Масиви даних замотались перед Олиним поглядом швидше, ледь-ледь скаламутились.
– Оце все, за чим ви там пiдглядали, – моiми манiпуляцiями, балачками, мареннями… моiми i Асланоглу. Воно ж усе iшло до вас навпрямки – i тудою ж пiде i креш! Стук-стук!..
Командор мовчав.
– А можливо, – Оля задумливо повела рукою, – вiн пiде iнакшим чином. Тупо перелопатить кодування i авторизуеться через якусь iз резервних лiнiй Руанди. Або ще веселiше – вп’еться в котрусь iз виводка ваших ракет, випущених по нас ракет, i таким чином присмокчеться до системи наведення, i вже звiдти…
– Досить.
– О нi, почекайте! – здавалося, Оля сказилась. – Знаете, що вiн буде робити далi? Знаете?
Командор мовчав.
– Вiн за всяку цiну досягне Землi. Землi, Марса, густонаселених колонiй – чого завгодно, будь-якого системного центру. Це абсолютно генiальна штука, за архiтектурою це ретровiрус, примiтивний печерний фаг, iмунний паразит. Але, по-перше, вiн вкрай вiртуозно переймае якостi системи, котру iнфiкуе… якщо, наприклад, ним заразити бортову мережу, то задля свого розповсюдження вiн буде використовувати УСІ потужностi даноi мережi, усi системи i пiдсистеми i всi компоненти систем – наведення, навiгацiя, гомеостаз, крафтинг, все, все, все!.. І вiн так чи iнакше вийде за межi мережi, а якщо вiн уражае особистий iнтерфейс…
– Досить!
– Нi!! – Оля скрикнула.
І продовжила:
– То вiн буде поводити себе, як його власник, – як людина, що мислить, хоча воно не може мислити, воно – примiтивний органiзм, але воно дивним чином переймае на себе якостi ураженоi ним системи, i воно, це вже по-друге, комунiкуеться мiж собою, кожен агент, кожний ланцюг коду абсолютно непередбачувано синтезуеться з iншим, утворюючи конструкт…
Оля видихнула.
– …високорозвинений руйнiвний конструкт. Воно пiде далi, i далi, i далi.
Видих iз ледь чутним стогоном.
– Тобто якби воно заразило Руанду, то поводило б себе, як Руанда, що хоче заразити екiпаж, як хотiла б заразити, скажiмо, абордажну команду… А тодi, як заразило б екiпаж, воно б поводило себе, як Руанда, укомплектована навiженим екiпажем, котрий жадае лише одного – рознести креш по всiй Галактицi й куди завгодно далi. Не можна сказати, що креш МИСЛИТЬ, але що це таке, якщо не мислення? Не можна сказати, що креш мае свiдомiсть, але що це таке, як не свiдомiсть??
– Замовкни врештi!
– Нi! Нi, довбаний вилупок!! Нi!!!
Оля заверещала i струснула головою – шолом знов деактивувався, i на примруженi свiтло-сiрi оченята впали густi й закудланi каштановi пасма.
– Ти знаеш, що вiн з тобою зробить?! Знаеш, blyad'??
Вона шаленiла… Не вона – загнана в пастку вовчиця.
– Вiн уб’е, знищить тебе найбiльш жорстоко, найбiльш нестерпимо болюче. Сидячи в тобi i вже ставши твоiм еством, вiн буде картати, i рвати, i нищити, мучити, рвати i рвати… Так вiн зiтре тебе всього. Висмокче з тебе всi соки – всi данi, умiння, допуски, коди, ресурси, i пам’ять, i все, чим ти був, витравить, вип’е i виблюе. Все…
Вона аж ричала, сичала, хрипiла i клекотала.
– Бо креш – це тотальна чума, пандемiя, саме високотехнологiчне зло, рекурсивна погибель.
Людоiдськi вовчi оченята нестерпно глядiли на Яня.
– Задосить цiеi мури, я хочу померти, – неуважний помах руки. – Капiтане, у вас усе готово?
– Давно.
– Чекайте-чекайте…
Янь розсмiявся. Якось так кумедно, зовсiм по-хлопчачому. Прикрив рот худорлявою рукою, прокашлявся.
– Так, ви НАША, – спокiйно мовив потому. – Яка фактура, Господи… І чому я не зустрiв вас ранiше?
Вiн помовчав.
– Але тепер усе дарма.
Оля теж помовчала, немовби чогось очiкуючи, а потiм заговорила також абсолютно спокiйно:
– А найцiкавiше тут те, що всi оцi нашi здогадки абсолютно безглуздi. Бо ми просто не можемо знати, як себе поведе креш. Ну абсолютно. Вiн АБСОЛЮТНО непередбачуваний. І в цьому його головна особливiсть. Ви ж знали Кальонову, правда? – продовжила без усякоi зупинки. – Бачили ii?
Янь якось… спохмурнiв?
– Так, я бачив Юлiю Кальонову.
– Бачили, як вона дихае? Чули ii кашель?
– Чув.
– І думаю, ви знаете, звiдки це взялось?
Командор мовчав.
– Для решти, – Оля чи не вперше за всю розмову окинула швидким поглядом спантеличених десантникiв, – коротко поясню. Росiйська пропаганда тих часiв придумала вкрай приголомшливу i драматичну iсторiю про бойове поранення аж десь ген у рукавi Щита-Центавра та вiдважну адмiрала, котра керувала флотом, не приходячи до тями, хих…
Оля гидливо покривилась.
– Але насправдi вiдважна адмiрал ледь не преставилась на заштатному полiгонi Роскосмосу в сузiр’i Змiеносця – пiд час випробувань третьоi версii крешу. Зараження пiшло по всiй флотилii, i на флагманському кораблi вижила вона одна – решту всiх повбивало. Та i ii заледве вiдкачали!.. А креш прописався в ДНК – легенi iй так i не вiдновили до кiнця вiйни… Подейкують, що креш взагалi створила не людина, а штучний iнтелект – як вам таке?
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
