Господар колодязів

Частина третя

Пізньої осені Юстин зустрів Королеву верхівців.

Це був час довгих ночей, час сухого шереху й далеких вогнів, видимих із пагорба крізь голі гілки дерев. Юстин перебрався з куреня в заздалегідь облаштовану землянку – з лежанкою, грубкою та комином. Багато днів він жив сам, ховаючись від усіх, займаючись полюванням і риболовлею, підбираючи хлібні «гостинці», які дід залишав для нього в умовленому місці, і тільки рідко-рідко, якщо вже ставало зовсім не під силу – навідуючись уночі додому.

Він знав, що його шукають. І що за дідом спостерігають, теж знав. І знав, що останнім часом стеження стало менш пильним. Може, Вухатий Звор і за ним князь Арунас повірили, що Юстин або пропав зовсім, або перебуває в чужих землях?

– Звор поїхав, – пошепки переповідав дід здобуті для Юстина новини. – У нього нова війна, на цей раз на заході… Йому, бач, усе воювати треба… А новий князь тихше води, нижче трави. Все по-Зворовому продовжується, які він укази видав – такі й залишилися… Воно і зрозуміло, з прапорцем у душі особливо не посваволиш…

Юстин кивав, потираючи ребра. Зліва в грудях поколювало – звично вже, несильно, ніби тупою голкою.

– А Господар Колодязів знає, де ти, – ще тихіше шепотів дід. – Від нього не сховаєшся… Але Звору не видав. Звор йому за прапорець заплатив, не за шпигунство… А знаєш, чим Господар Колодязів плату приймає?

– Не знаю і знати не хочу, – шепотів у відповідь Юстин.

І дід замовкав.

Він складав Юстину обереги – від випадкового ока, від недоброго помислу. Давав насіння-обманки: кинеш таке в землю, і виросте дерево, на вигляд старе, років п’ятдесяти, і простоїть добу або дві, а потім розпадеться трухою. Такими обманками кого завгодно з пантелику можна збити: прийде людина в знайомий ліс – а ліс же інший зовсім…

Сильця та пастки, споруджені дідом, допомагали Юстину прожити якщо не ситно, то хоча б не голодно. Інша річ, що лісовики не люблять заговорені пастки: рвуть їх, плутають, поганять послідом. Від лісовиків у Юстина була сіль навпіл із вовчим порошком.

Наближалася зима. Першого ранку, коли випав іній, Юстин пішов перевіряти пастки – і зустрів у лісі Королеву верхівців.

Під ногами не шелестіло, як зазвичай, а похрускувало і навіть побрязкувало. Юстин вийшов на галявину – і побачив дівчинку років чотирьох, у зимовій хутряній безрукавці, але простоволосу, з довгою світлою косою, недбало перекинутою через плече. Він уже розкрив рот, аби запитати, звідки в лісі дитина і чи не заблукала вона – коли раптом побачив на високих дівчачих чобітках шпори з алмазними зірками.

Юстин завмер із розкритим ротом, а дівчинка зміряла його пильним поглядом – і раптом розреготалася дзвінко, на весь ліс:

– Сміхота! Тобі могилу викопали, а ти живий!

– Ти думаєш, це смішно? – пошепки запитав Юстин.

Дівчинка перестала сміятися, зробила крок уперед, Юстин відразу згадав усі страшні дідові розповіді – і вже ні на що не міг дивитися, крім маленьких шпор, що сяяли, як полуденний лід. І, здається, вже відчував їх на своїх боках…

– Та, яку ти чекаєш, скоро прийде до тебе, – сказала Королева верхівців. – Вона вже в дорозі… Йях-ха!

Юстин почув шурхіт за спиною і встиг пригнутися. З кущів стрибонув через Юстинову голову величезний вовк; дівчинка скочила на нього верхи і всадила шпори в боки:

– Йях-ха! Прощай!

Беззвучно хитнулися вкриті інеєм гілки.

Повернувшись до землянки, він одразу зрозумів, що сюди хтось навідувався. Першим бажанням було тікати геть стрімголов; він відступив до товстого дерева біля стежки, наклав на лук стрілу – і довго озирався, прислухався і принюхувався, намагаючись визначити: де засідка?

Засідки не виявилося. Крізь голі гілки було видно і стежку, і вхід у землянку, і замаскований із неї вихід, який Юстин улаштував, як лис, про всяк випадок. Якщо хтось десь і ховався – то тільки всередині, а там більше двох людей не поміститься…

Не опускаючи лука, Юстин підійшов ближче.

– Хто тут?

Дерев’яні двері повільно відчинились. У низькому отворі стояла, пригнувшись, круглолиця дівчина з коротким, до плечей, світлим волоссям.

«Та, яку ти чекаєш, скоро прийде до тебе. Вона вже в дорозі…» Королева верхівців ніколи не бреше.

– Я збрехала тобі, – сказала Аніта.

– Але ж ти врятувала мені життя…

– А перед цим я збрехала тобі. Прости, га?

– Але ж ти врятувала мені життя!

Вони лежали, обнявшись, і навколо була темрява.

– Я пам’ятала тебе щодня, – говорила Аніта. – Я згадувала тебе щогодини…

– Ти втекла від батька?

– Ні… Я ще не навчилася тікати від нього, але коли-небудь навчуся…

– Але він знає, що ми разом?!

– Так… Він знає.

– Значить, нам треба ховатися?

– Я ще не навчилася ховатися від мого батька… Навіть коло, накреслене Ножем Забуття, більше не допомагає…

– Значить…

– Це мій батько звелів мені принести тобі скло.

– Як?!

– …нічого не знала про тебе, не знала, що з тобою, не знала, де ти… Батько замкнув мене.

– Як…

– …А потім він сказав, що тебе збираються вбити і що коли я хочу – можу віднести тобі скло, яке відведе тебе від смерті… – вона щасливо розсміялася. – Чи хочу я… Якщо я хочу…

– Ти встигла в останню мить, – сказав Юстин, насилу переводячи подих. – Але потім… куди ти зникла потім?

– Тисячу разів на день я говорила йому, що рано чи пізно втечу знову.

– Утекла?

– Я тепер буду з тобою… завжди. Він дозволив.

– Що?!

– Він дозволив. Він сказав: нехай. Він сказав, що ти йому подобаєшся.

– Скажи ще…

– Він дозволив. Ми будемо разом.

– Не вірю, – бурмотів Юстин, а тепле сонце розпирало його груди, штовхалось у ребра. – Не вірю… Нарешті…

Над землянкою гуляв вітер. У маленькій глиняній печі тьмянів жар.

Юстин топив грубку всю ніч. До ранку в землянці було мокро і душно, а вітер, який вривався в щілини, перетворювався на пару.

– Тепер треба думати, де жити, – сказав Юстин винувато. – Якби ми могли повернутися до діда… Але ми не можемо. Князь…

– Вухатий?

– Ні, – сказав Юстин, відчуваючи незручність від того, що Аніта нічого не знає і доведеться їй, виявляється, пояснювати. – Новий князь… його ім’я Арунас, раніше він був ковалем…

І він розповів їй усе, що сталося з тієї миті, як на їхній із дідом двір заявилися вершники на високих конях, і до останнього випробування – їхні з Арунасом скачки на шкапах.

– …Знаєш, як верхівці заганяють до смерті будь-яку тварину, що її вдасться осідлати? Ось так і ми мусили… Він нахльоскував і шпорив…

Юстин розповідав, смакуючи, як здивується Аніта, дізнавшись, у чому насправді полягало випробування Звора – проте розповідь його якось сама собою обірвалася в тому місці, де вмираючий кінь Арунаса впав.

– І він переміг? – запитала Аніта. – А кінь упав?

– Упав, – сказав Юстин, уже розуміючи, що не розповідатиме далі, і розуміючи чому. – Він переміг і… став князем. А я втік, бо всіх інших бастардів Звор звелів убивати…

Аніта замислилась. Юстин розумів, що збрехав їй ні з того ні з сього. Просто, щоб не розповідати про нічну зустріч із її батьком. Про їхню розмову. Про червоний шовковий прапорець.

Чи любила б Аніта людину, в чиїй душі чужою рукою залишено шматочок червоного шовку? Може, дарма він приховав правду?

Може, Аніта запитає зараз – але чому ж ти був у князівських покоях, коли я принесла тобі скельце?

Вона не запитала. Думала про інше:

– Князь ти чи втікач – мені все одно… Де ти захочеш жити – мені все одно… Ми зможемо втекти так далеко, де не тільки новий князь – сам Вухатий Звор нас не дістане. Ми можемо жити в теплій країні, де ніколи не буває зими, там, куди відлітають ельфуші, як тільки у нас настають перші заморозки… Ми можемо жити хоч у людному місті, де всі одне до одного добрі… Хоч у горах, самотньо, де тільки грифи й немає жодної живої душі… Ми можемо все, що захочемо, Юстине. Ми заслужили… Давай одружимося завтра? Я дам знати моєму батькові…

– Так, – сказав Юстин, відчуваючи холодок у животі. – Звичайно, його присутність на весіллі… обов’язкова?

– Адже це він здійснить обряд, – усміхнулась Аніта.

– Який обряд?

– Стародавній, найправильніший весільний обряд… Щоб не тільки у вчинках ми не могли зраджувати одне одного, але не зробили б цього і в помислах – він увійде кожному з нас у душу і залишить там червоний шовковий прапорець.

По першому снігу Юстина вистежили. Від неминучої загибелі його врятувала муха-аговкалка, заговорена дідом, яка спочатку заманила переслідувачів за собою. А коли мисливці зрозуміли свою помилку – дичина була вже далеко; Юстин біг, розсипаючи за собою останнє насіння-обманки, чуючи, як із тріском уростає у промерзлу землю коріння дерев-одноденок, як піднімається частокіл стовбурів, ачей, не проберуться кінні…

Потім обманки скінчилися. Він біг, вибираючи яри глибші та хащі густіші. Йшов, не зупиняючись ні на хвилину, не відпочиваючи навіть уночі, ніби і не знаючи, що таке втома. Він ішов крізь забутий людьми ліс, це була важка робота – але робота куди важча відбувалась у нього всередині.

«Чому, – вражено питала Аніта. – Хіба ти збираєшся зраджувати мене?»

«Ні, – твердив він крізь зуби. – Саме тому, що не збираюся. Саме тому, що люблю тебе і довіряю тобі… І ти мені довіряй! Без будь-якого прапорця в душі!»

«Але ж це традиція, – говорила Аніта і здавалася при цьому такою розгубленою, що навіть тепер, згадуючи, Юстин скрипів зубами від жалю. – Це – як клятва, – говорила Аніта. – Адже в усі часи і в усіх народів майбутні чоловік і дружина дають одне одному клятву… Ти скажеш, що не треба давати, адже і так зрозуміло, що вони люблять одне одного?»

«Клятву я можу дати і без допомоги твого батька», – твердив Юстин.

«Значить, ти просто боїшся, – з полегшенням сміялась Аніта. – Ну що ти, це не боляче і не страшно. Це взагалі непомітно, ось побачиш…»

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

© Марина та Сергій Дяченки, 2001