Темна синя вода. Джерело

Бам!

Скло обсипалося, а на стійці, до якої я притулявся, з’явилася вм’ятина – якраз біля того місця, де була голова. Вм’ятина не просто так, а з розривом, і якщо прикинути, то рване металеве клоччя опинилося якраз на місці лівої скроні.

Чоловік, що сидів позаду, тільки-тільки почав затулятись руками, але, звісно, спізнився – на морді вже було кілька подряпин, й принаймні дві з них вже бубнявіли червоною повінню. Ой, зараз прорве… прорвало.

І кров з обличчя, й водія на подальші характеристики шофера того «мерседеса», й пихату опасисту тітку на переляканий лемент. Як дивно, окрім неї, більше ніхто не горлав.

– Та цить уже! – раптом сказав хлопчина, з яким вона сварилася за люк, й (теж раптом!) тітка послухалася.

Я озирнувся. Задні двері були завішені цупкими фіранками, й куди дівся винуватець зіткнення, з мого місця годі було помітити. Шофер, видно, теж подумав, бо прикипів очима до шибки, за якою мало бути дзеркало заднього огляду… але дзеркала не було.

– Тьху! – сказав він і висловив припущення, що винуватець має сексуальні стосунки не лише з власною матір’ю, а й з батьком, а також з козою, псом та курми. З дитинства. Причому надає перевагу пасивній ролі. Бо так бабуся привчила. Бо з нею у того негідника теж щось було.

За інших обставин я б заслухався, а дещо навіть постарався запам’ятати, однак зараз потягнувся до ручки. Не тієї, що пише, а тієї, що на дверцятах.

– Так! – пильний шоферюга негайно помітив мій порух. – Ніхто нікуди не розходиться! Викликаємо ДАІ, даємо свідчення. Гей, хлопче, ти чуєш, що я кажу?

Останнє було безпосередньо до мене.

– А ти мене зупини, – порадив я, тягнучи ручку вгору.

Водій уважно на мене поглянув і порадою не скористався.

Краєм ока я побачив, що й хлопчина-шанувальник свіжого повітря теж піднімається, а за ним і тітка, причому на обличчя вже знову начепила зверхньо-пихатий вигляд: «буду я тут щось свідчити!.. геть знахабніли!».

До зупинки було хвилин сім ходу, а до наступної маршрутки ще хвилини зо три.

Але це були довгі-предовгі десять хвилин, бо голова нагадувала казан з окропом, а думки – зерна гречки, й кашовар не пошкодував хмизу для багаття під казаном.

Думки нуртували, крутилися, стикалися одна з одною, поринали на дно й вискакували знов на поверхню.

Я трохи напружився й спробував бодай якось їх вишикувати.

Думки, струнко! Рівняння ліво… руч!

Отже, раз.

Питання. Чи міг Ігор утнути ще й таке зіткнення?

Відповідь. В принципі – міг. Прослідкувати за мною, подзвонити водію мерса, що чекав біля зупинки метро, поставити одного-двох спостерігачів, які б повідомляли, що маршрутка зі мною проїхала. Міг навіть підсадити топтуна в салон, а той смскою повідомив, де я сиджу.

Виїхати назустріч, і в потрібний момент трішечки вискочити на зустрічну.

Небезпечно, звісно, аякже. Ювелірний маневр. Але цілком можливий.

Питання. А насправді?

Відповідь. А насправді – дуже й дуже навряд. Бо інакше топтуни повинні були б стирчати поруч із моєю домівкою всю ніч. Бо за ті півгодини опісля дзвінка Ігорю й до виходу мене з хати таку операцію не підготуєш. Й водій мерседеса повинен бути справжнім пілотом, майстром своєї справи… а, мабуть, ще й не менше, аніж майстром спорту, і я не про бадмінтон кажу. Й потренуватися. Бажано на тім самім місці й на реальній машині. Також тій самій. Та й посадити мене бажано так, щоб налякати, але не ушкодити, бо нащо я їм, ушкоджений? Навіть і це теоретично можливо – не залишити вільних місць у салоні… а були там вільні місця?

Істерично заверещали гальма, я зопалу стрибнув якнайдалі від проїжджої частини… виявилось, даремно. Просто собака біг через вулицю, й шофер старенької «Волги», що гальмонула з таким вереском, не полінувався у вікно помахати йому кулаком.

Собака не звернув уваги. Біг як біг – у глибокій задумі, наче й не трасу перебігав, а сільську дорогу, що по ній за день кілька велосипедистів проїде, та ще Ванько-тракторист. Не можна сказати, ніби вічно молодий, але вічно п’яний.

Успішно дістався протилежного боку, розвернувся й задирливо гавкнув – що, мовляв? Взяли? Хрін вам!

Подумки я категорично його підтримав.

Але до метро рушив все одно якнайдалі від бордюру.

От собаку вже точно ніхто не міг би погнати через дорогу в потрібному місці та ще у потрібний час.

Значить, це не Ігор.

Нічого не значить.

ДТП з собакою… точніше, недоДТП, бо таки ж не сталася, могло бути просто збігом, а все інше – Ігоревими капостями.

Що ж, їдемо далі.

На вході до метро роздавали газети, я не дивлячись хапнув одну, дочекався потягу (теж стоячи мало не на середині платформи), всівся й лише тоді розгорнув.

«Загинуло четверо українських воїнів».

І обставини. Ті самі, що вже читав учора.

Їхати було недалеко, але я перечитав текст двічі, уважно, до кожного тире придивляючись… хоча що давала мені та уважність? Та нічогісінько. Просто ховався за нею, боячись повірити.

«Станція Нивки!» – оголосив репродуктор. – «Шановні пасажири, виходячи з вагона, не залишайте своїх речей!».

Кожен раз, коли чув цю фразу, страшенно кортіло вставити «нам»: «Не залишайте нам своїх речей». Раніше було «свої речі», але якийсь мудрагель переправив.

І за цими лінгвістичними міркуваннями я теж ховався.

І за думкою про те, що газету надруковано спеціально для мене (усю паку, ага!), й підсунуто мені спеціально (а якби я не взяв?), і що це все-таки якась спецоперація, а не те, що я думаю.

Тому на виході зупинився й купив «Сегодня».

«Загинуло четверо. Є поранені».

Я пройшов трохи далі й купив «Вечірні вісті». У іншого продавця, бо хтозна, може, вони кілька фальшивок надрукували, а не одну. Бувало й таке в історії… кажуть, для хворого Леніна навмисне друкували персональний номер «Правди», і в тому номері все було гаразд, народ масово обговорював його свіжу статтю, й день від дня зростав процент жирової маси, як хоч і з іншого приводу, але надзвичайно влучно висловився товариш Подерев’янський.

«Вечірні вісті» теж сповістили, що чотирьох.

Не полінувався пройти аж до газетного кіоску й… ні, купляти не став. На вітрині лежали кілька газет, й мало не в кожній було про чотирьох загиблих.

Став я невдало – на проході, й вже кілька перехожих начебто випадково штовхали мене плечем. Не чоловіки – у нас із цим якось обережніше, а жінки, в основному, клімактичного віку. Плечем або стегном, що в кого більше. Звичай такий. Не сучасний, ні. Мабуть, завжди був і завжди буде.

Було колись… ох чорт, а коли ж це було? Років… років… ого, десь у середині дев’яностих. Двадцять років тому. Нічого собі, час летить, га!

Так от. Був я молодий та нахабний і вкрав у конторі танковий прожектор. Хороша штука, я вам скажу… На кілометр променем лупить!

Але важка.

В процесі крадіжки довелося хильнути чарчину з тим, у кого крав, їхати довелось потягом, а що чарчина виявилась немаленькою, то всі потяги здавались мені однаковими, й отямився я, лише коли провідниця втомленим монотонним голосом пояснила мені, що я їду у протилежний бік. Втомленим і монотонним – бо, мабуть, не перший раз. І взагалі, і мені конкретно – бо не міг повірити. Переконала, кінець кінцем.

Ну що робити? Взяв – і вийшов на першій же зупинці, у Змійові. А потяг рушив собі.

Озирнувся я – а навколо пустка. Вокзал – навіть не вокзал, а вокзальчик. Не будка для касира, як на зупинкових платформах, але й на станцію ледве тягне.

І мертвий. Жодної лампочки, жодного ворушіння. Й замок на дверях.

Лише ген-ген, десь аж на обрії, щось таке, ніби ліхтарі.

Пошукав розклад потягів. Не одразу, але знайшов. Мав у сумці могутній ліхтар, що на кілометр лупить, але не мав валізи з акумулятором. Витяг мобілу, присвітив, так-сяк розібрав у зеленкуватому сяйві…

…5.40.

Цебто, кукати мені тут було аж до ранку, й добре ще, як місцеві гопники не нагодяться.

Кукав, а що робити. Години аж до четвертої. Вивчив на будівлі вокзальчику кожну цеглину й – вибачте, шановні зміївчани! – з великої образи позначив двері. По-собачому, хіба що ногу не задирав.

Аж гульк! – суне щось. Таке, ніби потяг, але повільно-повільно. Кинувся я навперейми й став біля колії, руку задерши – а раптом зупиниться!

Мабуть, мені дуже того хотілося, бо ви не повірите – таки зупинився.

Не зовсім, щоправда – а так і сунув, кілометрів зо три на годину.

– Тобі їхати? – висунувся з кабіни дядько.

Мабуть, і в цього я був не першим таким на цьому вокзалі.

– Їхати! – радісно загорлав я у відповідь.

– Ну то стрибай, чого став…

Бік електровоза зачорнів роззявленим люком, й звідти висунулась рука.

– Давай сумку, бо так не залізеш!

Я подав. Рука схопилась за ручку… й негайно виявилась немолодим опасистим дядьком, на обличчі якого так само негайно з’явився цікавий вираз. А що ж ви хочете? Кілограмів двадцять, та несподівано. Я вже й ловити приготувався. По можливості, обох, але якщо так не вийде, то сумка пріоритетніша. Прожектор – батькові подарунок, а цього дядька я перший раз бачу.

– Ого!

– Ага, – додав я, підважуючи сумку знизу. Допомогло. – Підкиньте до якоїсь цивілізації!

– П’ять гривень!

Ага. Були колись і такі ціни.

Виявилось, що зупинив я міжнародний експрес. Точніше, не зупинив, а гальмонув, бо зупинятись не можна – з правого боку кабіни прилаштувався шпигун-самописець, і якщо зупинитись, то машиніста спитають – а чому зупинявся? За результатами відповіді або дрюкнуть, або премії зріжуть, або й виженуть. Це вже залежно від причини несанкціонованої зупинки, від наслідків й від того, в якому гуморі начальник депо.

Так от. Цивілізація зустріла блудного її сина (мене, цебто), могутнім потоком. Ну, може, не могутнім, але добрячим. Я й не знав, що стільки народу бажає їхати саме на першій ранковій електричці.

Зістрибнув на платформу. Той самий дядько подав мені сумку – цього разу вже обережніше, притримуючись рукою за поручень. Кивнули один одному та й рушили кожен назустріч власній долі.

Не знаю, яка вона була в того дядька, а моя сунула навперейми у вигляді немаленької тітки з сумкою. Тітка була немаленька в двох вимірах (висота підвела), але жваво компенсувала це виразом на обличчі: «Пру куди хочу, нікого не бачу!», й енергійними рухами стегон. Лише в мене на очах вона відкинула ліворуч-праворуч десь чотирьох пасажирів, а п’ятим був я. Точніше, моя сумка з подаруночком.

– Ойойойой! – залементувала тітка, спробувавши провернути звичну операцію. – Чого ви штовхаєтесь!

А що ж ви хочете. Двадцять кілограмів, ще й купа гострих виступів. Тут не лише «ойойой», тут і «матьматьмать» закричиш.

Сподіваюсь, її чоловік запитав про походження синців на стегнах.

Але зараз я сумки з собою не мав, а отже, поштовхи сприймав тілом.

І хоча тітки були дрібніші, зате численніші.

– Та посуньтеся ж! – одна тітонька, не задовольнившись фізичним впливом, додала ще й орального. – Стало посеред дороги й…

Вибачатися я не став, але пару кроків убік зробив.

Вчасно.

Вереснули гальма (за останню добу я вже трохи звик до пронизливого верещання), й на тротуар, якраз до кіоску, вискочила яскраво-червона «Тіку». Зупинилась, вдавивши бампер у металевий бік кіоску, і…

І все? Щось малувато. Якби стояв – перебило б ноги, не більше, а це явно не дотягувало до результату, який так реалістично показував мені Ігор.

Ні, не все.

Голосно тріснуло скло, й чималий кавалок гострим зубом вдарився якраз у капот. Скреготнув – безсило та люто, з жалем, що не людину до металу пришпилив, а дурно згаяв короткий помах свого життя. Жалібно бренькнув, розсипавшись на дрібні шматочки, наче дзеркало троля із казки про Снігову королеву.

Машинально я глянув в салон – тітка-шоферка вчепилася у кермо так, ніби хтось мав намір або кермо відібрати (назавжди), або тітку з машини витягти й тут-таки, на капоті, розкласти.

Хто-хто, а ця на водія-аса, найнятого для того, щоб мене налякати, аж ніяк схожою не була. На Снігову королеву теж.

Я зітхнув, кинув газети в урну – за ними одразу метнувся якийсь дядько, не так уже й по-жебрацькому одягнений. Інтелігент, мабуть. З колишніх. Грошей вже нема, а потяг до читання усього підряд ще лишився. Жалюгідне видовище! Дивитися було неприємно, тож рушив далі. До кафешки. В якій, сподіваюсь, вже сидів Ігор, який, також сподіваюсь, мені багато чого пояснить.

Що ж. Принаймні перша частина моїх сподівань виправдалась. Ігор справді влаштувався за столиком біля самого краю тераси, й, завваживши мене, помахав складеною газетою.

Ясна річ, у ній було про те, що загинуло четверо.

– Доброго ранку! – бадьоро привітався він. – Американо?

Я кивнув, і хлопець-офіціант теж кивнув, розвернувся, неквапно почовгав до наливайки.

– Як справи? – запитав Ігор. – Маєте трохи втомлений вигляд. Не спалося?

Страшенно хотілося взяти його за барки, стусонути об дерево, перехилити через бильце, мордою якомога ближче до землі, приставити люфу до потилиці, і…

Я зітхнув. Якщо навіть це все-таки спецоперація, то він лише виконавець, й тоді всі ці речі дуже бажано проробляти не з ним.

– Але радий бачити вас живим та здоровим, – раптом посерйознішав Ігор. – Бо, знаєте, інколи такі, як ви, й до ранку не доживають.

– А… – дурнувато запитав я. – А що, я не один такий?

Ігор знов посміхнувся.

– Ясна річ, не один, – він кивнув й подивився у бік зниклого офіціанта. Ворушіння у тих краях не спостерігалося.

– Лише тут… – він на секунду замислився, трохи скривився й уточнив. – Лише зараз… я маю на увазі, у цьому році, вас таких було четверо. До першого я не встиг. Другий посміявся, покрутив біля скроні пальцем і пішов. Я сподівався, що подзвонить наступного ранку, але замість того почитав кримінальну хроніку. Прізвища там не називають, але з контексту ясно було, про кого мова.

– А… як?

– Ну як, як. Так, як і було в непорушеному майбутньому – зарізали. Лише на кілька годин пізніше. Про третього розповісти? Там цікавіше.

Я кивнув. Офіціанта не було.

– Він мав потонути, – продовжив Ігор. – У Дніпрі, під час купання. Попередження сприйняв серйозно, пообіцяв до води й не підходити, у човні не кататись, ванни не приймати. Сказав, кілька днів подумає, заразом і перевірить, чи я не збрехав. А тим часом триматиметься від будь-якої води подалі. Навіть з Києва поїде до родичів, давно, мовляв, збирався відвідати. У Черкаси.

– І?

– Виявилось, що в Черкасах є такий собі готельчик «Дніпро», а що люди там консервативні та небагаті, то старенькі мотоцикли «Дніпро» теж у вжитку. Не здивуюсь, якщо там поблизу ще якимось чином був магнітофон «Дніпро» і вболівальники з однойменного футбольного клубу. Гадаю також, що якби той дядько примудрився вийти сухим того разу, то на голову йому впала б ракета «Дніпро». Побудована у місті Дніпро.

Я гмукнув. Історія була, звісно, цікава, але цілком імовірно, що неправдива. Перевірити б… У принципі, це нескладно. Запитати в Ігоря точні дати, підняти міліційні зведення, взнати адреси, сходити, обережно розпитати когось із родичів… пара днів роботи.

Але якщо все це правда, то ці пара днів будуть дуже небезпечними.

– У принципі, щось схоже можна знайти у класиці, – просторікував далі Ігор, ще й каву присьорбував, наче йшлося не про дуже важливі речі. Втім, для кого як. Може, для нього й геть несуттєві. А для мене – ого-го-го, яка ставка велика.

Ризикнути?

– …одразу згадується прислів’я, навіть не одне. «Від долі не втечеш» та «Кому судилося бути повішеним, той не потоне». Чули? У наші часи є ще одне, але навряд чи ви його зрозумієте. А ще можна згадати класику – про князя Ігоря, мого, так би мовити, тезку…

Він посміхнувся.

– …та його коня. «Загибель знайдеш від коня ти свого», пам’ятаєте? І таки ж знайшов. Або притчу про смерть, що зустріла чоловіка й здивувалася. Чоловік чкурнув в Басру, а смерть тому й дивувалася, що зустріч призначена там, а він тут. Дивувалась, правда, недовго. Мабуть…

Ігор замислився й підвів очі до неба. Небо світилося блідим сіро-блакитним сяйвом, а сонце десь заховалося. Не найкращий день для того, щоб їхати в Басру, я сказав би. Але якщо все це правда, то мене ніхто не питатиме.

– …мабуть, і раніше траплялися такі попередження, й люди пробували тікати від долі, але хіба від неї втечеш…

– Але чому? – не стримався я. – Як це працює? Яким чином? Хтось там, нагорі, сидить, дивиться, контролює – і втручається, якщо раптом щось йде не так?

– Ну що ви! – Ігор, мабуть, був трохи шокований. – Хіба у вас досі ще вірять у того, хто нагорі? У…

Він затнувся, пригадуючи.

– …у Саваофа?

– Хто вірить, хто ні, – я стенув плечима. – Особисто я до релігій байдужий. Будуть докази – повірю, але ходити молитися, поститися і таке інше – навряд чи буду навіть у цьому випадку. Ліньки.

– Фух, – Ігор зітхнув, і мабуть-таки, полегшено. Здається, це питання і справді було для нього важливим. Можливо, навіть важливішим за моє життя.

Нічого собі рівняння, атож. На одній шальці «Чи існує Бог?», на іншій – «Як мені вижити?». Може, хто сторонній й вибрав би першу, але ви вже пробачте, вибиратиму я.

– А ще є?

– Хто? – спочатку не зрозумів Ігор. – Боги? Ні, звіс… а, ви про кандидатів! Ну, цебто таких, як ви.

Зробив паузу, ніби подумав – казати чи не казати.

– У цьому році – лишався ще один. За дивним збігом опинився досить близько до вас – я маю на увазі часово, звісно. Якщо ви не погодитесь – що ж, піду до нього. Точніше, по нього. Тут і зачекати лишилося зовсім трохи, півтора місяці… Я от думаю – може, спробувати заздалегідь прийти? Зарано? Але тоді виникає проблема, як довести. Доказам у вигляді газет або новин люди чомусь не вірять. Я розумію, що повірити важко, але все-таки…

Він би, мабуть, просторікував далі, але я поглянув на дорогу, що виднілася поміж деревами. Автомобілів на ній було значно більше, аніж ресторанів «Дніпро».

– Ігорю!

– …тоді доведеться… Га? Перепрошую. Слухаю вас.

– То як це працює?

– Гм, – він потер скроню. – Це лекція приблизно на півгодини, і це в дуже-дуже популярній формі. Ви певні, що хотіли б послухати її просто зараз?

– Чом би й ні? – я стенув лівим плечем, озирнувся – офіціант показався на обрії, але судячи з його швидкості, півгодини у нас було.

– Ну, в принципі… – Ігор теж оглянувся, але в інший бік. Я трохи напружився – чи не вискочать звідти якісь спільники, абощо – але ні. Просто навіщось озирнувся. Й зітхнув.

– Ви з теорією Еверета знайомі? – запитав Ігор. – Тоді піде легше.

– Зовсім трохи. Краще все-таки у популярній формі.

– Що ж… уявіть собі нитку, – здалеку почав він. – Або ще краще – мотузку. Товсту. Зсукану, відповідно, з ниточок. Уявляєте?

– Цілком.

Я справді уявив. Здавалося, ця мотузка висить поруч зі мною, й дбайливий дядько у червоному каптурі вже зробив на ній акуратну петельку, а зараз розправляє й збирається накинути мені на шию. Або й вже накинув і затягує, або навіть готується вибити з-під ніг табуретку.

Принаймні, відчуття були саме такі. Й машини їздили неподалік, сигналили, форкали, дихали бензиновим чадом. Ууууу, порозбивав би!..

– Так от. Кожна ниточка – це окремий Всесвіт. Точніше, лінія часу, по якій рухається цей Всесвіт.

Поруч із ним, як і в кожній порядній мотузці, тягнеться ще багато ниточок. На певних відрізках вони паралельні, що коротші відрізки – то з більшою точністю паралельні. Але точність залежить також від дистанції між ниточками. Дві нитки, розташовані поруч, паралельні практично по всій довжині; ті, що розташовані на іншому краї мотузки, можуть перебувати під кутом одна до одної. Це і є модель нашого Всесвіту за Х’ю Еверетом. Поки що зрозуміло?

– Цілком, – я кивнув. Справді, поки що все просто. Й уявити просто, коли все розжували. А от вигадати… мабуть, і справді треба мати спеціалізований теорфізичний мозок.

– Так от. Можна піднятись над своєю ниточкою, і якщо пощастить при цьому не влипнути в якусь іншу, то ковзнути над тією ниткою… скажімо, назад. Можна і вперед, але складніше.

– Все ще зрозуміло. А далі?

– Далі? – Ігор зітхнув. – О, далі найцікавіше. Далі можна спробувати втрутитись.

– Вбити власного дідуся? – посміхнувся я. – Наскільки я розумію, у еверетівській моделі це призведе до появи нової нитки, а стара лишиться такою, як і була? Ніяких метеликів, що впливають на вибори президента, – ну, ви зрозуміли, про що?

– Про Бредбері, – кивнув Ігор. – Як же, як же. Читаймо ще. І Бредбері, і взагалі. І висновки ви робите цілком вірні. Але…

Він зробив паузу і раптом нахилився до мене ближче.

– Але знаєте що? Еверет не врахував того, що нитки скручено у мотузку. Туго-туго скручено. Й сусідні нитки не дають нашій рідній обірватися, а щойно створеній – дуже відхилитися від нашої. І тоді новостворена нами нитка…

– Нами? Чи вами?

Ігор затнувся.

– Про це перегодом, – ухильно відповів по деякій паузі. – Зараз про нитку. Так от, новостворений потік реальності починає впливати на первинну нитку. Не дуже, але впливати. Відхиляти її убік. Або вгору. Або вниз. Залежно від того, з якого боку створена нитка вплелася у мотузку. Ви розумієте, що це означає?

– Що ми таки вплинули на основний потік реальності? Незважаючи на всю еверетику?

– Саме так! – він посміхнувся. – Бідолаха Х’ю крутиться у труні. Хоча, вибачаюсь, тут, у вас, він ще, здається, живий. Значить, крутитиметься.

Нагодився офіціант, так само меланхолійно поставив на столик чашку з кавою. Ложечки тут у серветки не загортали, й замість цукорниці з дозатором на блюдечку лежало дві трубочки цукру. Я висипав одну.

Кришталики розштовхували один одного, намагаючись якнайшвидше втопитися у брунатній рідині. Мабуть, такий самий вигляд мав би розріз еверетівської мотузки часу у той момент, коли якийсь негідник, на кшталт Ігоря, намагається втрутитись.

– Але! – Ігор застережно підняв ложечку догори. – Самі розумієте, що зміна має бути дуже незначною. Якщо зробити істотну – новостворена нитка таки розсуне сусідів й піде своїм шляхом, а первинна – своїм. Майже не зміненим. Саме це явище й назвали інерційністю часу. Бо якщо пхнути ледь-ледь – все повернеться майже на своє місце, а якщо сильно – то самого відкине на щойно створену лінію. Все ще цікаво?

– Дуже, – чесно відповів я. – І з якого ж ви року?

– Не так вже й далеко, – знову почав огинатися він. – Бо якщо далеко – то виникає купа бар’єрів – мовний, психологічний, культурний. Якби я був років на триста молодший – ми просто не зовсім розуміли б один одного. І навіть якщо на двісті.

Він знов посміхнувся.

– Гадаю, можна вважати, що я відповів.

– Справді.

Я замислився. В голові крутилася ціла буря запитань. Хотілося вивалити усі одразу, але вихопилося лише стандартне, й, між нами кажучи, не дуже розумне. Так питають товариша після відпустки десь у єгиптах.

– І як там у вас?

– По-різному, – здвигнув плечем Ігор. – У чомусь краще, в чомусь гірше. Багато в чому так само. Так само третину життя проводимо в ліжку, а половину від того часу, що залишається, намагаємось когось у те ліжко затягти.

Я не одразу зрозумів, що це жарт.

– Так само починаємо ранок з кави, – він побовтав свою у чашці, ковтнув. Скривився, продовжив. – Часом такої ж на смак.

Відставив чашку й кривитися теж перестав.

– Але нумо краще до справи, бо часу не так уже й багато. Якщо ви погодитеся, часу буде трохи більше.

– Нумо, – охоче погодився, бо цікавість аж розпирала – «що ж воно за справа у них до мене?». Була навіть більшою за цікавість «як воно там у них?». – Нащо ви мені все це розповіли? На що я маю погодитися?

– О, – він посерйознішав. – Як уже було сказано – на роботу. У далеких краях, без можливості повернення. І з великою ймовірністю загинути.

– Непогані перспективи, – я теж спробував посміхнутися, але, мабуть, вийшло не дуже рівно, і я повернув губи на місце. – А як з винагородою?

– А ніяк, – Ігор поставив спорожнілу чашку на стіл і демонстративно розвів руками – наче рибалка у традиційному жесті.

– Ще краще, – все-таки посміхнувся я, цього разу щиро. Ну хто ж так вербує? Треба було спочатку…

– Якщо, звісно, не вважати за нагороду можливість прожити ще кілька десятків років. Не стовідсоткова ймовірність – я ж казав, що є шанси загинути? – але чимала.

– А якщо ні?

– А якщо ні – то ні, – повторив він фразу вуйка з анекдота «якщо загину – прошу вважати мене комуністом», і, поки я думав, чи дожив цей анекдот до їхніх часів, а чи це випадковість, Ігор добив:

– А якщо ні – то загинете тут від машини. Сьогодні-завтра. Максимум – післязавтра. Ну, може, як будете дуже обережним – то через пару днів. Але це невідворотно, бо час, знаєте… до речі, ви звернули увагу, що на ремені хлопця за сусіднім столиком бляха у вигляді «форда» моделі «Т»?