiчну сценку порушив Олин голос.
Задурманений i млявий.
– Не дiстане, – мовила вона, так само сидячи в своiй капсулi й спантеличено глипаючи навкруг.
Лейтенант, здавалося, геть не почув ii реплiки, а Мартiнес неуважно протягла:
– Що?…
– Не дiстане, – повторила Оля i продовжила так само мляво, але трохи швидше:
– Мiс Асланоглу, ви мене чуете?
– Так.
Оля припинила свое спантеличене глипання – втупилась поглядом собi пiд ноги. Ядуча iндикацiя неспiшно повзла по ii абсолютно прозорому дисплейному забралу – немовби повзла по повiтрю…
– Зробiть ось що. Вiзьмiть iз пiратського складу контейнер пiд номером шiстсот i за допомогою портативноi iнформацiйноi шини закомутуйте його на вiдновлений термiнал вахти казарм космодрому…
