Посол Царя Царів

– Що не так? Чому відкрили вогонь?

Відстань була великуватою, метрів зо двісті, але я побачив два вибухи на палубі джонки. Корабель стріляв гранатами. Проти дерев’яних кораблів розривні снаряди – гранати – страшна річ, бо порох дуже легко підпалює дерево, однак в морському бою їх використовують дуже рідко, бо єдиним висаджувачем є ґніт. Тобто фугасного детонатору немає, лише дистанційний. Проте пробити товстий борт корабля не ядром, а гранатою нереально – маси не вистачає, та й більшість гранат просто відскакують, не завдаючи жодної шкоди, тому, відповідно, їх використовують нечасто, хоча й возять із собою – на випадок бою з береговими батареями. Оскільки корабель-нападник був вищим, тож гранати кидали просто на палубу джонки. Було видно, як хтось намагався боротися з вогнем…

– Але чому вони почали стріляти?

Коли корабель пішов на великий розворот, Ден спробував щось пояснити мені на вухо, проте я не так щось розчув, як здогадався. У китайців були вогнемети, а оскільки на «європейцеві» щось спалахнуло, а потім відбувся вибух, стало ясно, що джонка підпалила корабель із вогнемету. Мабуть тому джонка й атакувала з дальніх дистанцій – там боялися вогнеметів.

Розвернувшись, «європеєць» привітав джонку вогнем з гармат лівого борту, але цього разу підійшов значно ближче, скоріш за все помилково, і… джонка вибухнула. Мабуть, одна з бомб влучила в порох. Проте, або пороху було багато, або там дійсно були вогнемети з великим запасом нафти, бо вибух був фантастичний, а в європейський корабель влучило всього кілька палаючих уламків, до того ж, він був просмолений. І це був іспанський корабель.

Реконструкція. Про пружини подій, які звалилися на мою голову, я дізнався значно пізніше, причому лише в загальних рисах. Тому я спробую зробити їх реконструкцію. Десь в Німеччині. Двоє. Один верхи, схожий на не надто заможного дворянина. Другий пішки, озброєний не просто до зубів, а по самісінькі вуха. Своїм виглядом чимось нагадує мародера однієї з цих банд, які захопили Німеччину. Щоправда, деякий подив викликає та обставина, що на місце зустрічі кожен прибув поодинці – у спустошеній війною країні це небезпечно. Їх могли не просто пограбувати та вбити, якби хтось помітив, а навіть з’їсти! Такий був голод! Якби побачили… А все-таки побачити таку двійку було нелегко.

– Гадаю, що він живий, – почав «мародер».

Дворянин кинув здивований погляд.

– Пірат повідомив, що він не міг залишитися в живих, але…

Дворянин кивнув. Він не гірше за свого співбесідника знав, що у чаклунському зв’язку передаються не слова, а зміст. Але, оскільки представники різних народів не лише говорять, але й думають по-різному, то важко бути певним, що його помічник та китайський пірат вірно зрозуміли одне одного.

– Вибухнув порох. Вибух був такої сили, що вбив навіть дракона, а уламки корабля розкидало навсібіч на велику відстань. Ніхто на борту не міг лишитися живим. Але… Мюллер стверджує, що не відчув його смерті. Хоча й не бачить його в камені. Там темрява.

– Мюллер міг і помилитися.

Несподівано у вухах обох загуділо, хоча стороння людина абсолютно нічого не почула б. Раптом той, що скидався на дворянина, підняв руку (це означало «Я сам») і вийшов на зв’язок.

Десь протягом хвилини він стояв, ніби закам’янівши, а потім раптом заговорив:

– Мюллер повідомляє, що він побачив у камені жіночі груди. Тобто хлопець повісив дорогу каблучку на шию, під сорочкою.

«Мародер» кашлянув.

– Ексцеленц, насмілюся запитати… А чи недаремно ми злякалися? Що ми знаємо? Що він невразливий…

Малося на увазі – невразливий для магічних атак. І невидимий для більшості засобів магічного пошуку.

– Ну так, невразливих – по тридцять-тридцять п’ять чоловік з кожної сотні, не дивина. Далі, ми знаємо, що небіжчик оплатив його навчання, з упором на володінні зброєю. Але якщо він – син покійного (а схоже на те, що так і є) – то все сходиться, навіть те, що наукам його по-справжньому не вчили. Купив би йому небіжчик маєток – ну й навіщо науки? Вистачить арифметики для розрахунків з орендарями, латини для спілкування та вміння за себе постояти.

Дворянин промовчав, але помовчав так, що в підлеглого й думки не виникло щось сказати.

– Можливо. – Нарешті вимовив він. – Можливо. Але… Вбитий…

Вони чомусь обидва боялися називати його на ймення. Ходили вперті чутки, що привид потужного чаклуна може з’явитися там, де назвали його ім’я. Ніхто точно не знав, чи це так, але охочих перевіряти не знаходилося.

– Він робив над цим хлопчиком якійсь чари. Я нічого не зрозумів, а він ще й посміявся над мною. Мені не подобається існування чоловіка, над яким було зроблено незрозумілі мені обряди. Передайте Мюллерові: якщо можна вбити, нічим не ризикуючи, то вбити. Якщо шмаркач почне проявляти якусь обізнаність з нашими справами, або спробує повернутися до Європи – знищити за будь-яку ціну. Якщо ж ні те, ні інше – то хай живе.

Повертаємося до мого щоденника.

З морського берега ми змоталися, запідозривши, що іспанці можуть висадитися, бо Нідерланди з Іспанією воюють, та не просто воюють, а й досі упереджено голландців вважають заколотниками. Тож, як сказано в одному непоганому фільмі для підлітків «На Аллаха надійся, а верблюда прив’язуй».

Отже, ми втекли з берега. Проте пригоди цієї ночі на цьому не закінчилися. Не пройшли ми й двох кілометрів, як піднявся вітер. Мені кілька разів здавалося, що мене відірве від землі і раптом… Я побачив людську фігуру, яка летіла на висоті п’ятдесят-шістдесят метрів. Жінка! І летіла вона, як лялька – руки-ноги бовтаються, а голова звішується на груди.

Науковий редактор. У китайських джерелах з посиланням на очевидців зафіксовані сотні випадків, коли вітер переносив людину на велику відстань. Так, наприклад, у 1740-их роках великий китайський поет, видатний прозаїк та історик Юань Мень, який тоді був начальником повіту, розслідував дві справи про перенесення людей вітром. Один раз вихор переніс дівчину на 90 лі (в той час лі складав 490–500 метрів). Він прийшов до висновку, що такий випадок скидається на реальність.

Мене всього пронизало бажання, аби вона приземлилася… Вона дійсно увійшла в пологе піке… Нічого собі! Ніколи не було такого, як фігурально, так і буквально, аби дівчата падали у мої обійми. Я не встояв на ногах. Дівчина виявилася доволі привабливою. Брюнетка, років 20. Мініатюрна. З карими очима. Коли вона прийшла до тями – хвилин зо п’ять, то перші слова були іспанськими, я спробував відповісти португальською, але раптом мені відповіли мовою, яка була чимось схожою на португальську (лише потім втямив, що це – галісійська):

– Пішов ∆∆∆, ∆∆∆ – гидкий для Бога!!!

Трикутниками я замінюю слова, яких не зрозумів. Втім, можна й здогадатися.

– Це не я чаклував! Навпаки, я молитву сотворив, щоб ти порятувалася! І ти не загинула! – хоча треба сказати, що молитва таки була, м’яко кажучи, неканонічною.

Нарешті ми дійшли до імен:

– Мартин…

– Філіпа-Инесса-Марсела-Ізабель.

Тим часом Ден позрізав з дерев гриби, керуючись одному йому відомими ознаками, ми їх підсмажили (китаєць, здається, бажав приготувати їх якось інакше, проте не знайшов, чим замінити традиційний посуд). Після вечері все якось легше пішло. Отже, її чоловік отримав призначення офіцером на Тайвань, на півночі якого є іспанські фортеці. Причому поїхав з новим комендантом та якоюсь інспекцією.

Я дещо здивувався, бо у голландців і офіцерів, і інспекторів на Формозу призначають і посилають не з метрополії, а з острова Ява, де знаходиться центр колоній. І щодо іспанців – я щось чув, що, як правило, призначають з Лусону. Тут, до речі, рідко кажуть «Філіппіни», а все більше Лусон, за назвою головного острову. Можливо, про того, хто підписав, кажуть, що він ворог лусонському наміснику.

Вони залишили доньку у родичів, та піднялися на корабель, але чоловік помер у дорозі. Хоча я щось не помітив у її голосі великої скорботи… Та й взагалі на кораблі понад двадцять чоловік померло, що тут часто буває – холодильників ще не винайшли, отож їжа дуже погана. Мимо Лусону, куди треба було зайти для поповнення припасів, їх пронесло штормом, до того ж, вони не могли визначитися, де точно знаходяться, бо й штурман помер, і його помічника змило за борт, і годинники усі водою залило – а тут визначати довготу не вміють без годинника.

Отож капітан – як водиться в іспанців, знатний дон[9], який лише командує, куди йти, а веде корабель штурман, вирішив дійти до берега і знайти якесь місце, що точно позначено на мапі і вже від цього танцювати далі.

А от як її підхопив вихор, вона не пам’ятала.

Засипавши вогонь землею та відійшовши десь із півкілометра, Ден знайшов якісь руїни, що, мабуть, були розвалені ще кількасот років тому. Від дощу – якщо буде дощ – він нас не захистить, проте у випадку чого оборонятися буде легше.

– Пане Ма Тин, я покараулю решту ночі.

В моїх вухах калатали церковні дзвони, ноги підкошувалися. У попередньому житті мені не везло з жінками. Ну, бувало, але ті, до кого я відчував щось більше… Вони чомусь сміялися просто мені в обличчя. Я так і не втямив, чому.

Зовнішність у мене була звичайнісінька – але чомусь інші хлопці зі звичайною зовнішністю рідко надовго залишалися без пари… Та що там зовнішність! Одна з тих, що сміялася з моїх залицянь, вийшла заміж за алкоголіка, завідомо знаючи, що він алкоголік. А Філіпа… Майнула гидка думка: «Куди вона подінеться?» Якби вона відштовхнула мене, я б не став наполягати. Але вона відповіла на мій поцілунок, і коли я почав розпускати шнурування ліфу, допомогла. І потім… відповідала…

…Я прокинувся від того, що Ден затис мені рота долонею і показав очима на стіну. Я обережно підкрався. Вже був білий день. На галявині знаходилося дві… Дві снігові людини! Два волохатих велета – кожен більш, як два метри довжини. Проте один озброєний цянем і палицею. А другий – кістенем. Через плече в нього – камінь на ліані.

Науковий редактор. Стародавні та середньовічні китайські джерела переповнені описами багатьох видів людиноподібних та мавпоподібних істот, причому про синсинів та фейфеїв є свідчення зі слів очевидців, що деяких з них вдавалося навчити розмовляти китайською мовою. Зберігся малюнок, де фейфей озброєний китайською шаблею. Інформація про синсинів дуже подібна, а про фейфеїв абсолютно зівпадає з інформацією про «снігових людей» з Тибету та про аналогічних істот з Монголії, Туркестану, островів Індонезії та Африки.

На численних китайських малюнках явно зображені два різних види гомінідів, причому в обох випадках деталі, крім дрібних, співпадають – на малюнках, автори яких відділені один від одного сотнями років та сотнями кілометрів.

…Я простягнув руку до рушниці але зрозумів, що вони обидві ґнотові! А жодний вогонь ніде не горить. На щастя, не горить, бо ці невідомі потвори могли б побачити відблиски, або почути потріскування, або навіть відчути запах. Але якщо ми почнемо бити кременем по кресалу, то вистрелити вже не встигнемо. Тобто у нас є один постріл (якщо не буде осічки), причому стріляти з пістоля можна лише з кількох кроків. А вдвох порубати таких двох було неможливим, не смішить мої босі ноги.

Я подумки вилаяв Клауса – він, як і більшість голландських колоніальних офіцерів, був певен, що ґнотова рушниця краща за крем’яну, бо не дає осічок та унеможливлює випадковий постріл. Я, правда, підняв пращу, яку поклав поряд з собою – але не факт, що влучу в голову, та й знову ж, не факт, що проломлю череп. Несподівано пролунав крик птаха. Ден здивувався. З-за скелі виїхало п’ятеро вершників. І вони звернулися до цих троглодитів!!!

Говорили вони явно китайською, але отаман – офіційним північним діалектом, якого я не розумів, а той, хто перекладав на місцеву говірку – говорив тихо. Власне кажучи, я міг би і столичний діалект вивчити, і місцевим оволодіти краще – мені завжди легко даються мови. Проте я не збираюся залишатися у Китаї – я твердо вирішив повернутися додому. Мені було страшно, як ніколи до того у житті. Вершники розмовляли з йеті, чи як його, в біса, там. Хвилини тяглися годинами, мені здавалося, що ніч давно повинна скінчитися.

Насправді ж пройшло хвилин п’ятнадцять-двадцять. Потім обидві сторони розвернулися та пішли геть. Але один з вершників поїхав разом із… Ну, з цими. Ден знову затиснув мені рота – боїться, що я заговорю, поки ворог ще близько. Але я не збирався такого робити. Нарешті, він сам порушив мовчанку.

– Не знаю, що робити. Погано навіть не те, що во- ни намовляли фейфеїв когось вбити. Погано те, що це ханці…

Тобто китайці. До речі, я далі всюди, де він казав – Хань, ханьці – міняю на Китай, китайці.

– Китайці, які служать чжурчженям-маньчжоу, причому – або я з ними не бився, або вони із прапорних військ.

Зрозумівши мою необізнаність, він пояснив:

– Далеко на півночі є народ – раніше вони називалися чжурчженями. Колись вони об’єдналися та захопили північний Китай. Потім і їх, і нас розбили татари. Зараз вони знову об`єдналися – під владою племені манчжоу…

Ага, маньчжури.

– В них є війська трьох народів. Свої власні, татарські (тобто – монгольські) та з тих китайців, що перейшли на їх бік. Або вже й виросли під їх владою, в їх державі. І в кожному з трьох військ є кілька загонів – найкращих. Які мають особливі прапори.

Науковий редактор. По вісім, проте в ті часи, про які розповідає Ден, ще не всі монгольські та китайські «прапори» завершили своє формування.

Ден зітхнув і продовжив:

– Ми билися з ними. Татарська частина війська робить набіги й жене людей у рабство. З ними і деякі загони китайців. І одного разу вони наштовхнулися на нас.

– Це на молодців Лі Цзичена? – назвав я селянського вождя, про якого читав ще в першому житті.

Ден спочатку не зрозумів – чи вдав, що не зрозумів – але потім…

– Ні, Лі Цзичен – він вимовив це ім’я зовсім інакше – в китайський мові один, здається, звук можна вимовити різними тонами. – Ні, Лі Цзичен тоді лише одним загоном командував. Спочатку з нами билися звичайні татари і звичайні зрадники. Їх ми розбили, але тоді на нас вдарили прапороносці. Татарська кіннота і китайська піхота. І, хоча їх було менше, вони відкинули нас. Як розповів один сотник… зі звичайних військ… якого силою змусили служити манчжоу, і він перебіг до нас – китайські прапорні, головним чином, піхота. Але вона рухається верхи, та перед боєм спішується. Так от. Оці… вони були дуже схожі. І говорили тією ж говіркою. І сидять на конях, і озброєння… Але якщо вони вже тут!

Ми помовчали.

– Взагалі я давно не вояк. Кілька років тому наш загін здався за умов, що тих, хто схоче – візьмуть у військо, а хто не схоче – відпустять. Я вибрав друге, і, оскільки сам з півдня і моя рідна говірка схожа на тутешню, то подався на Тайвань. Навоювався я. Майже вісім років.

– Але ти – освічена людина.

Китаєць гірко посміхнувся.

– Мій батько був військовим чиновником.

– Що? Ага, офіцером.

– Невисокого рангу. Але я готувався до екзаменів, у нас же без здачі екзаменів – нікуди. Якщо ти військовий – а обрати мирний фах сину військового майже що неможливо – то іспит на знання канонічних[10] книг, військових книг, та на володіння зброєю. Я рано підготувався, ще зовсім підлітком – але якраз тоді «віроломні» вбили Сина Неба, та почали страчувати всіх порядних людей.

Науковий редактор. «Віроломні» – так в народі прозвали корумповану придворну клику, ядро якої складали євнухи. У 1620р. вони отруїли (через два місяці після воцаріння) розумного та енергійного імператора Чанло та розв’язали нечуваний навіть для Китаю терор – не лише проти своїх противників, але й проти тих, ким вони самі були незадоволені, або чиї посади бажали передати своїм людям. Зокрема, були страчені майже всі воєводи, популярні серед солдат. Діяльність «віроломних» стала останнім поштовхом для жахливої селянської війни, та спричинила завоювання Китаю маньчжурами. Особливо катастрофічні наслідки мало скасування «віроломними» служби кінних гінців (1627р), яке привело до фактичного розвалу управління державою та забезпечило повстанців кіннотою.

– Коли стратили батьківського начальника, якій був до нас дуже добрим, батько схопився за серце й помер. Навіть якби я здав екзамен – а такого не буває, аби невгодний начальству екзамен здав, то ніхто б мене нікуди не призначив. На щастя, у батька був один справжній друг, він влаштував мене… – Ден знову вжив незнайоме мені слово.

Я перепитав. До речі, більшість випадків, коли мені доводилося перепитувати, я не позначаю на письмі – їх було багато.

– Ну, коли начальству треба було послати листа, я брав його, скакав, потім було місто, де мене чекав іншій, він брав листи, а я повертався з тими листами, що йшли назустріч. Але через кілька років «віроломні» скасували цю службу – і ми подалися до повстанців, а куди діватися?

– Ці маньчжури… Манчжоу… Вони мають вихід до моря?

– Так. Гадаєш, приплили морем, а коней купили вже тут? Досить мати двох-трьох зрадників, в яких тут є знайомі… Але, якщо я спробую попередити владу, то хто мені повірить? Пане Ма Тин, будить свою наложницю – я бажав тут переднювати, а йти ночами, але… якщо тут фейфеї…

– То краще йти вдень.

Ми ще раз попоїли грибів, взяли з собою – бо невідомо, коли ще щось знайдемо, і, перед виходом, я запалив люльку – у випадку чого запалю ґніт від люльки. Китаєць кивнув. Ми пройшли кілька кілометрів, причому в мене склалося тверде враження, що Ден вже бував у цих краях і веде нас, обминаючи місця, де можна зустріти людей. Несподівано Ден зупинився та пішов дуже обережно, тримаючись так, що сонце було у нас за спиною. Потім він, зробивши мені жест, який міг означати лише «залишайся на місці», взяв у Філіпи спис (вона сама взяла бамбуковий спис та шпагу, ще й пожартувала – «буду твоїм зброєносцем»), відчепив від поясу піхви, абордажну шаблю узяв у зуби, обережно піднявся на пагорб, який поріс чагарником. Щез в кущах.

З’явився знову, показав мені рукою – давай сюди. Ми підійшли. Здавалося б, ніде нічого. Не даючи нам й слова сказати, Ден забрав в мене свою рушницю, та запалив ґніт від моєї люльки. Я витяг з піхов шпагу, увіткнув вістря в землю, поклав ствол рушниці на перехрестя і також підпалив ґніт.

Моя шпага на ефесі не має дужок – лише чашку, контр-чашку (сталеву пластину в середині чашки) та під нею перехрестя, кінці яких загнуті уперед, вбік вістря, що дуже добре, коли доводиться відбивати рублячи удари. Від перехрестя до контр-чашки відходять дві перемички, утворюючи два кільця, в які можна вставити великий та вказівний пальці. А рушниця в мене – китайська. З китайськими рушницями відбувається те ж, що з багатьма китайськими речами – середній рівень нижчій, аніж у Європі.

Проте кращі китайські майстри вміють робити таке… А оскільки Китай великий, то кращих чимало. Ось і ця рушниця, яка називається «няочун» – тобто «рушниця для полювання на птахів». Тобто з неї можна кулею влучити у птаха, який сидить на гілці дерева. Не вражає? Усього-на-всього нерухомий птах, а не підкинута монета?

Тоді почитайте «Три мушкетери» – те місце, де д’Артаньян дивується влучності пострілу, що збив з нього капелюха (зважте – не в нього влучив, а капелюха збив, хоча хотіли вбити!) й приходить до висновку, що з мушкету таке неможливо. Справа в тому, що майже в усіх європейських рушницяї приклади прямі, і цілитися, притиснувши приклад до плеча – майже що неможливо. У няочун – приклад вигнутий, щоправда, не так, як у сучасних рушниць, але, коли я поклав ствол на перехрестя шпаги, опустився на одне коліно, то мушка опинилася на одній лінії з оком. (Взагалі китайці обходяться без мушок, однак Клаус відніс куплену для мене рушницю до голландського майстра, і той мушку приладив).

Поки що, однак, я не бачив, куди цілитися – річкою, яка відкрився перед нами, ніхто не рухався. І перекинутим через неї мостом – також. Але Ден, який, замість підставки під свій мушкет використав гілку, вперто цілився у чагарники при самій дорозі. Чагарник, в якому сховатися можна було лише лежачи. Несподівано з-за повороту дороги показалися люди.

Перша група – п’ять чоловік… Іспанці. Серед них одна жінка. Кожен закутий у кангу. Канга – це дві дошки, в кожній з яких по три половинки отворів. У них вкладають шию та руки та замикають на замок. Не заздрю іспанцям, особливо – жінці, який чоловіки не можуть навіть допомогти. За ними – охорона, чи то воїни, чи то якась поліція, більшість озброєна списами, а двоє з шести крім списів, несуть луки. Так що не втечете, стріла дожене.

Раптом, коли ув’язнені вже вийшли на міст, щось ляснуло, свиснуло – і одного з лучників наскрізь прошила стріла. Арбалетна. Охоронці, віддамо їм належне, реагували правильно – прикрившись щитами та виставивши списи, кинулися туди, звідкіля прилетіла стріла. Це був єдиний шанс, бо арбалет не можна швидко перезарядити, а, якщо там є лучники, то менше, аніж на двадцять метрів, з луку ніхто не стріляє. З кущів піднялися четверо – троє йетті та китаєць з шаблею. Я вистрелив у китайця і не промахнувся. Але якраз тієї секунди троє волохатихтих велетів зчепилися з охороною. Важкі палиці ламали бамбукові списи…

Ден, побоюючись стріляти (з мушкету він ризикував попасти в своїх) кинувся на допомогу, я, було, за ним, і так би й загинув, якби мені дійсно було б шістнадцять. Але, оскільки мені значно більше, я схаменувся, поставив рушницю вертикально, затис приклад ногами, вихопив з поясу-патронташу паперовий набій, рвонув його зубами, висипав порох у дуло, водночас другою рукою достаючи кулю, загорнуту у пластир – тобто шматок натертої салом ганчірки, і прийнявся заштовхувати його шомполом у ствол. Тут важливо було, з одного боку, його втиснути якомога сильніше, так, аби порох аж спресувався, з іншого – як надавиш сильніше, буде на кулі вм’ятина – з трьох кроків у слона не влучиш. Потім я скинув рушницю на місце.

На відміну від пістолету, мені не треба було сипати дрібного пороху на полицю, бо гніт входив просто в запальний отвір рушниці… За ті приблизно пів хвилини, які я це робив, ситуація значно змінилася.

Чотири китайці загинули, причому загинули, не заплативши смертю за смерть. Вони те змогли підняти свої щити над головами, а йетті по головах-то і били. Тепер вони поділилися. Один кинувся назустріч Дену (вони, здається, вирішили, що це він стріляв), другий – тіснив останнього китайця, який успішніше за інших діяв щитом та шаблею, третій якраз нагнав нещасних іспанців, і двома ударами своєї палиці відправив двох з них до праотців. Я вистрелив в нього, знову не промахнувся, але й не вбив насмерть – йетті зупинився, озирнувся, побачив дим, явно зрозумів, що це таке, і кинувся до мене.

Я вихопив пращу, крутнув над головою і спробував щось типу як Давид Голіафа, проте промазав.

Цієї ж хвилини пролунав постріл – Ден вистрелив з кількох кроків, але його противник, хоча й пробитий кулею наскрізь, замахнувся палицею, Ден відбив удар мушкетом, який перехопив за ствол. А далі дивитися було ніколи, бо до мене наближався мій супротивник. Я рвонув свою сокирку-пістоль, матюкаючи сам себе за те, що він заряджений картеччю, а не кулею, правицею витяг з-землі шпагу – на відміну від шаблі, вона довша за його палицю… Палицю? Та це найсправжнісінька булава, довжиною близько метра! З металевою головою. А руків’я таке товсте, що й сокирою не перерубаєш… Я підпустив його метрів на п’ять і вистрелив туди, куди в боксі бити заборонено. Ті, хто не був у смертному бою – не зрозуміють, як я боявся осічки, натискаючи на гачок. Ревіння, мабуть, почули в Пекіні, але я не став чекати й увігнав шпагу йому в серце. Ніколи я не втикав шпаги у живе тіло, і вона йшла важко…Але я хотів жити.

Погляд на поле бою.

Ден переміг першого противника – точніше, протримався, поки той спливе кров’ю, і тепер тікав до мене, а за ним гнався останній – і головний, який тримав у левиці цянь. Мені дуже не сподобалося, як він його тримав. Таке враження, що не вперше він з ним в бою. Перезаряджати вогнепальну зброю не було часу, рубатися – ой… Я знову схопився за пращу і на цей раз влучив. Проте клята тварюка лише зупинилася секунд на десять-п’ятнадцять, які мені здалися вічністю. Ден підбіг, схопив списа, який лежав на землі, і показав мені вправо, а сам рушив зліва. Ми спробували узяти його в лещата, проте він крутився так, що весь час зустрічав нас обличчям. Іспанка кидала в нього каміння, але користі з того було мало.

– Готуйся!! – раптом заволав Ден, і метнув у велета спис.

Той, встигнувши побачити, що китаєць готується метнути, відбив спис мечем, проте Ден опинився поряд, і спробував дістати його шаблею. Велет знову відбив удар мечем, і вдарив Дена ногою, але через те затримався на пару секунд, яких якраз і вистачило мені, аби увігнати шпагу…

Знаєте, чому мало хто носить клинки за спиною? Бо падати боляче. Я, здається, казав, що не бачив у-шу? Удар ліктя, що збив мене на землю, дуже схожий на тайський бокс. Власне кажучи, мене порятував мій колет. В ньому, між зовнішньою шкірою оленя та підкладкою вставлено пластини з провареної в олії та пресованої буйволячої шкіри. Клаус вважав, що такі колети інколи й кулю тримають, не знаю – але удар він зм’якшив, а шпага залишилася в тілі противника, який несподівано зупинився, бо Ден якимось дивом підхопив спис та встромив його. Я, ще не вірячи в порятунок, витяг з-за спини шаблю. Вона вже не знадобилася. Я навіть не зразу втямив, якої деталі не вистачає в пейзажі, поки Ден не повідомив: