Господар колодязів

Бастарди мовчали, переглядалися; за спиною у незнайомця стіною стояла варта.

– Ви вже здогадалися, навіщо ви тут? – запитав довговолосий.

Юстин із тугою дивився через його плече. Стражників зібралося з десятеро, а може, й більше. Спроба втечі була приречена.

– Що ти там побачив?

Юстин не відразу зрозумів, що запитання звернене до нього. Відступив на крок; веселі – і дуже холодні – очі незнайомця дивилися йому в перенісся.

– Я не полюбляю, хлопчику, коли зазирають мені за спину, – з усмішкою вів далі довговолосий. – Моє ім’я – Звор… Вухатий Звор, якщо хто-небудь із вас чув.

* * *

– Червонобровий князь помер. В усіх у вас у жилах тече кров Червонобрового. Кожен із вас може стати його спадкоємцем…

Ймовірно, зараз піде вирок; Юстин сидів, не підводячи голови.

– …Я хочу, щоб на трон зійшов чоловік, у чиїх жилах тече кров династії Червонобрових. Така традиція; ніхто, навіть найрозумніший ворог, не зможе назвати нового володаря самозванцем. Законних дітей у князя не було, зате, на щастя, він багато залишив бастардів, здорових і міцних, осудних і розумних, і одному з них визначено стати володарем… Ви чуєте мене, хлопчики? Це може бути будь-хто із вас: ти, – Звор кивнув гладкому Флору, – або ти, – тонкий палець майже уткнувся в груди Арунаса, – або ти, – він м’яко всміхнувся підлітку.

Зробилося тихо.

Вони сиділи вздовж стін, Вухатий м’яко ступав, ходячи туди й сюди, час від часу його погляд зупинявся на чиємусь обличчі – й тоді той, хто удостоївся Зворової уваги, червонів, бліднув і відводив очі.

Їм потрібен час, аби усвідомити. Занадто багато ударів долі обрушилося на кожного з них за минулі два дні; потрапити в рекрути, виявитися бастардом, пережити страх смерті й одразу після цього виявитися наслідним принцом – навіть Арунас, чиєму самовладанню Юстин заздрив, сидів тепер блідіший за непропечений млинець і часто глитав, смикаючи шиєю.

– Отже, – Звор зупинився. – Отже, хто з вас не хоче бути князем? Хто не хоче доводити своє право на трон? Підведіться!

У Юстина затремтіли коліна.

«Відпустіть, мене чекає дід, ярмарки ще не скінчилися, мені потрібно додому…»

Усі ці слова мали бути сказані саме тепер, Юстин мусив устати – і голосно сказати їх в обличчя полководцю, якій наказав викувати на своєму шоломі сталеві вуха, щоб будь-який солдат у бою міг бачити його і рушати за ним…

Рипнула лава.

Але ніхто не підвівся.

* * *

«Він гарний», – сказала Аніта далеко-далеко, давним-давно.

Падали яблука в траву. Погойдувалися кетяги черешні; мелькали в гілках круглі п’яти.

«Я ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила… У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий…»

Юстин лежав без сну, закусивши зубами подушку.

Коли вкладалися на ніч, Арунас сказав йому ніби ненароком:

– Ти один тепер знаєш, де я гроші зарив. Так що коли недорахуюся…

Юстин не зрозумів:

– Що?

– Гроші під ялинкою, – жорстко сказав Арунас. – У мене вдома, в селищі. Так ти врахуй – лише ти знаєш…

Юстин довго дивився на нього. Потім відвів очі; не знайшов навіть, що сказати. «Подавися ти своїми грошима»? Принизливо.

Юстин знав, що Арунас хоче бути князем більше за всіх. І огрядний Фрол хоче бути князем більше за всіх, і кожен із них хоче бути князем, а на шляху до трону стоять ні багато ні мало – вісімнадцять інших претендентів, вісімнадцять братів…

Юстин лежав, закусивши подушку, і думав про Аніту.

Це була ніби ниточка між ним – і Звором. Вухатий теж бачив Аніту, нехай і одного разу. Може, він її пам’ятає…

Може, ставши князем, Юстин поверне Аніту?

Його кинуло в піт. Від частих ударів серця підстрибувало простирадло, яким він був укритий. Він подякував долі за те, що в нього вистачило розуму не відмовитися від боротьби за трон – спонукання це було слабкістю, боягузтвом.

Що таке князь? У своєму князівстві князь може все. Може, наприклад, розшукати чаклуна, вимагати від нього, щоб знайшов Аніту… Та якщо Юстин стане князем – із якого дива Господарю Колодязів відмовляти йому?!

Юстин розтиснув зуби, випускаючи край подушки. У роті стояв смак полотна і пір’я; Юстин подумав, що на шляху його до трону – і до Аніти – стоять вісімнадцятеро.

* * *

– …Ну ж бо! Іди! Іди, скотино, вперед!

Це було останнє випробування. У критому возі їх привезли на велике поле, обнесене свіжим парканом. У центрі стояло на підвищенні самотнє крісло для Звора. Біля воріт була конов’язь, до неї були прив’язані дві шкапи – старі, худі, з розбитими копитами, але під хорошими бойовими сідлами.

– Уперед!

Свист батога. Іржання – ніби стогін.

– Ну от, хлопці, – почав Звор, зупиняючись перед останніми з братів-бастардів. – Ви у нас обидва відважні та розумні, володарі багатьох безцінних якостей… Бачите це поле і цих коней? Вам належить проїхати кожному по десять кіл. Хто прийде першим – буде княжити.

Юстинова шкапа виривалася вперед тільки тоді, коли він піддавав їй шпорами. Та сусідська корова, на якій Юстин один час возив на базар яблука, була ще нічого порівняно з цією нещасною старою; він подумки поклявся, що коли переможе і якщо шкапа виживе – залишок днів її пройде у спокої, пещенні й ситості.

І він шпорив знову і знову. І бив по боках батогом, і всякий раз коняка здригалась – і наддавала ходи.

Він чув, як люто кричить на свою шкапу Арунас.

З дев’ятнадцяти їх залишилося двоє. Випробування зайняли тиждень, який здався Юстину роком; їм задавали мудровані задачки і каверзні запитання, їх до нестями поїли якимось зіллям, із ними довго розмовляв той самий лисий, що годував жабу домохранцями – і завжди під час розмов десь поблизу перебував Вухатий. Їм веліли по багато разів вибирати між двома абсолютно однаковими статуетками, їм показували голих спокусливих товстух, їх лякали до смерті й потім рахували удари серця – і після кожного випробування претендентів ставало все менше, і ось нарешті залишилися тільки Юстин і Арунас.

П’ять кіл пройдено; шкапи ледве ворушили ногами, проте півдороги вже залишилося позаду.

– Іди! – кричав Арунас і лаявся.

– Іди! – кричав Юстин і лаявся теж.

Відчуття, що саме він буде все ж князем, не покидало Юстина з учорашнього дня. Це було не просто відчуття – упевненість; Юстин не тішився цим і не дивувався. Він просто знав.

Мабуть, напередодні останнього випробування Арунас відчував його впевненість – і тому був налаштований, як кулачний боєць перед сутичкою. Напевно, з Арунаса вийшов би хороший князь – азарт і натхнення майбутньої боротьби робили його простацьке обличчя величним і майже красивим.

– Іди!

Юстин пришпорив. Шкапа не рвонула вперед – тільки здригнулась і застогнала.

Розбиті копита її ступали все повільніше. Чому, вкотре подумав Юстин, чому для цього останнього змагання їм не дали хороших коней? Що, у війську Вухатого перевелися коні?

Ні, не перевелись. Але для змагання спеціально вибрали найстаріших і немічних. Чи не для того, аби принизити претендентів? Щоб про майбутнього князя говорили – він виграв скачку на напівдохлім коні?

– Іди, – сказав Юстин благально. – Ну будь ласка, давай, залишилося небагато…

Арунас випередив його вже на чверть кола. Юстин змахнув новим шкіряним батогом – але не вдарив.

Шкапа тремтіла великим тремтінням. Капала в пил тягуча слина. Мокрі боки здіймались і опадали. На шкурі видно було смуги від попередніх дотиків батога.

Арунас випередив Юстина вже на півкола! Юстинова впевненість, що саме він стане князем, раптом потьмяніла і зморщилась, як проколотий бичачий міхур.

– Ну ж бо!

Коняка ледве тяглась. Юстину ні з того ні з сього згадався мертвий Вогник біля порога, і як дихав дід, коли його побили вербувальники…

Ззаду налетів Арунас. Молодецьки присвиснув; безперервно шпорячи свою шкапу і невтомно нахльостуючи її, він випередив Юстина вже на ціле коло.

Юстин зрозумів, що програв.

Чому їм веліли скакати на шкапах? Ні, не для того, щоб принизити. Кожне попереднє випробування мало свій зміст – нехай Юстину не завжди вдавалося розгадати його, але він був. Звор нічого не робить без змісту; ймовірно, за його задумом майбутній князь мусив домагатися мети будь-якою ціною, і якщо під час скачки доведеться до смерті загнати коня – так тому і бути…

Арунасу залишалося проїхати два кола. Юстину – чотири. Він не скакав – тягнувся, не наважуючись торкнутися шпорами запалих закривавлених боків, не наважуючись ударити, та й навіщо, все одно Арунаса вже не наздогнати…

Коли Арунас перетнув межу вдесяте, Юстин одразу ж зліз із коняки. Вона стояла, опустивши голову, дивлячись на нього каламутними старечими очима; у цих очах не було подяки, тільки докір.

Арунас кинув повід, скинув руки, ніби маючи намір схопити в долоні сонце. Кінь під ним захитався і впав, і забився в конвульсіях – Арунас вибрався з-під важкого тіла, накульгуючи, рушив до підвищення, на якому стояло крісло Звора; в міру того, як він ішов, груди його все більше видавалися вперед, підборіддя випиналося вище, це крокував не коваль і не бастард, а молодий князь, і стражники, помітивши цю зміну, розступилися шанобливо і, здавалося, подумували, а чи не вклонитися?

Юстин підійшов і зупинився в стороні. Арунасів кінь перестав сіпатися, остаточно перетворившись на дохлятину.

– Молодець, – сказав Звор Арунасу, – ти переміг, значить… що ж. Тепер відпочивай, готуйсь… Я розпорядився – тебе відвезуть до палацу.

Ймовірно, Арунас чекав поздоровлень, якихось тепліших і поважніших слів. Він забарився, а потім, вирішивши, мабуть, що його князювання тільки починається і розгулятися він іще встигне – все тією ж величною ходою пішов за приставленим до нього стражником.

Юстину здалося, що про нього всі забули. Він уже подумував, чи не втекти під шумок – коли Звор піднявся з крісла, і блакитні очі його зупинилися на Юстиновім переніссі.

– Іди сюди, – Юстин скоріше прочитав ці слова по губах, ніж почув їх.

Тікати було нікуди. З неприємним передчуттям Юстин підійшов і зупинився за два кроки від Звора.

Очі Вухатого були такими світлими, що здавалися шматочками дзеркала, яке відображало небо, Юстин подумав, що цей ось красивий чоловік із великими, як лопухи, вухами вів в атаку війська, вигравав битви і збирав генералів до себе в намет, і що він, Юстин, мріяв побачити його хоча б раз у житті, перед боєм, хоча б над верхівками списів.

І що у нього був шанс стати з ним урівень. Стати князем. Як дивно; хто б йому сказав вісім днів тому, що він шкодуватиме за княжим вінцем, який відплив просто з рук…

– Чому ти не боровся за перемогу? – запитав Звор.

Юстин не знав, що відповісти. Він уперше в житті розмовляв із Вухатим ось так, віч-на-віч.

– Чи не коняку ти пожалів? – Звор ледь помітно посміхнувся.

– Ні, – швидко сказав Юстин. – Звичайно, ні.

– А чому, як ти думаєш, хороший князь не мусить жаліти коней?

– Я не знаю, – сказав Юстин безпорадно.

Звор якийсь час розглядав його. Потім кивнув:

– Ходімо…

І попрямував до своєї карети. Юстин тягнувся слідом, не знаючи, куди себе подіти, і, мигцем озираючись, шукав шляхи до відступу, однак тікати, як і раніше, було нікуди.

Звор увійшов у карету (двері відчинив і опустив сходинку служник). Юстин забарився.

– Сюди, – сказали з оксамитової напівтемряви. – Іди сюди, невдахо, я тобі щось скажу…

І Юстин уперше в житті вліз у карету. Опустився на м’яке сидіння. Карета рушила, але так легко, що Юстин майже не відчув поштовху.

Звор сидів навпроти. Вітер із відчиненого вікна смикав шовкову фіранку з гербом Червонобрового.

– Так чому хороший князь не мусить жаліти коней? – знову запитав Вухатий.

– А навіщо їх жаліти? – похмуро запитав Юстин.

– От і невірно, – Звор помацав мочку свого величезного вуха. – Хороший князь, як і полководець, обов’язково мусить жаліти коней… Обов’язково. Людей іще так-сяк, але коней – обов’язково. Зрозумів?

* * *

На терасі бив фонтан, у чаші його кольоровими пелюстками плавали червоні й жовті рибки. Герб Червонобрового, вишитий шовком на темній важкій скатертині, був у багатьох місцях закритий денцями тарілок, пляшок і страв.

– Завтра приймеш князювання, – неквапливо говорив Вухатий. – Справи мої тут закінчені… Людей тобі залишу. І порадять, і навчать. Пий. Відпочивай.

– Мені треба дідові звісточку передати, – сказав Юстин. Срібна виделка в його руках була химерно вигнута, і Юстин продовжував згинати й розгинати її, сам того не помічаючи. – Мені треба дідові дати знати, що я живий… І що я князь.

– Ти ще не князь, – Вухатий сьорбнув із кубка. – Ти завтра будеш князь. Ось тоді хоч наказ підписуй, щоб діда твого розшукали і з почестями приставили, хоч сам до нього їдь… Виделку залиш. А втім – гни, твоє право, хоч усі виделки переламай тут, твоє добро, не моє…

І Вухатий усміхнувся. І Юстин зрозумів, що коли зараз не опанує себе – знепритомніє, як товстун Флор перед жабою.

Він підвівся. Похитуючись, підійшов до фонтана. Перехилився через борт і засунув голову до рибок. У воді розкрив очі; дно фонтана було мозаїчним, і на ньому зображено було сцену купання товстом’ясих білошкірих дівчат.

Юстин випростався – крапельки холодної води приємно лоскотали шию, стікали за комір нової шовкової сорочки. Він винувато озирнувся на Звора, однак Вухатий зовсім не був засмучений Юстиновою вільністю – навпаки, усміхався.

– Зроби так, – Звор клацнув пальцями.

Юстин повторив його жест. Звідки не візьмись вискочив служник – і з поклоном простягнув Юстину рушник.

Юстин відчув себе людиною, що проковтнула сонце. Неначе світило м’яко розпирає його ребра, тепла куля зсередини штовхається в груди, маючи намір злетіти хай там що і підняти з собою Юстина. Сховавши обличчя в ніжний ворс княжого рушника, він тільки зараз – через декілька годин – повністю усвідомив, що сталося з ним і що за життя чекає його, починаючи з завтрашнього дня.

Він забере до палацу діда. І, звичайно, він розшукає Аніту – і зробить її княгинею.

Він зрівнявся з Вухатим Звором, на якого мріяв колись подивитися хоч мигцем.

Щоправда, Звор тримає свою долю у власних руках, а він, Юстин, поки що просто ставленик, щасливчик, якому поталанило більше за інших…

Він проковтнув слину, ніби намагаючись угамувати внутрішнє сонце, загнати його нижче, в шлунок. Повернувся до столу; кубок його був повний. Юстин сьорбнув і закашлявся.

– Можна… спитати?

– Авжеж, – кивнув Звор.

– Ці… люди, – почав Юстин. – Бастарди… Арунас… Акір… Флор… Де вони зараз?

Йому здалося, що величезні вуха його співрозмовника трохи ворухнулися.

– А ти як думаєш? – поцікавився Звор.

Юстин мовчав. Йому стало страшно. Внутрішнє сонце стислося в цятку і потемніло, як жаринка.

– Я не знаю, – мовив він повільно.

– Ну ось ти – без п’яти хвилин князь… Де, по-твоєму, вони мусять бути? Якщо мудро, по-княжому, розсудити? Як краще для майбутнього, для країни?

– Мудро, – Юстин опустив голову. – Якщо мудро… то звичайно. Для майбутнього… Щоб усобиць не було. Так. Але розумієте, – він скинув на Звора благальні очі, – адже вони ж ні в чому не винні! Хіба може князь стратити безневинних?!

Звор усміхнувся. Блакитні його очі стали трохи темнішими; Юстину здалося, що він зараз підморгне.

– Звісно, ні, – м’яко сказав Вухатий. – Звісно, стратити безневинних – не діло… Я не помилився в тобі, Юстине, іди відпочивати, завтра важкий день… Іди.

* * *

Він ночував у князівській спальні. І, певна річ, не міг зімкнути очей.

Велично спадали портьєри. Мерехтіли нічні світильники. Пахло трояндовою олією, але не нудотно і душно, а так – ледь-ледь.

Юстин лежав на високім ліжку, під шовковими простирадлами, на пухових подушках, ніби на хмарі.

Думки його були не думки, а картинки. Він бачив обличчя Арунаса – як він тепер? Що відчуває, дізнавшись, що удача в останню мить відвернулася?

Треба буде розшукати його і взяти до себе… радником? Багато ж коваль нарадить. Полководцем? Але ж він, крім дубини, і зброї в руках не тримав… Він злиться на Юстина, він заздрить Юстину, не треба його розшукувати, нехай собі працює у своїй кузні…

Під зімкнутими Юстиновими повіками висвічувались і знову губились у темряві фонтан із золотими рибками, обличчя діда, коли дід дізнається, що Юстин князь, обличчя Аніти, коли ось тут, у цій кімнаті, він обійме її на цих ось перинах…

І він обіймав пухову подушку, тонув у ній обличчям, бурмотів щось нерозбірливо навіть для самого себе, качався в ліжку і розумів, що треба спати, треба гідно пережити цю ніч, адже завтра – церемонія, завтра Звор опустить вінець на його голову і перед усією країною визнає законним спадкоємцем Червонобрового, князем…

Йому здалося – чи полум’я нічних світильників справді захиталось? І звідкись потягнуло раптом холодом, ніби відчинили ляду в глибокий льох?

Він сів на ліжку. Йому привидівся Арунас, який прокрався в княжі покої через потайні двері – з сокирою.

– Хто тут?!

– Я.

Ні, це не був Арунас. Юстин із жаху закрутив головою; в кутку спальні стояла висока фігура, і напівтемрява поруч згущувалася, перетворюючись на темряву.

– Це я, пане майбутній князю, – у голосі Господаря Колодязів була насмішка. – Не лякайся. Я тут за договором зі Звором.

– Нам можна одружитись?! – Юстин спустив із ліжка босі ноги. – Нам – можна? Адже тепер я князь… Аніта…

– Ти ще не князь, – Ос вільно чи мимоволі повторив слова Вухатого. – Будеш князем – завтра… Але спершу я ввійду в твою душу і залишу там червоний шовковий прапорець. Звор заплатив мені – не грошима, звичайно…

– Аніта… Що?!

– Це умова твого князювання. Прапорець у твоїй душі буде невідчутний для тебе, однак ти ніколи не зможеш учинити – або помислити – проти волі Вухатого. Ти був черв’яком, він зробив тебе князем – адже він може розраховувати хоча б на вірність, чи не так?

Юстин сидів, не торкаючись ступнями ворсистого килима. Тонка нічна сорочка повільно прилипала, приклеювалася до холодної мокрої спини.

– Стривайте, – сказав він пошепки. – Але я ж і так буду вірний Вухатому… У мене і в думках не було зрадити його!

– Зараз ти молодий, – заперечив Господар Колодязів, роблячи крок уперед, пливучи крізь хиткий простір, ніби крапля олії поверхнею води. – Нині ти наївний… Твої клятви легкі… і легко забуваються. Прапорець – вічний… Тобі доведеться деякий час дивитися мені у вічі.

– Я мушу впустити вас у свою душу? – із жахом запитав Юстин.

– Тобі нічого боятись. Я тільки залишу там червоний шовковий прапорець. Непомітний, розміром з горіхову шкаралупу. І ти не змінишся ні на волосок, ти залишишся собою.

– Я не впущу вас, – сказав Юстин, відсуваючись назад.

– Але ж ти хочеш бути князем?

– Але я і так вірний Звору! Він нічого не говорив про…

– Звор дуже мало говорить, набагато більше робить. Ти хочеш бути князем?

– Хочу!

– Тоді ти мусиш прийняти прапорець.

Зробилося тихо. Вогники в нічних лампах ледь жевріли.

– А якщо я не прийму? – пошепки запитав Юстин. Темна фігура похитнулася:

– Тоді я піду… Князем стане інший юнак. Його ім’я Арунас, він зараз у в’язниці…

– У в’язниці?!

– Так. А інші мертві, і ти теж будеш мертвий. Тому що мудрий князь ніколи не залишить живим претендента на трон настільки ж законного, як і він сам…

– Це неправда!

– Ти сам сказав про це Звору. Ти сам зрозумів сенс цього жорстокого, не сперечаюся, вчинку… Хто говорив тобі, що бути князем – просто?

– Ніхто не говорив, – сказав Юстин, раптово відчуваючи повний спокій. І – порожнечу.

Господар Колодязів знову ступив уперед – і одним рухом перемістився через усю кімнату, опинившись просто перед Юстином:

– Ти боїшся. Ти злякався. Ти, як дитина, яка вперше побачила лікаря.

– Я не боюся, – сказав Юстин, розуміючи, що бреше.

– Зараз вирішується, бути тобі князем чи черв’яком. Мертвим черв’яком. Думай.

Юстин перевів погляд на вікно. За парчевими портьєрами позначились обриси веж на сіріючому небі, потьмяніла зірка, що всю ніч дивилась у вікно.

Трояндовий запах розтанув, змінившись запахом сирості. Мокрого каменю.

– Я подумав.

– Ти готовий?

– Ні, – сказав Юстин. – Я не буду.

– Не будеш князем?

– Не буду людиною, в чиїй душі побував чужий. Не буду підставкою для червоного шовкового прапорця. Не буду вбивцею своїх братів…

– Значить, ти мертвий. Коваль Арунас – князь.

– Нехай так, – сказав Юстин.

І нічого не відчув.

* * *

У кінці галереї стояв стражник. Юстин відсахнувся; стражник насторожився, але Юстина не помітив.

Ранковий вітер був несподівано холодним. А може, холодним було дихання ями, в яку Юстин нестримно падає?

Він повернувся в княжі покої. Звор передбачив усе – біля кожних дверей поставив варту. Князю, що спочивав на перині, вона не була помітна, але ось утікач, який шукає шляхи до порятунку, не міг відшукати ні мишачої норки, ні щілини. Навіть камінний димар було перегороджено ґратами.

Юстина трясло. Від думки про відкритий двобій із вартою довелось відмовитися – він не настільки спритний і хитрий, щоб напасти зовсім беззвучно, а значить, відразу вдарять на сполох. Утім, думав Юстин, якщо через півгодини вихід не буде знайдено – не минути битви. Краще загинути в поєдинку, ніж чекати розвінчання, таємної страти в якомусь темному казематі.

– Звор, – шепотів Юстин, обхопивши себе за плечі. – Але Звор!.. Усі брати-бастарди – Акір, Флор, Миха, той хлопчисько – всі вони мертві, мертві…

Він розумів, що Звор діє бездоганно правильно. Від такого розуміння хотілося лізти на оббиту шовком стіну.

Господар Колодязів уже передав Вухатому, що Юстин не годиться в князі? Якщо так, то де ж варта? Якщо ні – чого він чекає? Світанку?

На важких дверях не було замків. Юстин не міг навіть зачинитись у кімнаті, прожити в облозі кілька зайвих годин…

Може, він справді злякався, як дитина, побачивши лікаря? Може, ще не пізно все повернути?

Юстин узявся за комір сорочки. Але Звор, Звор… Юстин зберігав би вірність Звору і без прапорця… Зберігав би, життя б віддав за величного воїна; ще вчора ввечері він був у цьому абсолютно впевнений – до того, як дізнався правду про долю братів-бастардів… Але раптом для того, щоб зберігати вірність Звору, і в майбутньому доведеться вбивати, карати, віддавати людожерські накази, що ідеально зіставляються з державним благом, із неписаним законом великої влади…

Юстин рвонув комір, ніби бажаючи висмикнути з себе душу. Гірше, ніж домохранця на груди… впустити в себе шовковий прапорець, що нечутно віддає накази, що проводить невидиму межу, за якою рішення Юстина – вже не рішення Юстина, і все, що з малих років здавалося добром або злом, за цією межею перестає мати значення. Вірність Звору – ось єдине добро за цією гранню. Вірність Звору…

Юстин зубами взявся за кінець простирадла. Рвонув; тканина розповзлася двома широкими смугами. Юстин рвав і рвав, даючи вихід розпачу та образі, скоро простирадло перетворилося на чотири довгі стрічки, Юстин зв’язав їх одну з одною, всі три вузли намочив водою з умивального глечика, вийшла мотузка, придатна для того, щоб спуститися на землю з вікна. Ось тільки вікно забрано ґратами, і замок на них Юстину не зламати. Він знав це, коли брався рвати простирадла, просто йому потрібно було щось робити – щось осмислене, що вказує хоч примарну, але дорогу до спасіння…

Юстин зітхнув. Щільніше зсунув стулки дверей, ременем зв’язав ручки, затягнув як міг міцно. Хоч би так.

Маленькі двері на сходи защепнув ніжкою важкого стільця.

Ліг на ліжко. Простягнувся. Заплющив очі.

Подумав про Аніту. Про ельфушів, про яблука…

Небо за вікном стало зовсім світлим, коли хтось без стуку рвонув двері. Ремінь не дозволив стулкам розчахнутися.

– Еге, – сказали за дверима. І рвонули знову.

Затанцював стілець, ніжка якого слугувала засувом потайних дверей. Хтось рвався до Юстина в гості.

– Відчиняй, – утомлено сказали за дверима. – На коронацію пора, князю.

Стулки сіпнулися знову. На цей раз між ними виявилася щілина; в щілині блиснуло довге лезо, полоснуло по ременю…

Холодні пальці схопили Юстина за зап’ястя. Він ледве не закричав від несподіванки.

– Тримай, – сказала Аніта. – Подивися на сонце!

У кулаці в нього виявився осколок закіптявленого скла. З гострими краями – Юстин відразу ж порізався.

Двері розчинились. Аніти вже не було поруч; Юстин не встиг сказати ні слова, а його вже брали під руки, вже кудись вели, вивели на галерею; небо затягнуте було пір’їнками хмар, низьке сонце ледь угадувалося за сірою пеленою. Ніхто не говорив ні слова, та й потреби такої – про щось говорити – ні у кого не виникало.

Юстина вели через двір – до вежі. Темниця, підвал, туди ніколи не досягають сонячні промені…