Посол Царя Царів

* * *

Біль. Чорний та червоний океани болю. Спалах та біль. В якихось перервах ввижаються дві жінки в сльозах. Коли ж очуняв, то мені знадобилося біля хвилини, аби втямити, що я лежу на циновках у будинку лже-даоса. Рот і горлянка пересохли, аж плівкою вкрилися. Ніч. Світиться якійсь каганець. Я сів. І обидві заверещали. Радісно. Дві пари рук обійняли мене. Я заволав від болю і впав на спину. Обійми трохи послабли, але дві пари губ сковзали по моєму тілу і лише зараз я зрозумів, що я – в костюмі Адама. За винятком двох пов’язок – однієї вузької, що охоплювала голову – нижче очей, але вище рота та другої навколо тулуба.

Так що попри пекельний біль в голові та полум’я, що пульсувало на боці та в носі, я від їх поцілунків ясно що відчув, це стало помітно, і раптом Анхеліка задула каганець, і через кілька секунд на мене лягло тепле тіло.

– Якби ти знав, як ми боялися!

Таким був лейтмотив їхніх речей, коли до мене повернулася здатність тверезо мислити, а вогонь запалили знову, і я остаточно переконався, що це, все ж таки, була Філіпа, яка прилаштувалась збоку, так нічого і не одягнувши. Я спробував прикинути. Раз ми живі, то тигри мертві. Хтось так страшно вив! А оце серйозно!

– Рушниці! Де рушниці та інша зброя?

– Он, під стіною. Рушниці я набила. А от натягти великий арбалет сили не вистачило.

– Боюся, в мене зараз її також не вистачить.

– Вона така смілива – Філіпа має на увазі Анхеліну – вона відтягла тебе від тигра, коли той ще не зовсім помер, а коли ми тебе затягли сюди, вона тричі ходила за зброєю! І твої рани вогнем припалила!

– А от з цього місця…

Я подивився на валенсійку (вже довідався, що родом з Валенсії). Та знітилася, але почала розповідати.

– Ти вдарив його з такою силою, що спис увійшов в груди та дійшов до хребта. Тобто це тигр стрибнув так, що нанизався. Але казати це я не стану. Так що його задні лапи не діяли. Він якось вхитрився вдарити тебе обома лапами, що залишилися. На боку – дрібниця, хоча твій колет жоден кравець не починить.

Як це – дрібниця, коли болить? Мабуть, все ж ребра зламані.

– А от другою він тебе лише задів.

Так, а от вирази їх облич мені не подобаються. І знову перша наважилася Анхель.

– Носа в тебе, вибач, більше не буде…

До мене не зразу дійшло. Потім я сів, намацав позаду вузол. Розв’язав. Серед моїх речей є люстерко, бо я щодня голю не лише пародію на бороду, але й голову. Проти вошей. А знамениту перуку не ношу – чхав я на моду. Так. Схоже на дірку у хворому зубі. – З припалювала палаючою паличкою. Порохом побоялася, бо ти міг вдихнути.

– Відтепер я потворний урод…

– Тобі Філіпа вже довела, що…

Раптом Анхель рішуче махнула рукою, щось сказала іспанською, і дмухнула на каганець, а я знову відчув губи Філіпи на своєму тілі.

* * *

– Ти не спиш.

Анхель не питала, стверджувала. А Філіпа посапувала під боком.

– Лягай спати, – відповів я. – Постою. Вистрелити зможу. Тільки, заради бога, мовчи, бо минулого разу ми мало не загинули через розмови.

Я піднявся, запалив каганець, знайшов у шафі більш-менш підхожі штани – деталь одягу якоїсь національної меншини, короткі, схожі на бриджі, запалив люльку – для ґноту – та став біля дверей, які вели в «передбанник». Я пробув на варті до ранку, після чого все-таки забувся коротким сном. Коли прокинувся, Ден ще не повернувся, і це почало мене турбувати. Другою проблемою виявилося, що, хоча вдови… до мене тільки зараз по-справжньому дійшло, що обидві – вдови – знайшли рис, але не змогли його зварити. Звикли до служниць.

Довелося мені чаклувати. Потім виникла смішна проблема, бо ложка була одна (моя), а їсти паличками ніхто не вмів (і я також). Нічого, попоїли по черзі.

Під час пошуків солі я знайшов шампунь, яким китайці користуються тільки бог знає скільки століть, то ж помив у струмку ті частини тіла, які не були перев’язані.

– Знав би ти, – почулося позаду – які вона обітниці давала. Мовляв, якщо виживеш, то ніколи не зрадить. Поки ти з нею, то буде лише з тобою. Ревнувати не буде. А коли ви розстанетеся – релігії все ж різні – то вийде заміж і ні-ні-ні!

– А які ти давала? – поцікавився я, не вилазячи з води – яка доходила мені до поясу, адже я сидів.

– В усьому тебе слухатися, – засміялася валенсійка.

Жартує?

– Так, ловлю на слові. Тягни сюди Філіпу і помиєтеся. Не заперечуй, обітниці треба виконувати. А їй скажи, що інакше розсерджуся.

Від них обох, м’яко кажучи, не парфумами пахло.

* * *

Ще трохи поспавши вдень (голова продовжувала боліти, мабуть, в ній таки є, чому струшуватися) я почав готувати набої для японського карабіну. Оскільки, крім рису, я знайшов якусь муку – навряд чи пшеничну – то, ще варячи рис, заварив клейстер. Тут практикуються патрони двох типів. В одному – порох та куля, в іншому – лише порох, куля окремо. Для своєї рушниці я користувався другим типом патронів, бо… Бо тут не так вже й рідко кулю замотують в пластир. А я додумався. Можливо, що у першому житті я щось таке бачив або читав. Коли ти відливаєш кулю у кулелійці, то залишається ливарний хвостик – дійсно, дуже схожий на хвіст. Його інколи обрізають, інколи пхають кулю в ствол разом з ним. Я прорізав по центру кожного пластирю маленький отвір, просунув у нього хвостики, і міцно прив’язав. При пострілі пластир перетворювався на стабілізатор. Стрільба по мішенях показала, що таким чином точність трохи підвищилася. Незначно. Але це «незначно» може порятувати життя. Скоріше за все, й порятувало, адже влучив я чорному тигрові близько до серця.

Проте кулі до японського вочун вже без хвоста, кулелійки я не знайшов (якщо доживемо до зустрічі з ковалем, то треба буде замовити), то я розрізав на шматки папір, про який Ден сказав, що це – якісь даоські тексти (сподіваюся, дао не образиться) і зробив дюжину патронів. Мій патронташ – це спеціальні гнізда на моєму шкіряному поясі. Десять гнізд: вісім я використовую для рушничних набоїв, два – для пістольних.

Тепер я поклав у гнізда сім патронів для старої рушниці, як більш знайомої, та три до карабіна, та наготовив патронів і для того, і для іншого – скільки було куль. Треба буде дамам замовити якусь торбинку, аби скласти запасні. Біс, а, може, вони й шити не вміють? Оскільки ж робота роботою, а голова, хоч і хвора, та думає, я роздумував про причини поведінки Анхель, яка стала вдовою лише позавчора. Ну, я здогадуюсь, що великого кохання там не було… Проте. Не міг також сказати, що вона домагається мене… Власне, в чомусь вона була кращою за Філіпу. І зовнішністю, і хоробрістю, і розумом. Ось тільки не хочу я Філіпу кидати. Так, ми розстанемося, я не зможу жити в Іспанії, вона не кине свою дитину – а коли кинула б, я б на неї і не глянув би. Рештки носу під пов’язкою боліли та чесалися. Через те, що я дихав ротом, він, мабуть, вже скам’янів – таке було враження. А попереду ще одна – мінімум одна! – ніч у хаті, яка мені чомусь дуже не подобається.

Анхель стала перед моїми очима.

Добре, що вона не розуміє французької. Відверто кажучи, була певна, що ти скористаєшся. У відповідь я почав переказувати байку дідуся Крилова «Троєжонець», де цар зобов’язав його жити з усіма трьома, а головний герой натомість удавився. Валенсійка зареготала, нарешті промовила:

– Ну, якби треба було…

– Якби я запросив таку ціну за захист, то сплатила би. Не мені тебе судити.

– Якби ти знав, як я зненавиділа чоловіка за час цієї подорожі. Ти плавав колись так, щоб довго?

– Малий був, не пам’ятаю.

– Погана вода, просто з пліснявою якоюсь. Сухарі, в яких стільки хробаків, що я їла їх, заплющивши очі. Солонина… – вона вилаялася по-матроському. – Постійно качає, так, що й від доброї їжі нудило б. І все це – безкінечно довго. Та я вже розумію, що нічого романтичного в подорожах на вітрильниках немає. А він ще й вимагає, все йому мало. Міг же й не їхати, або хоч мене полишити. Якщо вдасться одружити на собі когось тут, в колоніях, то ніколи не повернуся назад. Взяла б тебе, бо на тебе можна покластися, якби не різниця у релігії – але мені перейти в гугенотську віру… Тобто в протестантизм. Утратити спадок по батькові та чоловікові. А тебе навернути до католицтва – жити та тремтіти, аби якійсь інквізитор не вирішив поживитися. Так що спи з Філіпою.

* * *

На цей раз я простояв усю ніч. Мені було страшно. Ні, ніяких підозрілих звуків я не чув – навіть виття десь не дуже далеко скоріше за все видавав здичавілий пес. Але темрява душила мене. І жах – якщо Ден загинув? Якщо він видав нас під тортурами – і зараз з’явиться місцева поліція? Якщо прибудуть ще якійсь тигри, леви, агенти маньчжурської розвідки?

До речі, якщо хтось не зрозумів, чому вони намагалися прибрати заарештованих іспанців – то все просто. До їх втручання в офіційній місцевий влади був вибір – або стратити іспанців та… «який іспанський корабель? Ми нічого не бачили та не чули». Або навпаки – заявити протест іспанцям, які на Формозі досить слабкі і можуть піти на поступки, аби китайці не прийшли на допомогу голландцям.

Якби ж маньчжурський план вдався, то влада, побачивши трупи та сліди цих… неандертальців? – чи як їх? Заспокоїлась би влада, а маньчжури послали б на Тайвань закривавлені іспанські речі та кількох китайців-лжесвідків – «підступний, нічим не спровокований напад на мирний іспанський корабель.» І тоді дідька лисого іспанці продадуть китайцям європейські гармати.

Вранці, коли жінки прокинулися, я зробив кілька кругів довкола хати, переконався, що тигри не ожили, і їх трупи нікуди не поділися і несподівано для себе знайшов цілу колонію білих грибів. Спочатку я не повірив своїм очам, проте це точно були білі – тож проблема їжі на сьогодні була вирішена.

Дівчата трохи крутили носами, але полювати я ще не можу, та й не факт, що, не знаючи місцевості, когось вполюю – і залишати їх одних також не можна, отже грибний шашлик був приготовлений та з’їдений. Проте виспатися вдень мені так і не вдалося. Бо Ден все-таки прибув. На чотирьох віслюках типу «ішак». Я був вдячний йому за те, що, подивившись на залишки мого носу, китаєць нічого не сказав. Вислухавши мою розповідь, він подивився на тигрів, і повернувся зі словами:

– Мабуть-таки, перевертні.

Мені доводилося читати якусь збірку середньовічних китайських повістей, то я знав, що китайське вчення про перевертнів принципово відрізняється від європейського. За уявленнями мешканців Серединної держави, перевертні – не люди, які обертаються звірами, а, навпаки, звірі, що можуть обертатися людьми.

Він кинув у землю уламок спису з наконечником, який витяг з тіла Білої Смерті, пішов з сокирою до лісу, повернувся з двома довгими шматками бамбуку та почав пристосовувати наконечник до одного з них.

– Списи потрібні.

А після певної мовчанки, продовжив:

– Загибель кораблів та все таке інше викликало великий шум. Я підозрював, що так і буде, тому хотів йти в Гуанчжоу, хоча це й далеко. Але головне, що Гуанчжоу в інший провінції. А після скасування нашої служби кожна провінція живе своїм життям. Проте…

Йому не вистачило слів. Мабуть, він хотів сказати, що шум побив усі рекорди.

– Гуандун від Фуцзяні відділений горами, а туди послали гінців перекрити проходи.

– Може, є таємні стежки?

– Є. Але я їх не знаю, і не знаю, хто б знав. Тому я продав коня та купив човна. Справа в тому, що річка, в яку впадає – кивок у бік струмка, яка – як і всі річки Фуцзя- ні… – йому знову не вистачило слів, і він руками зобразив, як щось пливе.

– Судохідна, – підказав я німецькою.

– Лише в нижній частині. Але я найняв людину, яка знає протоку, якою човен може пройти в гори. В безлюдні місця. В цих горах мало людей. Пересидимо там два-три місяці, а потім…

Він поклав убік спис, витяг з торбини наконечник, від бічної грані якого відходив міцний гак, і почав припасовувати його.

– Списи потрібні. Човен підійде завтра-позавтра. Мені тут дуже не подобається, проте ночувати просто неба ще небезпечніше.

У мене майнула думка, що таким списом легко вбити людину, проте в тіло тигра чи лева він увійде не досить глибоко – гак не дасть. Проте стягнути вершника з сідла таким гаком можна.

* * *

Прокидатися не було бажання. Філіпа так затишно лежала на моєму плечі, що… це було дуже добре. І, соромно зізнатися, але гріх втаїти – Анхель, яка примостилася зліва, також неприємних відчуттів не викликала. Ден встиг приготувати сніданок з грибів, причому використав не лише боровички, але й ті, що ростуть на деревах. Причому він їх не просто підсмажив, а якось там протушкував. Дівчата, попри їх упередження проти грибів, пальчики облизали. Я знову їв останнім (бо ложка ж одна), зробив ще один обшук в шафі, розрізав якусь шовкову річ, та пов’язав на обличчя хустку – як розбійник в кіно. Власне кажучи, це нас і порятувало. Бо просто хустка мені не сподобалася. Її нижній край весь час підіймав вітрець. І, коли Ден зі своїм луком вирушив на полювання, я заборонив дівчатам виходити з хатки. То я сів там, де мене, на ганьбу мою, мало не захопив зненацька даос, і почав пришивати до хустки поворозки, аби закріпити, як протигрипозну маску. І раптом…

Раптом змовкли птахи. Їх голоси просто урвалися, неначе хтось вимкнув звук у телевізорі. І знову ожило, пішло пульсувати моє тату. Я запалив ґноти рушниць від своєї люльки, та заліг за кущами. Вони вийшли не поспішаючи. Скоріше за все вони вважали, що ми нічого не зрозуміємо. Ні, вони рухалися так, аби їх завчасу не помітили, якби не птахи, і якщо я був всередині хати (особливо, якби заснув удень). Чоловік і жінка. Жінка без головного убору, з якоюсь некитайською високою зачіскою, волосся чорніше за крило крука. Чоловік, з-під шапочки якого вибивається біле волосся. Я не зразу втямив, що воно не біляве, не сиве, а біле – ніколи не бачив аль- біносів.

Я не міг повірити. Це неможливо. А дракони – можливі?

На щастя, вітрець дув на мене. І на ще більше щастя, в тигрів поганий нюх. Навіть в людській подобі. Зі своєї позиції я бачив підходи до будинку. І ось… Цього треба було чекати, але від того не легше.

Лжедаос. Також воскрес. І рухався до хати. Я з жахом приготувався померти, бо пострілів у мене всього два… Перед очима майнула жахлива картина – тигри пожирають дівчат живцем. Я зобов’язаний хоча б їх вбити. Раптом пролунало жахливе ревіння і жовта тінь вистрибнула з-за рогу, збила даоса з ніг.

Лев. Такий самий, як у видінні, або той самий. Видовжена морда, коротка грива. Даос корчився в його лапах. Тигри кинулися в атаку. Вже в своєму справжньому вигляді. Ніякого перетворення, ніякого переходу, не корчилися тіла, не розпливалися. Просто були люді, а стали тигри.

Я прицілився і вистрелив в білого. Влучив! Це важко, але я влучив! В серце.

Тигриця глянула на мене багатообіцяючим поглядом – і разом з цим мене пройняв жах. А вона ніби завмерла перед левом.

Стріляти з вочун – японської аркебузи – на такий відстані складно, бо я до неї не звик. Я пішов до них. Пішов, тримаючи в руках рушницю з запаленим гнітом. Тигриця покосилась на мене, на лева – і кинулася втікати.

Лев загарчав, а з хати донісся якийсь писк. Я завмер. Лев подивився мені у вічі. А кажуть, що звірі такого не роблять… Я здригнувся, бо до мене дійшло. З запізненням. В очах лева світився розум!

Не думаючи, я обережно поклав рушницю на землю і простяг левові руки. Ми не вороги! Ми не вороги! Страшно було… Секунди спливали повільно й здавалися безкінечними. Зрештою, лев повернувся, зробив кілька кроків, різко обернувся через плече – яке щастя, що я не підняв рушниці. Він явно перевіряв, чи не готуюсь я бити в спину. Не готуюсь, я взагалі був в ступорі.

Лев зробив ще крок – і щез. Просто щез, був – і нічого немає. На негнучких ногах я піднявся на ганок. І тут на мене налетіли зразу два вихорі. Мене обнімали, ці- лували…

– Тихо! Тигриця близько!

Зразу злякалися.

– Забирайтеся в хижу!

А сам, з однією рушницею, пішов за другою. Перезарядив. І пішов назад. Дівчата вже трохи заспокоїлися. А від краю джунглів біг Ден, який почув постріли.

* * *

– Ми загинули! На третій день вони оживуть знову!

– А… – я запнувся, забувши відповідні китайські слова.

– Порубати чи спалити трупи? Не допоможе. Розумієш, є такий чаклунський ритуал. Сховати свої душі – не знаю, всі чи частину[11] – до магічного горщику. А в хаті немає! Немає цих горщиків! І де вони – хто знає?

– Хто знає…

– Перевір… – я затнувся, бо не знав, як по китайському буде «відхоже місце».

– Але раптом…

Я недаремно казав, що кур’єрська служба вимагає спостережливості. Ден кинувся до шафи, посунув її, і спустився в яму, яку вже раз оглядав. Помацав долонею, витяг кинджал і почав копати. Через кілька хвилин він випрямився. З землі виглядали горлянки трьох горщиків. Ден простяг мені руку, я подав сокиру, і сам вдарив по одному прикладом. Жахливе ревіння змусило нас здригнутися, а дівчат – притиснутися до мене.

– Вона помститься.

– Спробує, – відповів Ден.

…Щоб вона не спробувала, Ден вдень поспав трохи, а вночі заступив на варту. Дівчата тулились до мене, і дрижали, особливо, коли донеслося ревіння. Особливо Філіпа. І, хоча Ден крикнув:

– Це не вона! Це самець!

Я все переклав дівчатам. Довелося покласти голову Філіпи мені на груди. Так вона швидко заснула. Спокусливо, чорт забирай. Треба буде розбудити її, коли Анхель засне.

* * *

– Ти не спиш, – ствердження, не запитання.

– Не сплю.

Руки Анхель сковзнули по моєму тілу.

– Не треба.

Придушений смішок.

– Тільки не кажи, що ти завжди будеш їй вірним.

– Що буде, того ніхто не знає.

– Я знаю. Ти будеш моїм коханцем. І я народжу від тебе дитину, а заприсягнуся, що від чоловіка. Вдову, що має дитину, не вдасться запроторити в монастир.

– А про мене ти подумала? Жити разом ми не зможемо – сама сказала, інквізиція. І я мушу повернутися на Батьківщину.

– Мушу, бо йде рік 1638… І вже розбитий Павлюк під Кумейками…

– Як воно мені буде? Залишити дитину в чужий країні, не знати що та як?

Тихий смішок.

– Я так і думала. Не бійся, дітей не буде. Я взагалі не можу їх мати. Перевірено.

Як це можна перевірити при такому стані медицини… А! Найпростішим засобом. Не вдалося завагітніти не лише від чоловіка, але й від коханців.

Знову донеслося гарчання. Я обережно зняв з себе жіночу голову. Мені теж страшно, не тільки їй. Я встав. Олійний світильник ми не гасили – для ґнотів. Я взяв рушницю.

– Це знову не вона, – подав голос Ден.

Я повернувся на циновку.

Руки і губи валенсійки пустилися в подорож по моєму тілу.

– Я тебе рятуватиму і без цього.

У відповідь Анхель поцілувала мене, взяла мої руки і поклала їх… Є на що.

* * *

Було вже годин десять, коли нас розбудив голос Дена:

– Сигнал з човна!

Ми швидко зібралися (голому підперезатися і то довше)…

Дівчата рушили було в кущі (гм, клозет був без стінок), я спочатку не зреагував потім побіг щосили.

Вони повернули до мене здивовані обличчя, я крикнув:

– La tigre!

Вже опісля я втямив, що зробив помилку, до форми чоловічого роду припасував артикль жіночого, як наслідок, вийшло щось типу «тигра», Анхель сказала:

– C’est vrai – la tigresse [12].

Але це було за кілька хвилин, а поки що вони, перелякані, сховалися за моєю спиною.

Довелося супроводжувати.

І до човна рухалися так – дами верхи на ішаках, ми з Деном пішки, він в руках лук тримає, я рушницю.

Мене спочатку здивувало, чому човнів два, але Ден сказав:

Залишайтеся тут – пройшов на берег, поговорив, кілька китайців сіли в другий човен і попливли вниз.

Тобто вони нас не бачили.

На нашому човні залишилася жінка, яка, судячи з усього, знала Дена більш ніж добре.

Ден прив’язав довгу мотузку за ніс човна, і до сідел ішаків.

– В каюту!

Ага, місцевість населена, не треба, щоб бачили білих!

Входячи в каюту (власне кажучи, в хатинку на палубі), я подумав, що вона маленька. Ледве помістимося.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Стародавня ручна зброя для метання каменя.

2

У кожного клинка є тільки одне місце, удар яким буде найбільш ефективним.

3

Знаменитий адмірал морських гезів.

4

Вбиральня на кораблі (прим. ред.).

5

Передня похила щогла корабля (прим. ред.).

6

Герой, що подорожує в паралельні світи, не пов’язані з реальним: минуле, майбутнє, інші планети тощо (прим. ред.).

7

Кормова частина верхньої палуби судна

8

В арміях деяких країн – рядовий артилерії.

9

Ну, може, з тих знатних, в яких усе що було – спис, щит, шкапа та собака. Але щит з гербом.

10

Канонічних конфуціанської релігії.

11

Пізніше я довідався від нього, що, за китайським уявленнями, душ чи то дев’ять, чи то десять.

12

«Правильно – тигриця»