Крізь браму срібного ключа

Тоді я ще не тямив, якої хиби припустився, не звернувшись у готелі за послугами офіційного гіда. Тепер перед нами стояв чисто поголений, порівняно акуратний жевжик із дивно глухим голосом. Він скидався на фараона і назвався Абдулом Раїсом ель-Дроґманом. Було очевидно, що він – великий авторитет серед інших представників свого ремесла. Правда, в поліції нам потім повідомили, що чоловіка з таким ім’ям вони не знають, що слово «раїс», вочевидь, є частиною звернення до будь-якої шанованої людини, а Дроґман – це, без сумніву, не що інше, як спотворена форма слова «драґоман», яким називають керівника туристичних груп.

Абдул показав нам такі дива, про які ми раніше лише читали і мріяли. Старий Каїр уже сам по собі – місто-казка і місто-мрія: лабіринти вузьких вуличок, оповитих таємничими пахощами; балкони найвибагливіших форм, що сходяться майже впритул над вимощеними бруківкою вулицями; цілком азійський вир вуличного руху з його багатомовним галасом, клацання батогів, торохтіння бричок і скрипіння підвод, дзенькіт монет і репетування віслюків; калейдоскоп строкатого одягу, тюрбанів, чадр і фесок; водоноси і дервіші, собаки та кішки, ворожки і цирульники; і, перекриваючи всі інші звуки, голосіння сліпих жебраків, котрі скорчилися в своїх нішах, і тужливі азани[11] муедзинів на мінаретах, що тонко стриміли на тлі яскравого, бездоганно синього неба.

Не менш привабливими виявилися і вкриті базарні ряди, де до того ж було не так гамірно. Прянощі, парфуми, ароматичні кульки, килими, шовки, мідь; старий Махмуд Сулейман сидить, схрестивши ноги, посеред своїх сусідів із ароматичними смолами, поруч юнаки, котрі весело теревенять і товчуть зерна гірчиці в заглибині капітелі давньоримської класичної колони коринфського ордеру, завезеної сюди, ймовірно, із сусіднього Геліополя, де розміщувався один із трьох леґіонів імператора Августа. А ще мечеті й музей – ми оглянули їх усі, і заледве зберегли свій піднесений арабський настрій, коли мало не піддалися темним чарам Єгипту фараонів, безцінні скарби якого пропонував нашій увазі музей. Більше ми наразі не шукали, а тому зосередили свою увагу на середньовічній сарацинській розкоші халіфів, пишних надгробках-мечетях, що складають помпезний феєричний некрополь на краю Аравійської пустелі.

Наостанок Абдул повів нас по Шаріа-Мухаммед-Алі до старовинної мечеті султана Гасана і воріт Баб-ель-Азабу з вежами обабіч, відразу за якими прохід між двох стін, що круто здіймаються, провадить до величної цитаделі, яку звів сам Саладін із блоків зруйнованих пірамід. Сонце вже заходило, коли ми піднялися на цю кручу; обійшли навколо сучасну мечеть Мухаммеда Алі і, зупинившись біля парапету, окинули поглядом із запаморочливої висоти чарівний Каїр, весь у золоті різьблених куполів, повітряних мінаретів і сліпучих садів.

Високо над містом здіймався величезний романський купол нового музею, а за ним, по інший бік загадкового жовтого Нілу, батька часів і династій, зачаїли вічну загрозу хвилясті піски Лівійської пустелі, що переливаються всіма барвами веселки та стережуть темні таємниці століть.

Услід за багряним заходом припхався пронизливий холод єгипетської ночі. Споглядаючи сонце, що балансує на краю світу, як той стародавній бог Геліополя Ра-Горахті[12], або Сонце горизонту, ми чітко розрізнили на тлі червоної заграви зловісні обриси пірамід Ґізи, цих давніх гробниць, на яких на той час, коли Тутанхамон сходив на золотий престол у далеких Фівах, уже лежав пил тисячоліть. І тоді нам стало ясно, що Каїра сарацинського з нас годі, і настав час торкнутися потаємних таємниць Єгипту предковічного чорного Хем Ра, а також Амона, Ізиди й Осиріса.

Екскурсія до пірамід відбулася наступного дня. Сівши у «Вікторію», ми перетнули острів Гезіра з його гігантськими лебахіями і невеликим англійським місточком виїхали на західний берег. Звідти ми помчали спершу між двох рядів значної висоти лебахій, а потім повз великий зоологічний сад у бік Ґізи, передмістя Каїра, де згодом спорудили міст, що сполучає Ґізу безпосередньо з Каїром. Завернувши в глиб країни по Шаріа-ель-Харам, ми минули дільницю дзеркально-гладких каналів і убогих тубільних селищ, і ось, нарешті, попереду замаячила мета наших пошуків, проступаючи крізь світанковий серпанок і відбиваючись у перевернутому вигляді у придорожніх калюжах. Воїстину, сорок століть витріщалися тут на нас згори донизу, як казав Наполеон своїм солдатам.

Дорога злетіла круто вгору, і незабаром ми досягли пункту пересадки між трамвайною станцією і готелем «Мена-гаус». Ми не встигли й озирнутися, як наш провідник уже роздобув квитки на відвідини пірамід і знайшов спільну мову з натовпом галасливих і агресивних бедуїнів, котрі жили в сусідньому селищі, злиденному і брудному, і чіплялися до всіх мандрівників. Абдул тримався з гідністю і не лише не підпустив нікого до нас, а й навіть роздобув у них кілька чудових верблюдів для мене і дружини й віслюка для себе, а також винайняв групу хлопчаків і дорослих чоловіків як погоничів для наших тварин. Усе це виглядало, втім, абсолютно зайвим, та до того ж і недешевим, бо відстань, яку нам треба було подолати, була настільки мізерною, що ми цілком могли б обійтися й без верблюдів. Але ми не пошкодували про те, що збагатили свій досвід їздою на такому не надто зручному засобі пересування пустелею.

Піраміди Ґізи розмістилися на високому скелястому плато по сусідству з найпівнічнішим із царських і аристократичних некрополів, збудованих в околицях тепер уже не існуючого міста Мемфіс, яке розкинулося на тому ж березі Нілу, що й Ґіза, але дещо південніше, і процвітало в період між 3400 і 2000 роками до Різдва Христового. Найбільша з пірамід, так звана Велика піраміда, стоїть ближче за всіх інших на сучасному шляху. Її звів фараон Хеопс, або Хуфу, близько 2800 року до Р. Х.; її висота становить понад 450 футів. На північний захід від неї в один ряд стоять піраміди Хефрена і Мікеріна. Першу з них спорудили через покоління після піраміди Хеопса, вона має трохи меншу висоту, хоча й здається вищою через те, що встановлена на височині. Піраміда Мікеріна, збудована близько 2700 року до Р. Х., значно поступається висотою двом першим. На схід від другої піраміди, на самому краю плато, височіє жахливий Сфінкс – німий, загадковий і обтяжений мудрістю тисячоліть. Він стоїть тут із заповітних часів, і ніхто не знає, яким був його первісний вигляд, адже в правління фараона Хефрена риси його обличчя змінили з метою надати їм схожості з обличчям його вельможного реставратора.

По сусідству з трьома великими пірамідами стояли також безліч другорядних пірамід; частина їх збереглася, від іншої залишилися лише жалюгідні сліди. Крім цього, всі плато поцятковані могилами представників нижчого, ніж царський, сану. Ці гробниці спершу були глибокими поховальними ямами або камерами, з установленими над ними кам’яними штабами, спорудами у формі лавок. Надгробки такого штибу виявили і в інших некрополях Мемфіса. Їхнім зразком можна вважати надгробок Пернеба, виставлений у Метрополітен-музеї в Нью-Йорку. У Ґізі, однак, усі видимі сліди штаб або знищив час, або їх розікрали мисливці за старожитностями, і лише висічені в скелястому ґрунті камери, одні з яких, як і раніше, засипані піском, а інші розчищені археологами, свідчать про те, що тут колись були поховання. З кожною могилою сполучалася своєрідна каплиця, де жерці й рідня пропонували їжу й молитву. Вони вірили, що молитва, яка витає над покійником, це його життєвий початок. Каплиці малих гробниць розміщувалися в уже згаданих надбудовах-штабах; а поховальні каплиці пірамід, в яких покоївся царський прах фараонів, були ніби окремі храми, кожен із яких розташовувався на схід від своєї піраміди і сполучався доріжкою з доволі помпезним парадним входом із пропілеями, які розмістилися на краю скелястого плато.

Вхід до храму другої піраміди, майже похований під піщаними заметами, зяє своєю бездонною глибочінню на південний схід від Сфінкса. Традиція наполегливо називає ці руїни Храмом Сфінкса, що, може, й справедливо, якщо, певна річ, обличчя Сфінкса насправді демонструє справжнє зображення Хефрена, будівничого другої піраміди. Найжахливіші чутки поширюють про те, як виглядав Сфінкс до Хефрена, але якими б не були початкові риси його обличчя, правитель замінив їх своїми власними, щоб люди могли дивитися на колоса не сіпаючись.

Саме у величезному вхідному храмі неподалік від Сфінкса і знайшли діоритову скульптуру Хефрена в натуральну величину. Тепер її зберігають в Єгипетському музеї. А я стояв перед нею, охоплений побожним тремтінням. Не знаю, чи розкопали цю споруду до цього дня, але тоді, 1910-го, його велика частина ще залишалася під землею, і вхід туди на ніч надійно замикали. Розкопками займалися німці, тож цілком можливо, що довести справу до кінця їм завадила війна або щось іще. З огляду на те, що довелося пережити мені самому, а також деякі побрехеньки, поширені серед бедуїнів, майже невідомі й уже у будь-якому разі не прийняті на віру в Каїрі, я багато віддав би за те, щоб дізнатися, чим скінчилася історія з одним колодязем у поперечній галереї, де свого часу виявили скульптури фараона в достатньо дивному сусідстві зі скульптурами бабуїнів.

Дорога, якою ми просувалися на верблюдах того ранку, описувала круту дугу, оминаючи дерев’яну будівлю поліційного відділку, пошту, аптеку й крамниці по ліву руку від нього, а потім завертала на південь і далі на схід, роблячи таким чином повний вигин й одночасно підіймаючись на плато, тож ми навіть не помітили, як опинилися віч-на-віч із пустелею, з підвітряного боку від Великої піраміди. Неначе якийсь циклоп збудував грандіозну споруду, східну грань якої ми зараз оминали, витріщаючись на долину з малими пірамідами, що простирається далеко внизу. Ще далі, на схід від цих пірамід, поблискував вічний Ніл, а на захід від них мерехтіла вічна пустеля. Зовсім поруч із нами загрозливо височіли три головні піраміди. У найбільшій із них було цілком відсутнє зовнішнє облицювання, й оголилися величезні брили, що становлять її основу. У двох інших тут і там виднілися добре підігнані шматки облицювання, завдяки якому вони свого часу виглядали дуже гладкими й акуратними.

Ми спустилися до Сфінкса і застигли перед ним, неспроможні зронити ні слова, неначе зачаровані його важким незрячим поглядом. На його могутніх кам’яних грудях ледь вирізнявся символ Ра-Горахті, за зображення якого помилково приймали Сфінкса в епоху пізніх династій, і хоча табличка між величезними лапами чудовиська була вкрита піском, ми згадали слова, написані на ній Тутмосом IV, і про марево, що відвідало його, коли юнак був спадкоємцем престолу. З цього моменту посмішка Сфінкса стала вселяти в нас неусвідомлений жах, і в нашій пам’яті спливали леґенди про підземні переходи під велетнем, що тягнуться глибоко-глибоко донизу, в такі безодні, про які навіть страшно подумати, безодні, пов’язані з таємницями давнішими, ніж той Єгипет, що його розкопують сучасні археологи, і мають зловісний стосунок до існування в стародавньому пантеоні Нілу потворних богів із головами тварин. Саме цієї миті я вперше задав собі дурне запитання, все жаске значення якого прояснилося лише багато годин потому.

Тим часом до нас стали долучатися й інші туристи, і ми пройшли до похованого під горами піску Храму Сфінкса. Він розташований за п’ятдесят ярдів на південний схід від велетня, і я вже згадував його як парадний вхід до коридора, що провадить до поховального храму Другої піраміди, розташованого на плато. Значна частина храму все ще залишалася нерозкопаною, і хоча нас провели сучасним коридором до алебастрової галереї, а звідти – до вестибюля з колонами, я став підозрювати, що Абдул і місцевий служитель-німець показали нам далеко не все, що заслуговувало на увагу. Потім ми здійснили традиційну прогулянку плато з пірамідами, в ході якої оглянули Другу піраміду з характерними руїнами поховального храму на схід від неї. Третю піраміду з її мініатюрними південними супутницями і зруйнованим східним храмом; кам’яні надгробки і могили представників четвертої і п’ятої династій; і, нарешті, знаменита гробниця Кемпбелла, що зяяла чорним проваллям у п’ятдесят три фути завглибшки, із саркофагом, що затаївся на дні. Один із наших погоничів очистив його від піску, спустившись у запаморочливу безодню на линві.

Раптом до нас долинули зойки з боку Великої піраміди, де групу туристів буквально тримала в облозі юрма бедуїнів, котрі навперебій пропонували продемонструвати швидкість у пробіжках на вершину піраміди і назад. Рекордний час для такого підйому і спуску, подейкують, становить сім хвилин, однак декотрі добре треновані шейхи із синами запевняли нас, що зможуть укластися в п’ять, якщо тільки їм запропонують, так би мовити, необхідний стимул у вигляді щедрого бакшишу.

Ніякого стимулу вони не отримали, зате Абдул на наше прохання завів нас на вершину піраміди, звідки відкривався неперевершено величний вигляд не лише на Каїр, що вирізнявся на віддалі на тлі фортечної стіни золотисто-лілових пагорбів, які утворюють таку собі корону для нього, але і на всі піраміди в околицях Мемфіса від Абу-Роаш на півночі до Дашура на півдні. Саккарська ступінчаста піраміда, яка є перехідною формою між невисокою штабою і власне пірамідою, спокусливо чітко вимальовувалася в далечіні серед пісків. Саме поряд із цією перехідною спорудою свого часу виявили знамениту гробницю Пернеба, тобто більше, ніж за чотириста миль на північ від рівнини Фів, де лежить Тутанхамон. І я вкотре вже немов онімів, охоплений невимовним тремтінням. Глибока давнина, що підступає з усіх боків, і таємниці, які, здавалося, зберігала в собі й плекала кожна з цих пам’яток старовини, сповнили мене таким благоговінням і почуттям нескінченності, яких я ніколи раніше не відчував.

Утомлені сходженням і надокучливими бедуїнами, поведінка яких виходила за межі будь-якої пристойності, ми вважали за щастя позбутися нудних і втомливих екскурсій в середину пірамід, куди вели дуже тісні й задушливі проходи, якими можна було пересуватися лише навкарачки. Тим часом на наших очах кілька особливо витривалих туристів готувалися до відвідин найбільшого з меморіалів піраміди Хеопса. Заплативши з лишком і відпустивши свій місцевий ескорт, ми пустилися в зворотний шлях під спекотним післяполуденним сонцем і опікою вірного Абдула Раїса. І тільки пройшовши половину шляху, пошкодували про свою недопитливість. Бо про нижні коридори пірамід, коридори, про які не згадують у путівниках, розповідали найфантастичніші чутки. Відомо було також те, що археологи, котрі відкрили ці коридори й узялися за їхнє обстеження, тут же заблокували входи до них і тепер тримають місце, де вони є, в таємниці.

Природно, усі ці плітки були здебільшого безпідставними, принаймні на перший погляд. І все ж та завзятість, із якою наполягали на забороні на відвідини пірамід ночами, а найбільше нижніх ходів і крипти Великої піраміди незалежно від часу доби, спонукала до певних роздумів. Утім, що стосується другої заборони, то її причиною, ймовірно, слугувало застереження, що психологічний вплив на відвідувача може виявитися занадто відчутним. Бідолаха, котрий зігнувся в три погибелі, почуватиметься ніби похованим під гігантською кам’яною горою, де єдиний зв’язок із зовнішнім світом – вузький тунель, яким можна пересуватися лише повзком і вхід у який будь-якої миті може бути завалений у результаті випадковості або через злостиві дії. Одним словом, усе це виглядало настільки загадково й інтригуюче, що ми вирішили за першої ж нагоди ще раз навідати ті піраміди. Мені ця нагода випала набагато швидше, ніж я міг сподіватися.

Того ж вечора, коли наші супутники, трохи потомлені напруженою програмою дня, влаштувалися на відпочинок, ми з Абдулом пішли пройтися мальовничими арабськими кварталами. Я вже милувався ними при світлі дня, і мені аж свербіло дізнатися, як виглядають ці вулиці й базари в сутінках, коли чергування соковитих густих тіней із м’якими західними променями має лише підкреслювати їхню чарівність і ефемерність. Натовпи перехожих рідшали, але в місті було, як і раніше, велелюдно. Проходячи базаром мідників Сукен-Накхасін, ми натрапили на компанію бедуїнів-гультіпак, котрими, за всіма ознаками, верховодив зухвалий чолов’яга з грубими рисами обличчя і в хвацько зсунутій набакир фесці. Він іще здалеку нас помітив, і судячи з погляду, аж ніяк не доброзичливого, яким він обдарував Абдула, мого вірного провідника тут добре знали, ймовірно, його вважали глузливим і зарозумілим.

Можливо, молодика обурювала та дивна копія напівпосмішки-напівсмішка Сфінкса, яку я сам доволі часто помічав на обличчі Абдула і яка викликала в мені цікавість у поєднанні з роздратуванням; а може, йому був неприємний глухий, ніби змагальний резонанс голосу мого провідника. Як би там не було, обмін лайками і згадуванням імен рідних і близьких відбувся негайно і був доволі жвавим. Цим, однак, справа не скінчилася. Алі Зіз, як назвав Абдул свого кривдника, коли не вживав вигадливіших прізвиськ, став смикати мого супутника за халат, той не забарився з відповідною дією, й ось уже обоє ворогів самовіддано лупцювали один одного. Ще трохи, і зовнішній вигляд суперників неабияк зіпсувався б, тим більше, що вони вже втратили свої головні убори, які є предметом священних гордощів обох, аж тут втрутився я і силою розборонив забіяк.

Спершу обидві сторони не вельми прихильно поставилися до моїх дій, однак, урешті-решт, нехай не мир, але перемир’я таки відбулося. Опоненти в похмурій мовчанці стали приводити до ладу свою одежу. Трохи охолонувши, кожен із них набув шляхетного вигляду, така різка зміна ще й як вражала. Потім вороги уклали своєрідну угоду честі, яка існує в Каїрі, як я незабаром дізнався, за традицією, освяченою століттями. Відповідно до домовленості суперечку необхідно було залагодити за допомогою нічного поєдинку на п’ястуках на вершині Великої піраміди, коли мине достатньо часу після відходу останнього аматора перегляду пірамід при місячному сяйві. Кожен із дуелянтів зобов’язувався привести із собою секундантів, поєдинок мав розпочатися опівночі і складатися з кількох раундів, проведених в якомога цивілізованішій манері.

Багато було в згаданих умовах такого, що викликало в мені жвавий інтерес. Дуель вже сама по собі обіцяла бути не просто яскравим, але й унікальним видовищем, а коли я уявив собі сцену боротьби на цій стародавній горі, що височіє над допотопним плато Ґізи, при блідому сяйві місяця, моя уява розпалилася ще дужче, змусивши затремтіти в мені кожну жилку. Абдул охоче погодився узяти мене в число своїх секундантів, і весь вечір ми нишпорили з ним усілякими кублами у дуже підозрілих дільницях міста, переважно в північно-східній частині садів Езбекії, де він виловлював по одному запеклих головорізів і формував із них добірну зграю, яка мала стати, так би мовити, тлом баталії. Уже минула дев’ята, коли наша компанія верхи на віслюках, названих на честь таких правителів і іменитих гостей Єгипту, як Рамзес, Марк Твен, Дж. П. Морґан і Міннігага[13], неквапливо рушила лабіринтами вулиць, минаючи то східні, то європейські квартали. По мосту з бронзовими левами ми перетнули каламутні води Нілу, помережані лісом щогл, і замисленим легким галопом попрямували обсадженою лебахіями дорогою, що веде до Ґізи. Наш шлях тривав трохи більше двох годин. Під’їжджаючи до потрібного місця, ми зустріли залишки туристів, котрі поверталися до Каїра, і привітали останній трамвай, що йшов туди ж. Нарешті ми залишилися віч-на-віч із ніччю, минулим і місяцем.

А потім перед нами виросли лячні гори пірамід. Здавалося, вони таїли в собі якусь споконвічну загрозу, чого я не помітив раніше, при денному світлі. Тепер же навіть найменша з них містила в собі якийсь натяк на щось потойбічне. Утім, хіба не в цій саме піраміді за часів шостої династії поховали царицю Нітокріс, підступну Нітокріс, котра якось запросила всіх своїх ворогів до себе на бенкет до храму під Нілом і втопила гостей, наказавши відкрити шлюзи? Я згадав, що про Нітокріс серед арабів розповідають дивні побрехеньки і що за певних фаз місяця вони оминають Третю піраміду. Та й чи не цю царицю мав на увазі поет Томас Мур, коли складав такі рядки (їх люблять повторювати човнярі Мемфіса):

Хоча ми і поспішали, та Алі Зіз і його прибічники виявилися спритнішими. Ми ще здалеку помітили їхніх віслюків: силуети тварин чітко вирисовувалися на тлі пустельного плато. Замість того, щоб прошкувати прямою дорогою до готелю «Мена-гаус», де нас могла побачити і затримати сонна і не надто злісна поліція, ми завернули до Кафрел-Хараму, убогого тубільного селища, розташованого поруч із Сфінксом, що слугувало місцем стоянки для віслюків Алі Зіза. Брудні бедуїни прив’язали верблюдів і віслюків у кам’яних гробницях почту Хефрена, а потім ми видерлися скелястим схилом на плато і пісками пройшлися до Великої піраміди. Араби гучним роєм обсипали її з усіх боків і стали підійматися стертими кам’яними сходами. Абдул Раїс запропонував мені свою допомогу, але я не мав у ній потреби.

Майже кожен, хто мандрував Єгиптом, знає, що споконвічна вершина піраміди Хеопса поїдена століттями, в результаті чого залишився плаский майданчик у дванадцять ярдів периметром. На цьому крихітному острівці ми і розмістилися, утворивши ніби живий ринг, і вже за кілька секунд блідий місяць пустелі сардонічно щирився на поєдинок, який, якщо не брати до уваги характеру вигуків із боку уболівальників, цілком міг би відбуватися в будь-якому американському спортивному клубі нижчої ліги. Тут так само, як і в нас, не відчувалося нестачі у заборонених прийомах, і, на моє не цілком дилетантське око, практично кожен випад, удар і фінт волав про те, що супротивники не вирізняються розбірливістю в методах. Усе це тривало дуже недовго, і, незважаючи на свої сумніви щодо використаних прийомів, я відчув щось на кшталт гордощів за свою власність, коли Абдула Раїса оголосили звитяжцем.

Примирення відбулося з блискавичною швидкістю, і серед обіймів, пиятик і співів, що сталися опісля, я був готовий засумніватися в тому, що сварка була справжньою. Як не дивно, але мені також здалося, що я більшою мірою приковую до себе увагу, ніж колишні антагоністи. Користаючи зі своїх скромних пізнань в арабській, я виснував із їхніх слів, що вони плещуть язиками про мої професійні виступи, на яких я демонструю своє вміння звільнятися від найміцніших пут і вибиратися з імпровізованих казематів. Манера, в якій вели диспут, вирізнялася не лише дивовижною обізнаністю про всі мої подвиги, але й явною недовірою і навіть ворожістю до них. Тільки тепер я поступово став усвідомлювати, що стародавня єгипетська магія не зникла без сліду, але залишила після себе уривки таємних окультних знань і жрецької культової практики, що якось збереглися серед фелахів у формі забобонів настільки міцних, що спритність будь-якого заїжджого фігляра або фокусника викликає у них справедливу образу і береться під сумнів. Мені знову впала в вічі разюча схожість мого провідника Абдула з давньоєгипетським жерцем, або фараоном, або навіть усміхненим Сфінксом, я знову почув його глухий, утробний голос, і мною зателіпало.

Саме цієї миті, ніби на підтвердження моїх думок, і сталося те, що змусило мене проклинати ту довірливість, із якою я брав події останніх годин за чисту монету, тоді як вони влаштували справжнісіньку виставу, до того ж дуже неоковирну. Без попередження (гадаю, за сигналом, який непомітно подав Абдул) бедуїни накинулися на мене всією юрбою, і незабаром я вже був сповитий по руках і ногах, і так міцно, як мене не в’язали жодного разу в житті ні на сцені, ні поза нею.

Я пручався, скільки міг, але дуже скоро переконався, що одному мені не вислизнути від двадцятьох із гаком дужих дикунів. Мені зв’язали руки за спиною, зігнули до краю ноги в колінах і намертво скріпили між собою зап’ястя і щиколотки. Бридка шмата у роті й пов’язка на очах доповнили всю картину. Після цього араби закинули мене собі на плечі і стали спускатися з піраміди. Мене підкидало при кожному кроці, а зрадник Абдул невтомно кепкував із мене. Він знущався і глумився від душі; запевняв мене своїм утробним голосом, що дуже скоро мої магічні сили пройдуть превелике випробування, котре зіб’є з мене пиху, якої я набув у результаті успішного проходження крізь усі випробування, які мені пропонували в Америці й Європі.

– Єгипет, – нагадав він мені, – старий, як світ, і таїть у собі безліч загадкових первозданних сил, незбагненних для наших сучасних знавців, усі хитрощі котрих спіймати тебе в пастку настільки дружно провалилися.

Як далеко і в якому напрямку мене тягнули, не знаю. Моє становище виключало будь-яку можливість правильної оцінки. Безумовно можу сказати хіба одне: відстань не могла бути значною, позаяк ті, хто мене несли, жодного разу не додали кроку, і водночас я перебував у підвішеному стані на диво недовго. Ось саме ця приголомшлива стислість пройденого шляху і змушує мене сіпатися щоразу, коли думаю про Ґізу й її плато; сама думка про близькість до щоденних туристичних маршрутів того, що існувало тоді й, мабуть, існує дотепер, кидає мене в холодний піт.