Темна синя вода. Джерело
Мабуть, я трохи зблід, або очі розширилися, бо Ігор замахав руками.
– Не хвилюйтесь, того хлопця я контролюю. Про всяк випадок. Але я не бог, – він знову розвів руками, цього разу вибачливо, зовсім не схоже на попередній жест. – Не всемогутній. Від усього захистити не зможу.
Я обернувся, наче видивляючись меланхолійного офіціанта, але крутонув голову трохи далі й ковзнув поглядом у бік хлопця. Такий собі хлопець. Не сказати, щоб миршавий, але й не Шварценеггер. Пика неголена й щетина біло-руда. Вигляд задумливий, й погляд як у вагітної жінки – вони, знаєте, не перед собою дивляться, а наче всередину – як там дитинка? Й прислухаються. І хлопець ніби прислухався, ліниво цідячи каву.
На ремені й справді була пряжка зі стародавнім фордиком. Колись, у підлітковому віці, я теж мав таку, але у військкоматі на медкомісії вкрали. Натовп великий, усі чужі, а джинси з поясом – це тоді було ой як круто.
Давно це було.
– Чому я? – запитав я, знову вихопивши з вихору запитань якнайневдаліше.
– Не лише ви, – запевнив Ігор. – І не лише з вашого часу. Чому?..
Він замислено потер чоло.
– Щоб не дуже штовхнути ниточку. Вихопимо якусь важливу персону – створимо нову лінію часу, самі опинимося на ній, будемо міняти-міняти – а наша, первинна, тих змін не отримає. Вихопимо молодика – а він, гад, мав зачати дитину, яка мала народити ще одну, а та, своєю чергою, мала стати батьком генія або просто відомої особи. Або народити ще когось. Або наступити на ногу майбутньому президенту. Не країни – а фірми, але й цього достатньо. Доведеться вихоплювати таких, що й так мають загинути.
Було трохи дивно чути «має загинути» про себе. Дивно, але чомусь зовсім не лячно, ніби розмова йшла про якусь геть незнайому людину, на яку мені чхати.
– Крім того, бажано, щоб не було дружини й дітей, близьких родичів, друзів, тісних стосунків із колегами, з сусідами… взагалі ні з ким. Бо хтозна, як зміниться їхня реакція на вашу смерть, якщо вона станеться на день або два пізніше. Й хтозна, як на це відреагує нитка – я про нитку часу говорю.
– Зрозумів.
Все, що він казав, було так логічно, але… ну, не те щоб не вірилося. Скоріш, у голові не вкладалося.
– Крім того, нам потрібні люди, які мають хоча б деякі корисні навички у тій справі, яку заплановано провернути. Бажано, звісно, не деякі, а багато, але доводиться брати те, що є. Самі розумієте, з урахуванням всіх обставин кандидатів не так уже й багато.
– І я – один з них?
Ігор кивнув.
– Не так щоб єдиний, – негайно опустив він мою самооцінку, що підвела була голову. – Цінний, але в розумних межах. Так що, як раптом скажете «ні» – я подякую, що погодилися приділити часу, та й піду собі.
– Логічно, логічно… – запитань у голові, однак, не меншало. Я знову вихопив з їхньої круговерті перше-ліпше. Здається, нарешті, вдале. Конкретне.
Спитав.
І от якраз на нього Ігор і не відповів.
– Ні, – твердо сказав він. – Що за справа – ви взнаєте, лише коли вже не будете належати цій нитці часу. Чому? Теж не можу зараз сказати.
Він знов посміхнувся й витяг із кишені півсотню однією купюрою. Я чомусь вирішив, що вона має бути новенькою, блискучою, аж хрусткою – але ні. Пом’ята й навіть трохи надірвана.
Офіціант миттю опинився поруч, ніби кілька хвилин тому й не повзав равликом поміж столами.
Ігор встав. Я ні.
– Ну, – сказав він. – Будемо прощатися? Чи все-таки? До речі, чи не бажаєте озирнутися?
Чесно скажу, я люблю повагатися. Маю такий недолік. Якщо рішення має два варіанти – скажімо, йти за Ігорем або не йти – то я буду думати, аж поки, мабуть, таки не потраплю під машину. Якщо, звісно, його слова все-таки правда. Якщо варіантів багато – я відлущу більшість, аж поки їх не залишиться два, й після цього таки застрягну. У фразі «чи не бажаєте озирнутися» варіантів теж начебто два – озиратися або ні, але чомусь у цьому випадку я зреагував так, ніби варіант все-таки лише один.
Вчасно.
Хлопець із фордиком не дивився у наш бік. Він дивився на сонце. Так дивився, ніби збирався забрати його з собою, кудись далеко-далеко забрати. Я не бував у тих краях, але кілька разів опинявся на самому кордоні.
Там, кажуть, темно, гаряче, тхне смолою та сіркою.
Саме туди хлопчина з фордиком і зібрався.
За квиток він мав щось великокаліберне, може, й не «магнум», але щось таке. «І де тільки ховав?..» – промайнула думка. Недоречна. Недоречна й невчасна думка, бо хлопчина якраз приставив дуло собі до лоба й почав натискати. Клацнув, піднімаючись, курок.
«Не міг, дурень, звести! Он як туго іде…» – промайнула ще одна, ще недоречніша. Ну яке мені діло, туго йому чи ні…
Люфу було скеровано так, що якби голова хлопця була прозора, я міг би зазирнути у дуло.
– Агов! – гукнув я, сам не знаючи, для чого. – Хлопче! Повернись трохи вбік, бо забризкаєш!
Самогубця здригнувся й наче прокинувся. Рвучко опустив руку, зиркнув туди-сюди, невловимим рухом пхнув револьвер під куртку – он, значить, де він ховався.
Передумав.
Буває.
А що ж ви хочете. Війна триває не перший рік, багато хто не витримує і хоче вийти з неї бодай куди-небудь. Дякувати тій же війні, інструментів для такого способу втечі вдосталь. Ціна на АКС вже за двісті доларів впала й зупинятися не збирається.
Так що буває.
Люди навколо… таке враження, ніби ніхто й не помітив. Та й справді – кругом було на що подивитися, а хлопець став якраз так, що проти сонця й не видно.
Я озирнувся на Ігоря, той стенув плечима – мовляв, я ж попереджав.
– Згоден, – я рішуче вилив у горлянку залишки кави. – Ведіть.
– Пішли, – охоче погодився Ігор й негайно піднявся.
– Що, отак просто? – в мені знову прокинулась недовірливість. – Отак одразу? Не треба ані угоди кров’ю підписувати, ані тиждень поститися, ані курс підготовки проходити?
– Та воно б і бажано, – чи то насміхаючись, а чи й справді серйозно промовив мій провідник й одразу уточнив. – Я про курс підготовки, звичайно, а не про угоди з постами. Але кожна хвилина тут для вас смертельно небезпечна. А заразом і для мене, бо автомобіль, знаєте, це вам не цеглина на голову. Це така штука, що може й сторонніх зачепити.
Я старанно запхав недовірливість якнайдалі й рушив слідом.
Ні, звичайно, до кінця вона не замовкла. Вона у мене ніколи не замовкає. Зроду такий, і комуністична пропаганда у піонерському віці – мовляв, людина людині друг, товариш і брат – не змогла її витравити. Трохи попсувала, атож – бо дивно було спостерігати, як друзі, товариші й брати один одному підлянки роблять, морди б’ють та нах посилають. Класу до третього мав з цього приводу когнітивний дисонанс, як значно пізніше обізвали таке явище психологи. Потім забив на всю пропаганду, і вже у комсомольському віці на плакати позирав з посмішкою, а коли доводилося кричати гасла – подумки додавав закінчення.
«Хай живе Велика Радянська Соціалістична Революція!.. чорти б її мордували».
Або якось так. Якщо мова про якогось із вождів – то, зазвичай, додаток був фізіологічного напрямку.
Початок дев’яностих остаточно витравив рештки піонерського виховання, а недовірливості потрафив, так що зараз я б навіть святому Петру не повірив, якби він люб’язно розчинив переді мною двері відомо куди. Обов’язково або гранату спершу пожбурив би, або хоча б придивився з-за рогу, якщо немає гранати.
На щастя, цей шлях навряд чи колись переді мною розкриється. Що ж до альтернативного – то, сподіваюсь все-таки, що кожному дається по вірі його, й через певний термін на мене чекає повне й безболісне небуття.
Хоча, звісно, й тут сумніваюся. Не довіряю на сто відсотків ані натхненним пропагандистам життя після смерті, ані так само твердим переконанцям гниття після того ж самого.
Отож, коли Ігор рушив вперед, я прилаштувався за спиною. Готовий як до того, що все, ним сказане – щира правда, й десь у лісі заховано Машину Часу з механічним лічильником днів, місяців, років і тисячоліть, а також важелями, оздобленими слоновою кісткою; так і до інших варіантів.
Наприклад, що Ігор розвернеться, покаже рукою на кущі й заірже дурнувато: он, мовляв, там прихована камера, я вас вітаю, з вас посміялися.
Або на глухій безлюдній стежці з кущів вийдуть ще троє і скажуть…
– Стоп! – сказав я несподівано сам для себе, й слід віддати належне, Ігор зупинився, як наче гальма спрацювали. Навіть черевика на землю не опустив – так і залишився стояти одноніж, ніби лелека в холодному озері.
– Прошу? – постоявши так з секунду, Ігор таки опустив ногу й розвернувся до мене.
– Мені треба додому, – пояснив я. – І потім ще в одне місце.
– Навіщо? – Ігор підняв ліву брову. – Якісь справи? Чи мають вони хоч якесь значення? Ви сюди не повернетесь. Якщо комусь винні гроші – то нехай кредитор згадує вас незлим тихим словом, бо він би їх у будь-якому випадку не отримав. Якщо винні вам, то вони теж вам не знадобляться. Кохана? Для неї ви теж повинні були зникнути ще учора вранці.
– Кішка, – пояснив я. – У мене кішка лишилася. Їй же не поясниш, коли я мав зникнути.
Якусь мить Ігор дивився на мене з дивним виразом на обличчі – чи то як на рідкісного придурка, чи то навпаки, з повагою. Потім знизав плечима.
– Що ж, – він знову розвернувся у бік кафешки. – Я зачекаю. Скільки вам часу потрібно?
– Якщо все нормально – то зо три години. Якщо раптом щось піде не так…
Ігор ще раз ворухнув лівим плечем. Подумав. Звів очі до неба, як наче порахував щось.
– Що ж… – пробурмотів наче сам до себе, потім все-таки пояснив:
– Вікно вмикається періодично. До наступного увімкнення чотири години, а місце появи прецесує, цебто… е-е-е… рухається. Не по прямій, а…
– Я знаю, що таке прецесія, – мені стало трохи образливо, але Ігор вдав, що цього не помітив.
– Чудово, – сказав він нейтральним тоном. – Отже, маємо чотири години. Посиджу десь тут. Не встигнете – дзвоніть… якщо зможете вижити.
– Гаразд, – непривітно буркнув я (а хто зрадів би від такого напуття?) і швидким кроком рушив туди, звідки прийшов.
Звідки йшов, маючи за основний варіант взяти Ігоря за барки, стусонути об дерево й витрусити з нього правду.
Розділ 3
Чорно-біла кицька Томка
Чоловік – агресивна істота. Боротися з цим можна, а от побороти навряд чи. І змагальна. Міряємось ми, чоловіки, всім, що можна розігнати до якоїсь швидкості, підняти над головою, начепити на руку, покласти в кишеню і навіть дістати зі штанів. А що вже фізичною силою та бойовими навичками – то це у нас просто в крові.
І тоді, і згодом я багато разів прикидав – чи вийшло б у мене постукати Ігорем об дерево, а чи ні? Хтозна, хтозна…
Бачив я, як він рухається, той Ігор – наче й недбало ноги переставляє, однак ходу має котячу. Навмисне не скра-дається, але ноги ставить м’яко й водночас впевнено. Ані спіткнеться, ані зачепиться. Та й завмер, коли я гукнув «Стоп!», завмер, ніби довго й наполегливо тренувався. Не стопатись, звісно, а взагалі будь-що робити по команді, не замислюючись. Якщо «Стоп!» – зупинитись, якщо «Лягай!» – упасти, якщо «Вогонь!» – натиснути спусковий гачок, чи що там у них замість спускових гачків – ментальне управління чи ще якась футуристична зараза?..
Так що хтозна, чи поталанило б мені постукати Ігорем об дерево, а чи навпаки, довелось би міряти його твердість власною головою.
Я вже на дев’яносто відсотків був певен, що Ігор не бреше, й стирчати мені тут, у році дві тисячі шістнадцятому від НХ, лишилось кілька годин, й по ідеї, мав би надихатися перед смертю, надивитися на осоружні автомобілі, ковтнути бензинового чаду, послухати безупинний гамір… але ні. Думав про всякі дурниці.
Не смійтеся. Кажуть, зеки, коли виходять після довгого терміну, теж ностальгічно озираються через плече. Й з відряджень у дикі краї, де малярія, сонце та СНІД, а також брунатнопикі чорнобороді аборигени, такі люб’язні вдень на базарі й такі злі в темряві, та ще й з РПГ на плечі – так от, навіть звідти люди теж повертаються з певним смутком в очах. Звикають. І навіть коли я зав’язав, нарешті, з дурницями, то дурниці ще довго снилися, і це, я вам скажу, не кошмари були.
Точніше, не лише кошмари.
Зараз мені хотілося запам’ятати усе навколо, схопити, взяти з собою – але думалося про всяку дурню. От коли вирушимо, тоді, мабуть…
Виключно з цією метою я вийшов на зупинку раніше й пройшовся манівцями, через провулочок поміж гаражами. Такий вузький та зигзагоподібний, що його з траси й не видно. Лише ті знають, хто тут живе, та й то, мабуть, не всі. Ну ще, може, дільничний інспектор…
Думка про інспектора не з печі впала, й не просто так промайнула. З-за рогу останнього гаража стирчала корма УАЗика, та не простого, а з гратками на задньому віконці. Й притерто його було аж до самого гаража, так, щоб з боку моєї хатки важкувато було б побачити, а от пасажирові УАЗика – навпаки. Особливо, якщо він мав бінокль… а він мав. І поглядав не куди-небудь, а якраз у бік моєї оселі.
Шофер не поглядав, але й не вийшов з машини по цигарки, не стовбичив поруч і навіть не куняв на рулі, а гортав щось маленьке. Формату не «Плейбоя», а, скоріше, блокнотика з орієнтуваннями.
Й коли вже їх на планшети переведуть…
Одразу ж по цій, прямо скажемо, не найрозумнішій думці, слідом ляпнула ще одна, вже актуальніша – оперативники були на машині, що, у разі довіри Ігоревим словам, автоматично підвищує небезпеку вдвічі. Або й втричі. Або й вдесятеро, бо як тут поміряєш?
Отакі зигзаги долі.
Я негайно здав назад, за ріг. Цей закуток поміж гаражами активно використовувався. Дурнуватий голова місцевої влади посварився із комунальниками, в результаті контейнери для сміття з вулиць зникли. Негайно після цього в місцевій підтирачці з’явилась стаття про тверду хазяйську руку. От, мовляв, йдеш вулицею – а вона чиста! Не те, що у центрі міста. А все чому? Бо Хазяїн!
Паскуда він, а не хазяїн, я вам скажу.
На сайті тієї підтирачки спочатку коменти терли, а потім взагалі закрили можливість коментувати.
А може, не такий вже й дурнуватий. Бо замість контейнерів вулицями почала їздити машина, і раз на тиждень забирати виставлене сміття. За гроші, й здогадайтесь, чия фірма отримала підряд на цю роботу?
Якось, забрівши до місцевого ЖЕКу, я запитав – а їм ця новація як, на краще? А звісно ж! – відповіли мені. – Раніше ми вивозили стільки-то кубометрів сміття на тиждень, а зараз – удвічі менше! Це ж яка економія!
Я покивав, а потім порадив зайти у ліс і подивитися на ту економію. Місцеві жителі розподіляли її лісом кластерно – цебто, хтось один, не дочекавшись машини, виносив тижневу дозу у ліс, а сусіди, бачачи таку справу, теж брали участь. На те ж саме місце. За місяць виростала чимала купа. Лісники негайно переробили таблички «Бережіть ліс від пожежі!» на «…від сміття!», але це від пожеж не допомагало, а від сміття й поготів.
Єдиний, хто зрадів тим реформам, – місцеві собаки. Під те, щоб у контейнери лазити, собачі лапи не дуже заточені, а от розірвати мішок, що лежить на асфальті – то залюбки. Кмітливі мешканці почали чіпляти мішки на дерева, й ті плоди зріли, бувало, по кілька днів.
Не вулиця, а краса!
Отож і мій закуток використали для цієї ж мети. Хтось почав, а сусіди продовжили. А п’янички та наркомани вирішили, що лайно носити додому не обов’язково, краще його просто тут залишити.
Ну й назалишали, аж очі ріже!
Не надихало це місце на жодні роздуми, хотілося залишити його якомога скоріш. Це мені як наче підказка була, а я, дурень, не скористався. Не залишив.
Брязнули дверцята, й за рогом почулися впевнені кроки. П’янички та наркомани так не ходять. Так ходить людина, яка твердо знає, що за порушення громадського порядку у вигляді справляння малої потреби на вулиці їй нічого не буде.
Бо хто встереже сторожів?
Оперативник вийшов з-за рогу вже із наполовину розстебнутим зипером.
Лише це, мабуть, мене і порятувало. Замість того, щоб вихопити з кобури пістолет, він почав застібатись. Більш того, з якогось дива ступив крок уперед, так, що напарник у машині не міг його бачити.
Що ж, вибач, чоловіче. Я знаю, що ти не винен, але моє життя для мене важливіше за твою роботу.
Я вдарив гуманно – не по голові, а боковим краєм ступні у сплетіння. Дядько коротко хакнув і хотів впасти назад, але передумав, скрутився в бублик, і вже у такому вигляді ліг якраз на те місце, де стояв.
Пощастило. Не побачив його напарник. Вже й не побачить.
Я схопив копа попід руки й відтяг трохи далі у закуток. Дядько ледь ворушився й похрипував. Нічого страшного. Якщо серце не хворе, то за десять хвилин оговтається. Але пістолета, ще раз вибач, я заберу.
І кайданки теж. Нащо тобі, дядьку, тепер кайданки? Й блокнотика з орієнтуванням, якщо ти не полінувався записати або й роздруківку туди запхав. І ксиву теж. А от ручку залишу. Вона тобі знадобиться. Знаєш, скільки будеш тепер відписуватись?
Дядько, мабуть, знав, бо поки я його кантував, обшукуючи, то болісно мукав, ніби сказати щось намагався, а коли, нарешті, покинув – то дивився на мене з такою мукою в очах, що хоч добивай.
А от цього не робитиму. Нащо? Він же мені не ворог. Він чесно ловить убивцю.
Було б непогано розпитати, як це вони так швидко на мене вийшли, але, в принципі, й так все ясно, а подробиці малоцікаві. Яка різниця, хто саме з сусідів здав? Чи один хтось, чи декілька? Все одно мені з ними більше не вітатися, доброго здоров’ячка не бажати, за погоду не теревенити.
Якщо навіть я й повернусь, то дуууууже нескоро. У будь-якому із варіантів.
– Миколо, ну ти там скоро? – почулося з-за рогу. – Бо щось і мені захотілося.
У напівпримружених очах полоняника щось промайнуло – чи то надія, чи то навпаки, страх за напарника. Я зиркнув на ріг й знову стрибнув очима на Миколу.
– Не… – видихнув він крізь біль.
Молодець. Швидко оговтався. Поважаю. Велику силу волі треба мати, щоб задихаючись, хапаючи ротом повітря, крізь темряву в очах й напівпритомний стан пробувати щось сказати. Що ти, дядьку, від мене хочеш? Не стріляти? Та звісно, ж не буду.
– Не… будь… дурнем… зда… вай… ся.
Ще більш молодець. Не проситься, а робить свою роботу. Навіть під дулом пістолета.
Про всяк випадок я пересмикнув замок. Не ривком, як належить, а обережно, притримуючи обома пальцями, щоб не дуже голосно клацало.
З пістолета вилетів і, радісно крутнувшись у повітрі, полетів на стежку тьмяно-блискучий зеленуватий набій.
Ого.
У міліціонера в очах з’явилося щось нове – тоскне й невеселе. Але не розпачливе. Такий проситись не буде.
Серйозний дядько. Навіть перевіряльників не боїться, патрон у дулі тягає. Й, мабуть, готовий використати, й зовсім не для того, щоб пальнути у небо. Там і без нього багато дірок. Навіть озонові, буває, трапляються.
– Миколо! – почулося з-за рогу, вже іншим тоном. – З тобою там все гаразд?
Й дверцята брязнули.
Я підхопився назустріч, і тут полоняник примудрився ще трохи збільшити мою до нього повагу – смикнувся й спробував підбити мене ногою.
Значить, не за себе злякався. За напарника.
Молодець.
Але, звісно, нічого з цього діла не вийшло. Не може людина через півхвилини опісля копняка у сплетіння легко вимахувати ногами.
Я легко відбив ногу й ступив крок до рогу. Зустрічати.
Зустрів.
Чолов’яга, що я бачив його за кермом, був трохи стривожений, а тому руку мав не на гульфику, а на кобурі. Більш того, навіть розстебнути її встиг. Але не більше.
А от якби оперативку носив, а не старий-добрий уставний радянський зразок – може б, і встиг якось вихопити.
– Ані руш, – неголосно сказав я, ворухнувши люфою.
Слід віддати належне – і цей теж не впав у паніку, не розгубився, тікати не кинувся.
– Гаразд, – кивнув він і з жалем в очах прибрав руку з кобури. – Як там Микола? Дозволиш йому допомогти?
Теж молодець.
– В порядку. Трохи забився. Жити буде, не скалічений. Допомоги не потребує.
– Дай я хоч погляну.
Я на мить завагався, й дядько рішуче зробив півкроку вперед.
– Стій, – так само неголосно сказав я. – Ще рух – стрілятиму. Миколо, скажи товаришу, що ти в порядку.
– Я… – видушив той. – Гаразд.
Другий міліціонер кивнув й підходити ближче не пробував. Натомість пустив у хід язика.
– Чоловіче, – якось по-доброму, по-товариському навіть, почав він. – Ну що ти робиш? Все одно ж піймають. Здайся, напишемо тобі явку… цигарку будеш?
Він мало не ковзнув недбалим рухом у нагрудну кишеню, потім удав, ніби схаменувся, й прокоментував:
– Я зараз цигарки дістану, добре? Повільно розстібую, дістаю…
З кишені й справді показалася сигаретна пачка – щось вітчизняне, з синім колом біля назви. Міліціонер стукнув пачкою об долоню, з отвору висунулося одразу дві сигарети. Без фільтру? Дивно. А пачка наче пристойна, не з дешевих, і фольга визирає…
Він схопив одну, перекинув – виявилось, що фільтр таки є, просто дядько чи то пачку догори дриґом відкрив, чи то…
– Стій! – вже голосніше сказав я. – До стіни. Долоні на стіну. Й замовкни. Ще слово – й стрілятиму.
Дядько знизав плечима й слухняно підпер сіру гаражну стіну. Надійно підпер. Вона б і так протягом найближчих десятків років не впала, але з такою підпоркою – то й століття б простояла. Дуже надійний дядько.
Я ковзнув йому за спину й щосили загатив руків’ям трохи нижче маківки.
Вийшло так, як і задумав – череп витримав, дядько ні. Не впав – але акуратно сповз по стіні. Мовчки.
Такого удару навіть супермен не витримав би. Навіть тренований. Навіть досвідчений. Навіть ветеран, який не лінується цигарки в пачці перекидати фільтром донизу.
Знаю я, де випрацьовується така звичка. В яких широтах та у яких умовах. Там, де взимку тепло, а влітку жарко, води мало, а ту, яка є, краще в рота не брати. Й взагалі, тягнути до рота будь-що – дуже небажано, бо дизентерія. Й цілуватись не варто – ані з вождем, чи то пак, польовим командиром, ані з красунькою, якою ввічливі тубільці пригощають шановного гостя. Або присипляють цього ж таки гостя пильність.
Був, звісно, шанс, що насправді дядько перекидав цигарки з якоїсь іншої причини, але не в моєму стані ризикувати.
Цей також мав пістолет у кобурі – у солідній радянській закритій кобурі, але, крім «макарова», ще носив крихітний «зауер» в оперативці під пахвою. Крихітний, звісно, як на його або на мою ручку; а от для людини нормальної статури – якраз те, що треба. А для дівчини, то міг би й завеликим виявитись.
У будь-якому випадку дірка з нього була б не менш болючою, аніж із «макарова». Або й неболючою зовсім – бо, кажуть, якщо влучає у голову, то свідомість гасне швидше, аніж больовий сигнал досягає командного центру, чи як він там у нас зветься.
Крихітний пістолетик, та злий. І абсолютно неуставний, незаконний, несанкціонований, і так далі.
Будь-який конспіролог на моєму місці негайно придумав би гарну версію – що полювання йде персонально на мене. Що клятий Ігор – де він, гад, взявся на мою голову? – це лише одна з ниточок, за які мене смикають, або з важільців, якими мене натискають. Що ці двоє поліцейських, принаймні один з яких ветеран, що побував у гарячих точках, причому гарячих у всіх розуміннях – від клімату до військово-політичної обстановки – так от, що вони теж підставні. Й комбінація з автомобілями підставна, й оті троє придурків учора ввечері теж, просто керівники операції трохи не розрахували, й ситуація вийшла з-під контролю.
І знаєте що? Цілком може бути.
Але може й не бути.
Цілком може статися, що Ігор псих і втягнув мене лише у свої хворобливі фантазії, а не щось істотніше. Що вчорашня ситуація – малоймовірний, але все-таки лише збіг, бо таких розборок «у нас на районі» кожен вечір по кілька штук. Що копи справжні, просто непогані професіонали, а що принаймні один з них ветеран – ну так розвелося нас, ветеранів… Цікаві часи настали, по ветеранство далеко не треба їхати. Неподалік його роздають, одразу в двох областях. Не те що в старі добрі часи, коли голова Верховної ради змушений був летіти у Боснію, нагороди миротворцям роздати – всього лишень щоби ксиву отримати.
Учасник бойових дій, ага. Теж ветеран. По-своєму.
Малувато інформації для аналізу, ох, малувато.
Спитати б…
«Ветерана» певний час ні про що не спитаєш, а Микола закляк й лише похмуро зиркав то на мене, то в бік напарника.
Можна й спитати. Якщо правильно питати, а також мати час та натхнення, то відповість. На будь-які запитання. Причому ствердно. Навіть якщо запитати, чи не він, бува, завалив у дві тисячі першому ті два хмарочоси.
Одна проблема – перевірити його відповіді немає жодної можливості. Ані найменшої. А тому користі мені з його відповідей теж не буде.
Я визирнув із-за рогу. Біля машини жодного руху не спостерігалося, лише потріскувала радіостанція. Хай потріскує. Поки кнопочку «T» не натиснеш, біля неї можна хоч «Енеїду» декламувати – ніхто з того боку не чутиме. Якщо, звісно, ця модель не має режиму… ану, ану…