Темна синя вода. Джерело
– Гей, ти! – почулося ззаду, і стало ясно, що вечір перестав бути спокійним або принаймні ось-ось перестане.
Озирнувся.
Посеред вулиці, не завдаючи собі клопоту рухатись тротуаром, швидким кроком наближалися троє… перепрошую, четверо, якщо рахувати того хлопчика. Паща його вже не була роззявлена, натомість у руці все ще теліпався осиротілий пульт управління.
– Чого маленького ображаєш? – начебто миролюбно запитав перший з трійці. Вигляд у нього був теж не дуже агресивним, але пролетарським. – І не соромно? Мене спробуй образь.
Пробувати не хотілось, але на таку пропозицію, на жаль, є лише три варіанти відповіді. Перший – негайно покаятись, вибачитись, можливо, компенсувати вартість іграшки. Тоді битимуть не сильно. Точніше, плануватимуть, що не сильно, але захопитися можуть.
Варіант номер два – тікати. Ганебно, аякже. Та чесно кажучи, міг би й скористатися.
Варіант номер три…
Його мені обдумати вже не дали.
– Та що з ним, паскудою, говорити, – рикнув другий суб’єкт. Був він трохи нижчий, натомість плечі мав ширші, та й рухався досить жваво – ніби колишній боксер, або щось таке. Або й не колишній. Принаймні, вгатити спробував лівою.
Ні, мабуть, все-таки колишній й великих успіхів у спортивній кар’єрі не мав.
Кулак рухався повільно, наче власник його просто бавився.
Єдине, що мені сподобалося у цій ситуації, – це те, що координації трійця не мала жодної. Поки один теревенив, другий замахувався, третій лише вирішував, що робити.
Отже, варто скомбінувати варіанти номер два та номер три.
Я сахнувся від кулака, наче кіт від собаки, пробіг два кроки спиною назад. Менше – не повірять, що дуже злякався, а більше – спіткнутися можна. Розвернувся й вжарив щодуху.
Ззаду почулося презирливе «Тю!..» і я аж злякався – а раптом жоден не поженеться? – але з полегшенням почув не лише тюкання, але й тупіт.
Важкий. Мабуть, боксер.
За пару секунд (або метрів десять, це вже у яких одиницях міряти) тупотіння стало подвійним – ага, додався ще хтось. Сподіваюсь, третій, бо дядька пролетарського вигляду мені чомусь стало шкода. Знаю, що дурість, але…
Тупотіння наближалося, і я наближався. Тупотіння – до мене, а я – до повороту у темний провулок поміж двома невеличкими двориками. В одному жила охайна бабуся, порала квіти, й частенько я бачив її на ослінчику біля хати. У більшості випадків поруч з нею лежав такий же немолодий кіт – мабуть, останній уже на її віку.
Дворище навпроти бабусі з котом було наче для контрасту влаштоване – закидане й захаращене. Біля входу примостилася будка з написом «Ремонт взуття», але відкритою я її жодного разу не бачив. Мабуть, колись у дворику був город – бо земля має довгу пам’ять, й побачити ряди грядок можна ще довго-довго після того, як помре дбайливий городник. А найдовше зберігаються чомусь квіти. Іноді через десятки років після того, як підуть люди або вимре село, на руїнах майорять півники-іриси, визирають з-поміж трави конвалії, а восени загоряються й світяться маяками дрібні, здичавілі за роки, айстри.
Може, тому самотні бабусі й вирощують квіти? Щоб хоча б якийсь слід залишити на землі?
Хай там що, а в цьому провулку слід у будь-якому випадку залишитись.
З вулиці помітно цього не було, але в самому кінці провулочок мав ще й поворотик ліворуч – на іншу вулицю. Хтозна, чому сусіди не змовились та не посунули трохи паркани – може, в сварі були, й від того страждали обидва, причому таки страждали – бо в цьому провулку й шприців було накидано багатенько, й презервативи траплялися… єдине, що пляшок мало було, бо визбирували.
От за поворотиком я й загальмував. Озирнувся.
Не помилився. Першим за мною гнався таки «боксер», й морда у нього була натхненна – хоч картину малюй! До цього я таке лише раз бачив – це коли ми з дружиною поверталися з озера, й назустріч вискочив песик – маленький, кругленький, білий та пухнастий – не песик, а шерсті клубок! – й з переляку її обгавкав, а дружина, також виключно з несподіванки, голосно вереснула. Бачили б ви, як той песик зрадів! Це ж, мабуть, вперше в житті вдалося йому когось налякати! Як переможно він гавкав, а дружина одночасно верещала й від сміху давилася, а пізніше сказала мені, що найбільше боялася, аби я того пса не відфутболив кудись в очерет. Бо він хоч і лютий, але, мабуть, дуже легкий.
Давно це було… вже й дружини нема, та й песик навряд чи живий.
«Боксер» був важкий, але задачі відфутболити його кудись в очерет не стояло. Цілком досить виявилось просто копнути його носаком під груди. Першою думкою взагалі було – у морду заїхати, але роки уже не ті. Вже не віддаєш перевагу ефектності над ефективністю. Вже як бити – то виводити з ладу, а не спостерігати театральні ефекти.
Швидкість бігу наклалася на швидкість удару. Дядько неголосно кавкнув й, миттю скрутившись у бублик, завалився на бабусин паркан. Я подумки зморщився – бабуся-ж бо тут до чого? – але паркан витримав.
Другий переслідувач встиг зупинитись, тому довелося лупити спочатку в коліно – він ойкнув, поточився, але не впав, а вже добивати можна було непоспіхом – проміж ніг, під груди, коліном у носа та одночасно кулаком у потилицю.
Захрускотіло, і знаєте, що я вам скажу? Хрускіт цей неприємний, лише коли десь щось збоку хрускотить. А якщо причина його – власний кулак, то мелодія ця значно приємніша за Софію Ротару. Або «Айрон Мейден», це вже в кого які смаки.
Ліг.
Не я, звісно, а переслідувач. Мовчки ліг, навіть не застогнавши.
Не чекаючи наступного, я вискочив знов на освітлене місце – якраз «пролетареві» назустріч. Біг він незграбно, підтюпцем, а назирці, кроків за десять від нього, біг і винуватець пригоди – все ще з пультом від машинки в руках.
– Гей, – сказав дядько, зупиняючись так швидко, як тільки зміг. – Ти той… ти мені тут не той!..
Хлопчик зупинився миттю, аж юзом на підборах проїхався – розумнішим виявився за батька. Буває й таке, й в цьому віці буває теж. Якщо на дітях геніїв природа відпочиває, то на пролетарських нащадках, можливо, інколи й напружується? Хтозна. Не на часі було розбиратися.
Цього я збив боковим ударом по литці. Не певен, що дядько взагалі помітив, що сталося – цілком ймовірно, ніби просто відчув, як раптом сказилась земля, рвонула праворуч, а потім добряче приклала об лівий бік.
Гепнувся дядько так, ніби з третього поверху викинули скручений у рулон килим.
Я гадав, дитина заверещить, але хлопчик й справді виявися розумним – бо замість вереску почулося тупотіння, й воно не наближалося, а скоріш навпаки. Причому з швидкістю чи не більшою, аніж коли мене наздоганяв «боксер».
Як, до речі, він там? Було б глянути та й не стовбичити тут, на видноті, бо воно мені треба?
«Боксер» залишався на місці. Він не стогнав – мабуть, і досі не міг вдихнути, як слід, а тому лише неголосно мукав. Й скручений був так, ніби пообіцяли премію, якщо вдасться запакувати його в «дипломат». І ясно, що не влізе, але премію дуже хочеться.
Ритися в кишенях настільки скрученої людини було б незручно, тому я підійшов до наступного учасника забігу.
Цей був у кращому стані – цебто, стогнав і тримався за носа. Про всяк випадок копнув його ногою в печінки (охнув, гад!), й ривком перекинув його на живіт. Пхнув руку спочатку в праву кишеню штанів (гроші? Цікаво, скільки? А, дурня якась, хай йому залишається!), потім у ліву. О, а це вже цікаво.
З лівої видобув якийсь документ у жорсткій обкладинці – чи то перепустка, чи щось таке. Роздивлятися його у темряві означало марно втрачати час, отже я недбало пхнув його… теж до кишені, але вже своєї, й через поворот вийшов на іншу вулицю.
Про всяк випадок ще й гака зробив, повернувшись додому трохи кружним шляхом, через дорогу. Траса не траса, але навіть уночі раз на півгодини хтось та проїде, бензином дихне, собачці нюх відіб’є… якщо раптом все-таки буде міліція й буде собачка.
А на випадок, якщо знайдуть власними силами – бо все-таки менше кварталу додому, цілком можуть і пройтися вулицями, в будинки позазирати – то на цей випадок принаймні одного з них я знайду першим.
Томка радісно кинулася назустріч й обуреним нявканням почала вивалювати місцеві новини – рудий собака її обгавкав, чорний кіт прийшов начебто в гості й виїв, негідник, усе молоко з мисочки, а горобці, ох уже ці мені нахабні горобці! так і пурхають, так і пурхають, але до лап не йдуть. А ще, хазяїне, без тебе холодно й страшно, дай-но я заскочу тобі на коліна, згорнуся клубочком й трохи повуркочу…
Розділ 2
Миготлива ніч
Документ виявився таки перепусткою. Об’єкт не так щоб дуже режимний – місцевий заводик, й дядько не так щоб дуже поважний – не білий комірець і навіть не синій. Слюсар якийсь, абощо. Ну, може, оператор верстата, з ЧПУ. Якщо вони тільки тут лишилися, ті верстати з ЧПУ.
Оце сказав би хтось мені в сімдесятих, що верстати з числовим програмним управління стануть невигідними – я б посміявся. Як же так, це ж автоматика, кібернетика, вона ж поступово звільняє людину від марудної, одноманітної праці, надає час для творчості, для польоту думки…
Ага.
Виявилося, що пролетарю важливіше пиво та ковбаса, а робота краще нетворча. Натиснути тут, тут і тут, покрутити отут, зняти готове, покласти в контейнер ліворуч, взяти заготовку з контейнера праворуч, затиснути у патрон, натиснути тут, тут і тут. Все!
Й доміно в обідню перерву.
Або ще краще – охоронцем. Посидів дві години на прохідній, потім у будці над парканом, потім територією повештався, з колегою ляси поточив про футбол – «наші їхнім, ах, як наші їхнім!.. а суддя все одно мудак!» – і все. Ані тобі думати не треба, ані творити. Хай коні думають, у них голова велика, а творять художники, їм за це гроші платять, хоча краще б дорогу нормальну побудували…
Не спалося.
І не лише тому, що адреналін ще не вивітрився, але й через всякі думки. Прокрутив у голові бійку, відзначив помилки; прокрутив кілька хвилин перед бійкою, відзначив, як міг би її уникнути. Ну як уникнути? Дуже просто. Дивитися під ноги й не чавити своїм сорок шостим яскраві дитячі машинки. А пиво краще пити вдома. З кішкою. Вона, щоправда, пива чомусь не п’є, але мишей винищила.
Я пробував заплющити очі й розплющити, але сон не йшов, й не лише через аналіз сутички. Щось крутилося в голові стороннє, більш давнє, аніж дурнувата бійка, але й не вчорашнє. Хоча, якщо поглянути на годинник, чи то пак на мобілу, то, мабуть, все-таки й учорашнє, бо цифри вже перескочили щодобовий бар’єр із суцільних нулів.
Збіг? Та який там збіг. Просто наполегливий Ігор, чи той, хто там за ним стоїть, вирішили довести справу до кінця, а може, й з самого початку саме таке й планували. Одна машина зранку, інша звечора, а може, й серед білого дня хтось неподалік проїдеться, а я, накручений, й від нього сахнусь. Оце й усе. Простенька одноходівка.
Цікаво, скільки йому обійшовся проїзд того червоного-ревучого-невідомо якої марки? Бо пролетарі біля кіоска навряд чи дорого, може, навіть по пляшці пива кожному й шоколадка дитинці. Ах, так, ще ж і сама іграшка.
Не операція – а тьху. З таким самим тьхушним бюджетом. І результатом.
Але як реагувати?
Зателефонувати Ігорю? А нащо? Сказати, що я його розкусив, й послати якнайдалі? Добре, якщо заспокоїться, а якщо ні? Й наступного разу вигадає щось ефективніше? І взагалі, що йому від мене треба? Нащо я кому здався?
Змінити номер? Нова сімка коштує якісь копійки. Тих небагатьох людей, з якими я регулярно спілкуюсь… або й не дуже регулярно, а вряди-годи… – сповістити. Якщо когось забуду – то це навіть краще, давно треба контакти почистити.
Хе-хе, а ще років двадцять тому цей вираз означав зовсім інше!.. Ех, час летить.
Але не допоможе. По-перше, IMEI. Якщо так вже я того Ігоря зацікавив, то за невеличкі гроші отримати довідку про новий номер – хвилинна справа. Ну, може, тридцятихвилинна. Але все одно незабарна.
Перепрошити мобілу? Ризикована операція. Може, вийде, а може, й ні. Й уявлення не маю, скільки коштує.
Викинути цю, купити нову?
Є у мене недолік – звикаю. До оточення, до людей, до речей. До тварин навіть. Коли років зо два тому пропав кіт – я й оголошення вішав, й усі закапелки навкруг облазив, й до ветеринарки місцевої заскочив, й не полінувався у місцевий притулок зганяти – а раптом хтось приніс. Хай кастрували вже, хай змінився характер – а в кого б не змінився після такого? – але все одно – мій! Моє.
Не знайшов, ясна річ. Що ж, сподіваюсь, котику, тебе вкрали, і десь у нового господаря регулярно наливають у мисочку молоко. А також гладять і не зганяють, коли ти вперто лізеш з колін на живіт, з живота на груди й намагаєшся влягтися так, щоб писок у писок. Бо я зганяв.
Хоча насправді, звісно, все це не так, і сподіваюсь лише, що все сталося швидко й не боляче.
І був сильно здивований, коли ветеринарка недбало сказала – а в мене якраз кішка розродилася, візьміть собі іншого! Он, бачите, який гарний!
Гарний. Але не мій. Невже справді багатьом людям немає різниці?
Кицька Томка була також гарна, але з’явилася в мене лише недавно.
А мобіла давно.
Телефончик примостився на столику біля ліжка й бадьоро поблимував синім вогником – мабуть, я забув блютуз вимкнути…
А чи я його вмикав?
Від цієї думки аж морозом сипнуло, і я обережно розплющив око – ледь-ледь, непомітно. Не те щоб сподівався сюрпризу, але про всяк випадок.
Синім блимав не телефон. Синім блимало з вулиці.
І мабуть, не з моєї – бо ледь-ледь блимало, але точно неподалік.
Я натягнув спортивні штани, кинув на плечі куртку – бо ночі траплялись холодні, та й комарі… ох, які тут бували хмари тих комарів!.. і вийшов.
Блимало на сусідній вулиці. Якраз там, де трапилося те, що я легковажно сприйняв як дрібну неприємність.
З провулку, що поєднував нашу вуличку з місцем пригоди, вийшов сусід – майже у такому самому прикиді, як і я, лише замість куртки мав футболку невиразно тьмяного кольору. Але, можливо, це лише від напівтемряви вона такою здавалася, а насправді була яскрава та чиста. Хоча навряд чи.
– Доброго вечора, – махнув він правицею. – Що, теж розбудили?
– Та щось не спиться, – я здвигнув плечима. Намагався якнайнедбаліше, але як воно вийшло – біс його зна. Сподіваюсь, нормально, як для серед ночі. – А що воно там за блималка? «Швидка» до когось приїхала?
– Та де там! – знову махнув рукою сусід. – Швидка там уже не допоможе.
– А що таке? – довелося вдати, що зацікавився, – бо хто б не зацікавився?
– Убили когось, – насолоджуючись увагою, – повідомив мій інформатор. – Просто на вулиці. Посередині, уявляєш?
Він трохи прибріхував, бо до середини вулиці було дале… і враз я зрозумів, кого вбили. І хто.
Сподіваюсь, моє розуміння не відобразилося на обличчі.
– А кого? – старанно-недбало запитав я. – З місцевих когось чи…
– Ага, місцевий. Я того дядька в обличчя знав, біля заводу, траплялось, бачилися… Не пощастило, ге. Отак ідеш собі ввечері додому, аж раптом…
Дядько аж ніяк не «йшов собі ввечері додому», але виправляти помилку я, звісно, не став.
– А хто вбив? – ще недбаліше запитав я й старанно закашлявся – бо мало не пустив півня.
– А чорт його зна, – сусід здвигнув плечима, озирнувся й навіть руками розвів. – Шукатимуть. Кажуть, теж хтось з місцевих. Не знаю, чого вже не поділили.
Помовчав і додав:
– Хлопчик там був. Син. Стоїть, блідий весь, але не плаче й міліціонерові щось розповідає. Може, бачив. Уявляєш, як воно – коли батька на очах вбили?
– Так-так, – я кивнув. Максимально співчутливо.
– Ну гаразд, пішов я, – сусід знову махнув рукою. – Бо холодно, та й вставати рано.
Хряснули двері, а я ще трохи постояв і теж пішов.
В голові було порожньо – хоч меблі завозь. Жодної думки. Заснув – тільки-но до подушки торкнувся. І спав, як убитий, аж до самого ранку, без жодного сну та кошмару.
Отакі, знацця, в Ігоря одноходівки. Безпрограшні. Хоч повірю – виграє, а хоч підставлюсь – все одно доведеться з ним якось контачити. Хоча б для того, щоб набити морду.
Що, між іншим, непогана ідея.
Насправді, звісно, ідея була вкрай кепською. Якщо це був дружній розіграш, просто надто далеко зайшов – то за таке морду бити не варто. Варто скачувати гроші на адвокатів, за комір тягнути в міліцію, щоб невідомий друг там зі сльозами на очах розповідав, як хотів пожартувати, а вийшло он воно що. У цьому випадку я можу розраховувати на перевищення необхідної самооборони в стані афекту й умовний термін. Хоча ні, умовний з певних причин вже не світить. Що, ясна річ, теж не прикрашає біографію – для чесного роботяги забагато, для президента замало – але все ж таки менше зло.
Але все одно контачити доведеться – щоб витрусити ім’я замовника.
Значно гірша справа, якщо невідомий замовник щось від мене хоче й для того заганяє у безвихідну ситуацію. Не знаю, що можна від мене хотіти. Я не олігарх, хай навіть місцевого значення, тим більше, не обласного та не державного.
За обласне значення – то, між іншим, проскочила колись інтернетами цитатка одного маловідомого автора. Був він настільки маловідомим, що з розпачу написав книжку – про те, як наші благородні російські брати воюють з вкрай підступними та паскудними «бендерівцями» (атож, саме так і написано). Письменник з того шановного пана вийшов ніякий, книжка, окрім невеличкої когорти зовсім вже шизонутих українофобів, нікого не зацікавила, за рік-два згинула, як обри, але поки про неї ще так-сяк говорили, то хтось знайшов перл. Не мовний, а мотиваційний:
«…у той час, як журналісти обласного масштабу прозябають на триста баксів».
Помри, а краще не скажеш. Була б зарплатня хоч на долар більша – став би, мабуть, шановний автор і патріотом. Був би жінкою – пішов би у повії, а так – лише один шлях, у журналісти.
Не знаю, чи лишився шановний автор журналістом обласного масштабу, а чи затуркали вже до районної підтирачки, але я не тягнув на особу ані районного, ані навіть мікрорайонного значення. Не вартий такої хитромудрої операції. Кишенькові гроші та документи на житло можна й простішим способом відібрати.
Заганяють на роботу? Теж навряд чи. Я не Рембо й не Лі Якокка, таких фахівців – хоч греблі нами гати, й серед них знайти кількадесят добровольців – раз плюнути. Лише свисни.
Що лишається?
Лишається зустрітися з Ігорем, взяти його за барки, прикласти кілька разів об стіну (чесно кажучи, цю частину розмови я уявив собі з певною насолодою) й запитати, хто його послав й що кому від мене треба.
Дуже хотілося набрати його просто зараз, але не варто давати знаття, що він мені раптом став дуже потрібним.
За цими думками я незчувся, як і заснув. Але рівно о сьомій тридцять, як днем раніше, взяв мобілу до рук і натиснув зелену кнопочку – повторити останній дзвінок. Атож. За весь день нікому я, окрім того Ігоря, не знадобився.
Не страждаю від того.
Але поки йшли довгі-довгі гудки – третій… четвертий… сьомий… восьмий… – то страждав від лихої думки – а що як це падло вже кинуло сім-картку до найближчої урни? А що як цим не задовольнилося й мобілу теж втопило у річці глибокій, а може, й неглибокій, втім, і калюжі достатньо або знову ж таки – урни. Хіба що телефон окремо, сімку окремо. Принаймні, я б саме так і зробив.
– Алло? – почулося з трубки сонним та роздратованим голосом.
– Добридень, Ігорю, – якомога безтурботніше привітався я. – Не розбудив?
– Ні… ще, – незадоволено буркнув у відповідь співрозмовник. – Тільки в процесі. Але кажіть, я вас слухаю.
– Я тут подумав, – продовжувати варто було не дуже впевнено, все ще вагаючись. – Й вирішив, що ваша пропозиція мене зацікавила. Цебто, не так щоб зовсім. Але цілком можливо, що зацікавить. Хотілося б узнати подробиці.
– А, – трохи розчаровано (а може, здалося) позіхнула тру- бка. – Це можна. Зустрінемось там же? Коли вам зручніше?
– Там дуже гамірно, – заперечив я, й, між іншим, не збрехав. – Краще б у тихішому місці.
– Можна й в тихішому, – ще раз позіхнули з того боку. – Наприклад, у…
– Як з приводу Нивок? – перебив я. – Від метро трохи вперед проспектом Перемоги й ліворуч. Там у ліску є ставок, а на березі кафешка. Місце тихе, повітря свіже. Бо мені аж у центр пхатися лише для того, щоб потеревенити…
– Ну, раз місце ваше, то й кава ваша, – вже бадьоріше озвалась трубка. – Коли?
– Та хоч би й зараз. Цебто, за пару годин.
– Ну, тоді о десятій?
– Можна й о десятій.
– Добре-е-е.
«Е-е-е» вийшло довгим, здається, Ігор наостанок теж позіхнув. Нехай йому. Як раптом наша розмова заїде кудись не туди, спати йому довго та міцно… аж поки ставок чистити не почнуть. Драгою. Та й то може пощастити – не витягнуть, а ще дужче присиплять.
Була колись історія… давно, ще у сімдесятих. Зник не хто-небудь, а син секретаря Центрального Комітету КПУ – це на сучасні гроші приблизно як президентеня, а може, й гірше. Бо зараз хоч журналісти розгулятися не дають, а тоді на будь-яку спробу підірвати авторитет партії ставили гриф. Важкий. Років на десять-п’ятнадцять та ще й із поразкою у правах.
Так от, розважався той парубок так, як і завжди розважалися діточки президентів – зняв дівку й повіз на дачу у Кончі-Заспі. Там з друзями попиячили. Чи дійшли стосунки до апогею, чи ні – точно не скажу, але щось йому не сподобалося, й побіг хлопчина до озера.
І все. Більше ніхто й ніколи його не бачив.
Хороше було озеро.
Після того, як протралили – вже не таке хороше. Уявіть собі, що трал через вашу квартиру пройшов – от приблизно так стало й на озері.
Після того, як прочесали, а потім і перекопали ліс, обнишпорили всі яри, перетрусили морги та дурки, знайшли купу інших трупів, але того, якого шукали, не знайшли – допетрали підігнати кілька пожежних машин й взагалі те озеро викачали.
Уявіть, що в вашій квартирі після проходу тралу відчинили двері й подивилися, що вийшло з попередньої операції.
Гадаю, десь там у підводному ярку той хлопчина й досі лежить. Засипаний. Чим не могилка?
Так що, може, й Ігорю пощастить лежати непотривоженим, аж поки й кістки не згниють.
Але це, повторюю, лише на крайній випадок, якщо розмова піде дуже сильно не так.
Що ж, час вставати. Кішка, що тільки-но тихенько посопувала у мене на пузі, негайно почала нявкати й вимагати незнамо що. Незнамо – бо якраз скінчилась упакова фрискасу, але хіба це можливо їй пояснити? Дав хліба, налив молока, потім сказав, що ввечері повернусь і нагодую як слід, а поки що можна горобця спіймати.
Кішка на таку пропозицію обурено пирхнула – ото ще, буду я за горобцями ганяти, але, сподіваюсь, запам’ятала. Точніше, хотів би сподіватися. Бо досі жоден горобець від її кігтів ще жодного разу не постраждав. Молоденька ще. Поки що на мені тренується. І ще на шнуркові від мобіли.
Йшов замислившись, й сам незчувся, як опинився в маршрутці. Там було як завжди – хтось спав, хтось читав, хто тупо нидів у вікно, а опасиста немолода тітка сварилася з хлопцем. Той хотів відчинити люк на даху, а тітка протестувала. Робила це вона таким зверхнім, та ще й наказним тоном, що я на місці того парубка відчинив би ще усі вікна, до яких лише б дотягнувся.
Хлопець ліниво відгавкувався, решта пасажирів спостерігали, але не втручались.
Я теж подивився-послухав, але за кілька хвилин цей «Дом-2» набрид, й погляд сам собою перемістився ліворуч, до вікна.
А от цікаво, як би зреагував на вчорашню подію той хло-пець? Або тітка? Або взагалі будь-хто з пасажирів, бо шофер закляк, наче Лотова дружина, коли їй про коханку сказали, й лише повільно-повільно опускав нижню щелепу. Наче воно не щелепа, а вантажна апарель, й працюють не м’язи, а гідравліка.
Лише за мить я зрозумів, що опускається вона досить швидко, й руки на місці не стоять, чи то пак не просто на рулі лежать, а швидко-швидко його повертають, а рот відкривається зовсім не з подиву, а для оголошення.
Найпристойнішим словом у ньому було те, що починалось на «б». Кажу – найпристойнішим, бо воно вже у книги пролізло й в кіно, а пролетарі то вже давно якраз ним в основному й спілкуються.
Диваки ці письменники, що тягнуть його у книжку, їй-бо, диваки. «Осьдечки, подивіться, який я сміливий! Поламав суспільне табу! Матюкнувся в книжці!». Нагадують дівку, що зробила декольте нижче талії й розрізала спідницю до самого декольте. Погляд-то приверне, хто ж сперечається, але гарній дівчині все те не потрібне, її й без таких хитрощів помітять.
Так і з книжками.
А хочеться повикобенюватись – то значно цікавіше викобенитись так, щоб і слова не написати, й щоб у читача воно само в голові виникло. В потрібний момент з потрібною інтонацією. Можна ще у потрібному оточенні слів-супутників, але то вже не до мене, я так не вмію.
Ви будете сміятись, але й ці роздуми встигли промайнути за ту коротку-коротесеньку мить, коли зустрічний «мерс»-мікроавтобус у наш бік уже рискнув, але ми на обочину ще не вискочили. За ту саму мить, коли я тільки-но сидів ліворуч біля вікна, а тепер стояв праворуч біля дверей.