Посол Царя Царів
А франки втекли. Загинуть. Кінь зрадника он там прив’язаний – його палець вказав, де саме.
– Дожени, зустрінемося там, де була засада. Стій! Спочатку заряди зброю та, – він посміхнувся, – запали свою люльку.
* * *Кінь виявився смирним – мабуть, і правда зрадник був піхотинцем. Я переїхав міст, та дуже швидко знайшов місце, де трійця іспанців завернула до лісу та погукав португальською. Відверто кажучи, моє володіння португальською на рівні «моя твоя питай, як пройти Лісабон?» Але я сподівався, що іспанці хоч щось зрозуміють, проте, про всяк випадок, повторив латиною (причому машинально назвав їх іберами, як воно в римські часи), потім згадав, що я ж французькою володію, хоча й підзабув трохи, але покликати мовою Мольєра та Вольтера не встиг, бо вони відгукнулися, а потім…
– Дон Крістобаль-Себастиан-Мігель-Ізабель, барон де Като, щиро вдячний за порятунок! – останні слова він вимовив латиною.
Років сорок, вандейківська борідка, чорні очі…
– Ми ще не порятувалися!
Я почав ламати колодку своєю сокиркою.
– Першу даму!
– А дама зможе битися? Тримайте, поки що, рушницю.
Другий, років сімнадцять-вісімнадцять, виявився Альфонсом… Ну далі я й запам’ятовувати не став, молодшим бароном… Тобто не дуже-то вони знатні, якщо в батька лише один титул, а не так, як, наприклад, син герцога Йоркського – граф де Марч. Дама трохи, але таки старша за Філіпу. Анхеліка-Ізабель-Флора-Бьянка, віконтеса Арло. І що в іспанців за потяг до чотирьох імен? Обов’язково до чотирьох? Хоча ніхто не принизився до питання «З ким маємо честь?», звільнівши даму, я представився:
– Мартин…
Щось мене смикнуло – не називай, мовляв, свого прізвища, точніше – титулу, і раніше, аніж я встиг усвідомити, в мене вирвалося:
– Мартин ван Ван Гелсинґ.
І я мало не скрикнув від несподіванки – у татуювання на моєму плечі неначе хтось увіткнув багато голок впритул одна до одної, але лише по фігурі дракону, а не по зображенню геральдичного щита. І це продовжувалося добрих секунд тридцять. І що б це значило?
Я простяг дамі руку.
– Сідайте.
– На чоловіче сідло? – дуже приємним голосом поцікавилася вона.
Але сіла. Ден вже відтягнув подалі від шляху трупи, та зібрав докупи усю трофейну зброю. Він озброївся арбалетом (приклад його мушкету був розбитий), за пояс – одну з булав, та замінив голландську абордажну шаблю на цянь.
– Це таки дійсно зрадник, – він вказав на того, хто супроводжував троглодитів. – У прапорних військах підкладка – він вжив незнайоме мені слово, але я здогадався: «підкладка обладунка» – того ж кольору, що й прапор. Вони, мабуть, думали, що ніхто не побачить.
Він показав мені шолом. До нього була приклепана жовта тканина, до тканини ззовні – металеві пластинки, які захищали шию. Так, що жовтого й не видно.
– А може, співпадіння?
– Ти не розумієш! Право носити хоч щось жовте може пожалувати лише Син Неба! У них жовтий прапор – найкращій з кращих!
Я підняв з землі й простяг іспанцям шаблі – абордажну, яку прихопив Ден з каравели, та китайську, якою був озброєний один з китайців. Клинки майже прямі, тобто, якщо навіть вони билися раніше лише шпагами, то впораються.
– Накажіть вашому дикуну віддати мені меч.
– Дикуну?! А ви хоч одне китайське місто бачили, що таке кажете?
– Зразу видно – єретик! Захищає язичників, бо сам такий, – вліз молодший барон, який, схоже приревнував мене до Анхеліки – І як вона, – кивок на галісійку, – тут опинилася? Магія! Я знизав плечима, бо дійсно не знав, що можна сказати у відповідь на таке. Несподівано мені майже що в черево увіткнувся дуло власної рушниці.
– Віддавай набої та шпагу!
Я, навіть не дуже-то й поспішаючи, витяг з-за поясу сокирку-пістоль і клацнув запобіжником. Замок колісний, відповідно, є запобіжник. Водночас ляснув запобіжник арбалету. Трофейний арбалет був схожим на європейські, мав стремено, в яке вставляють ногу при натягуванні – і він точно не дасть осічки.
Дорослий барон не втручався – хоча він не міг не побачити, що шмаркач, який звик мати справу з кременівками, не запалив ґніт. Невже припускав, що я дам узяти себе на такий дешевий понт?
– Віддай рушницю.
Я ще не знав, що робитиму далі, проте няочун повинен був повернутися до господаря.
– А на чесний двобій тебе… – далі я не зрозумів, бо шмаркач замінив латину іспанською. Втім, здогадатися неважко.
– Пане бароне…
Дорослий стрепенувся.
– Пояснить мені, як нам після цього брати вас з собою.
– Обійдемось без вас! – це знову молодий.
І знову дорослий промовчав.
Так я в перше зіткнувся з ситуацією, яка… не знаю навіть, як і сказати. В тих книгах, які я читав, персонажі діяли більш-менш логічно. Зараз з боку барона було б логічним поставити синка на місце – і він міг би це зробити, навіть якби забув про авторитет батька, він був явно сильнішим. Але сліпа любов до сина, презирство іспанського аристократа до тих, кого він вважав нижчими себе, презирство до єретиків та язичників – все це гальмувало його.
Шмаркач повернувся й пішов собі.
– Донна Анхеліка… – почав старий.
Донна вагалася. Тих вона знала, а нас ні.
– Жінка залишиться з нами, бо я не хочу, аби вона загинула!
Я з деяким подивом почув свій голос.
– Шляхетні пані, сідайте вдвох на одного коня, не такі ви вже й важкі.
– Почепи на коня ще й лук з колчаном.
Що ж, все логічно. Ден спочатку взяв арбалет на випадок дракона, тигра чи сильно броньованого противника, але він вміє стріляти з лука, то краще й лук взяти. То китаєць пішов уперед, іспанки їхали кроком, я йшов поряд, та вислухував розповідь, перепитуючи на кожному третьому слові.
Пожежу на кораблі не вдалося затушити, тому рятувалися на шлюпках. Матроси почали будувати пліт (бо шлюпки були перевантажені), але тут з’явилися китайці. Ну ще б пак… Така канонада. Чому і як – Анхеліка не розуміла, проте знатний дон капітан наказав стріляти. Китайці втекли, з чого дон дуже пишався, але за пару годин повернулися в значно більшій кількості. Капітан надумав відстрілюватися з мушкетів, і, коли після залпу рушниці були розряджені, китайці кинулися в атаку зі списами в руках. Моряки встигли перезарядити і навіть декого вбили, але на цей раз китайці не зупинилися. Тепер ясно, чому живцем взяли лише п’ятьох – при тутешньому стані медицини колоті рани в корпус чи шию у 99 % випадків смертельні.
– В мене досі болить все тіло! Варвари!
– Ви гадаєте, європейці з полоненими поводяться краще?
Мабуть, дама дещо чула про поводження європейських солдат, особливо, найманців, з полоненими жінками, бо зітхнула.
– До речі, діамантові сережки в її вухах європейці би з м’ясом вирвали.
Несподівано Ден зупинився і завмер, як статуя.
– Мовчіть! – прошепотів я жінкам, про всяк випадок стискуючи руками кінську морду.
Мені було не просто страшно, а дуже страшно, головним чином тому, що я не зрозумів, що налякало китайця. Нарешті, він поманив мене пальцем.
Коли я підійшов ближче, раптом попереду відкрився невеликий храм, якого раніше не було видно. Машинально я зробив крок назад. Храм щез, хоча я добре бачив те місце, де він начебто стояв. Крок назад – і знову попереду, метрах в двохстах, храм, перед ним, на кам’яній тумбі, кам’яний лев. Ден обережно взяв мене за плече і змусив зробити ще один крок.
На місці храму – купка руїн, на постаменті – не кам’яний лев, а живий. Машинально я подався назад. Храм у нормальному стані, але людей немає, і… враження, що храм покинутий. Ще крок назад – нічого немає. Крок уперед – храм і кам’яний лев. Ще уперед – живий лев перед руїнами. Так, а він трохи не схожий на африканських левів. Грива зовсім інша, коротка і… чимось схожа на голки їжака. А морда більш видається вперед, більш витягнута…
Науковий редактор. Вважається, що на Півдні Китаю леви (печерні леви, можливо, самостійний підвид) вимерли ще до появи людей сучасного типу. Проте… лев був у Китаї, а також у деяких народів Індокитаю (тих, що мігрували з китайського півдня) свяченою твариною – культ тварин мав місце у всіх народів Землі, але це завжди культ добре відомої тварини. Середньовічні китайські джерела виділяють два різновиди лева – «шіцзи» – класичний лев (їх привозили з Ірану), та «суаньї» – зображення якого дуже схожі на палеолітичні зображення печерного лева. Мартин описує суаньї досить точно.
Лев відкрив пащеку – стій! Він явно гарчить, але я не чую! – зістрибнув з постаменту – я відсахнувся, кілька секунд не міг опанувати себе, а потім – скільки не переступав, нічого не бачив, окрім звичайного китайського пейзажу.
– Що ви там бачили? – запитала мене Філіпа.
Я зам’явся та сказав напівправду:
– Мені бракує слів.
Їх і дійсно не вистачало, але мені й не хотілося їй пояснювати.
* * *Реконструкція. Десь в Німеччині.
Знайомий вже нам дворянин зупинився в готелі. Він просто змушений був перечекати в місті, бо один з полководців розпустив більшу частину свого війська на грабунок. Місто ж було мародерам не по зубах. З цієї ж причини дворянин зміг зняти лише комірчину під самим дахом. Несподівано він прокинувся… Якби він знав, що таке електрика, то сказав би, що його тіло неначе пронизав електричний струм. Сумнівів не могло бути. Десь було активізоване закляття Старого. Закляття, при нанесенні якого він був присутній. Активацію закляття відчувають не тоді, коли вона відбувається близько, а коли ти був близько в той момент, коли воно накладалося. Всі закляття Старого, про які він знав, були активовані давно. Всі, крім одного. Того закляття, яке Старий наклав на малюка, наносячи на його плече татуювання у вигляді свого герба – звідкіля і пішла поголоска, начебто малюк є його сином. Він – як і тоді – не міг зрозуміти сенс такого закляття, але тепер чітко відчув, що воно наділило хлопця якостями, небезпечними для нього самого. Він дістав кинджал:
– Мюллер, вбий Мартина!
Розділ ІІ
Китайськi перевертнi
Хата в горах з’явилася надвечір. Десь так метрів зо п’ятдесят від струмка. Ден відправився на розвідку і довго не повертався, я вже почав хвилюватися, хоча розумів, що – коли він нарвався на такого профі, що й не скрикнув, то такий би вже з’явився по наші душі. Коли ж він повернувся, то я з третього разу зрозумів лише те, що він нічого не запримітив.
– Я гадав, що тут жив даос!
На перший погляд, дерев’яний будиночок міг бути житлом відлюдника, проте… Ден підійшов до великої шафи. Майже така, як наша сучасна.
– Це дуже дорога річ. Дуже. Тепер подивися сюди.
У протилежній стіні стирчала арбалетна стріла.
– Це я спробував відкрити.
З цими словами Ден відчинив двері. Крім невеликого арбалету там було кілька комплектів чоловічого одягу різної ціни – щоправда, самого дорогого не було – бідний та середньої вартості, як китайський так і національних меншин. Але головне – на дверцятах, з внутрішньої сторони, на гачку, без піхов, висів, почеплений за прорізь у цубо, кинджал, схожий на малий самурайський меч. Тільки й різниці, що руків’я для однієї руки.
Вочевидь, арбалет – на період відсутності господаря, а кинджал – якщо доведеться розмовляти з не дуже приємним гостем. Власне кажучи, у появі його тут немає нічого дивного. Закон, який забороняє японцям покидати Японію, був прийнятий років три тому – а до того японці частенько вербувалися і в найманці, і в пірати. Зброю можна зніти з гачка за секунду, а форма клинку (довжина більше фута) дозволяє колоти й рубати.
– Тепер сюди, – китаєць вказав на темну пляму на земляний долівці. – Це кров. Пролита день або два назад. Людина, з якої витекло стільки крові, залишитися жива не могла. Тобто або господаря вбили і прибрали тіло, чи то він сам когось вбив, але такого, що кинувся втікати, навіть не забравши свою запасну зброю.
– Важко сказати.
– Чужого брати не будемо.
– Аякже.
* * *На цей раз першим на варту став я. Точніше – сів, бо переконався, що коли я сиджу за кущем, то мені через його гілки все видно, а от з-ззовні за кущем нічого не розібрати. Поряд поклав арбалет та увіткнув у землю шаблю та шпагу. А між пальцями ноги приладив ренчонг. Це такий суматранський ніж для ноги, серед малайських найманців були й суматранці. Він виглядає як літера L, нижня паличка – рукоять, затиснута пальцями. Ходити з ренчонгом, як справжні суматранці, я майже не можу, а от так…
Не пройшло й години, як з двері хатинки висковзнула Анхеліка та…
– Tu as compris-moi?
Тобто – «ти мене розумієш?».
– Погано – відповів я нею ж.
Власне – моя дисертація була з французької, але з тієї пори я десять років не чув французького слова. Так що…
– Мабуть, в мене якесь слово проскочило…
– Не вбивай мене…
Я онімів. Відверто кажучи, і не думав.
– Я – єдиний свідок. Барони, вважай, вже мертві. Я була поряд, коли вітер підхопив Філіпу. Це були чари – мене ж не підхопив. І приніс її до тебе. Якщо ви повернетеся до християн і про це дізнаються, то спалять вас обох.
А це правда.
– Якщо ти про це ще не думав, то додумаєшся або вона підкаже. Не вбивай! Я нікому, нічого! Навіть на сповіді. Ніколи! Не вбивай! Я…
Вона не сказала, що ладна заплатити будь-яку ціну, але це було видно неозброєним оком. Вона боялася. А з баронами не пішла, бо… Бо це дійсно вірна смерть.
Всіх нас мало не згубила моя дурість – я порушив правило «Вартовому не можна розмовляти».
Для пояснення, а не у виправдання – скажу, що в XVII столітті це правило ще не винайшли. Вартові розмовляли, палили – та й не тільки це. Але ж я його вже знав!
Несподівано Анхеліка здригнулася та подивилася за мою спину. Як же я вдячний Клаусові, який не просто вчив мене володіти зброєю, але й ганяв за сценарієм «Несподіваний напад». Я вирвав з землі шаблю – і ледве встиг підставити голомень під рубячий удар довгого кривого кинджалу. Брязнуло – куди тому дзвону. Одночасно почувся інший тріск – я спробував вистрелити зі спареного пістоля, проте – вічне прокляття колісних замків – лопнула пружина. Я вдарив ногою, точніше ренчонгом, і зворотний удар перетворив мене на м’яч (від переломів знову порятував колет) і ляснула тятива – Анхеліка зуміла вистрелити з арбалету. Нападник заволав диким, нелюдським голосом.
Оскільки відстань була нікчемною, то стріла пройшла наскрізь. Він міг би встигнути вбити іспанку, а, можливо, і мене – проте, як часто буває з жорстокими людьми, погано переносив біль. І кричав. Я, підскочивши, зробив випад шаблею. В горлянку. Анхеліка тряслася, її зуби стукали. Вона вбивала лише дичину на полюванні.
– Нічого, Анхеліка, все добре. Головне, що ми живі.
Філіпа, що вибігла з будинку, обпекла нас поглядом – вона що, ревнує? Тільки хай не каже, що закохалася з першого погляду. А от що дивиться на молодого, як на свою власність – то це так.
– А це таки даос. Точніше, той, хто жив тут під видом даоса, я його раз бачив.
Це Ден вніс ясність.
– Тепер, гадаю, ми можемо взяти деякі з його речей. Перевдягнути їх – дійсно, сукні жінок в жахливому стані – і там я знайшов аж сто лян срібла.
– Так, китайці розплачуються, головним чином, сріблом на вагу. Лян – це більше, як тридцять грамів срібла.
…Коли Ден замінив мне, а я ліг рядом з Філіппою (даос спав на циновках), та щось пробурчала про «твою віконтесу», але, коли я просунув плече під її голову та почав гладити волосся, заспокоїлася. А мені знову наснився той самий сон.
Наш взвод снідає, хлопці кепкують з мене, бо вночі я стріляв на шум, а там нікого не виявилося, лейтенант мляво захищав мене, мовляв, краще підняти зайву тривогу, аніж всім загинути.
І раптом ми почули шум танків. З півночі. Займаємо оборону! І виходить колона танків… Всі під триколорами. Це останнє, що я пам’ятаю…
* * *Вранці Ден вже був готовий до походу, причому кінь був осідланий, за поясом в нього була сокира – стара, щербата та заіржавлена, лжедаос дрова нею рубав, а в руці – шматок бамбуку, один кінець зрізаний навкоси.
– Я поїду, куплю коней, – ага, все правильно, – у ці смутні часи людина, яка взяла з собою сокиру та бамбуковий посох, яким, до речі, й колоти можна – вона не викличе великих підозр. На відміну від чоловіка зі справжньою зброєю.
– Залишайся тут. Рудій наложниці дай маленький арбалет, повинна стріляти влучно.
– Руда не моя, – слово «наложниця» я вимовити не зміг.
– Якщо ти схочеш, нікуди не подінеться.
Коли він поскакав, я розбудив жінок.
– Швидше збирайтеся! Перевдягайтеся в ось це!
Сам, все-таки вийшов, бо, якщо Анхеліка не буде мене проганяти, то Філіпа приревнує. Обійшовши будинок, підійшов до того місця, куди Ден відтягнув труп господаря. Сам не знаю, що я бажав знайти, але не знайшов нічого, крім… Корпус та шия мерця були вкриті жахливими рубцями, не схожими на сліди зброї. Ще вчора я б сказав, що після таких ран людина не виживе.
– Ну, може, його магією підлікували.
Чим він точно не був, так це зомбі – мене заділи краплини крові, і вона була тепла. Повернувся і зайшов до хижі.
– Ні, чесно не подумав.
Не такий багатий мій досвід був щодо жінок, я просто не подумав, що за десять хвилин вони не встигнуть…
– Ні, галасу не було.
Анхель посміхнулася, Філіпа обпекла поглядом, головним чином тому, що та посміхнулася – на цьому все й закінчилося. Довелося просто рявкнути:
– Швидше!
– Ти йому не довіряєш? – несподівано спитала віконтеса.
Віконтеса!
Не звертай уваги, що їй не більше двадцяти двох.
Вона брала участь у придворних інтригах.
Чи довіряю я Дену? У його розповіді в одному випадку кінці не зійшлися з кінцями, мабуть, він теж вважав мене молодим. Що правда, те правда – кілька років тому здавалося, що повстання придушене. Одні загони були розбиті, їх рештки ховалися у горах. Інші здалися на тих умовах, про які сказав Ден. Проте й року не пройшло, як недобитки спустилися з гір і кістки швидко обросли м’ясом, а загони, що, начебто, здалися, повстали знову. Але… Ким міг бути у повстанський армії чоловік, який пройшов курс підготовки на офіцера, і воював кілька років? Командир, причому скоріше за все – не сотник, а підіймай вище. І такий найнявся слугою до капітана корабля? Що він може почистити і одяг і зброю – вірю. Що він переконав капітана, що в бою прикриє спину – вірю тим більше. А навіщо йому це? Та будь-який багатий китаєць такого охоронця засипле золотом…
Сто проти одного – Ден агент, направлений на Тайвань, аби з’ясувати, з чим їдять європейців та чого від них чекати? До речі, він міг з самого початку бути у повстанців лазутчиком. Бо служба кінним кур’єром вимагає великої спостережливості. І розбійники можуть напасти, особливо в голодний рік, і хижаки, і допитливі до того, що там в рапорті до Пекіну? – знайдуться охочі перехопити гінця. Щоправда, зараз я його майже що не підозрював. Якщо в нього завдання – бути агентом на Тайвані, то йому вигідно повернутися з нами. Але ось ця хата дуже схожа на явку якоїсь спецслужби, і один Бог знає, хто сюди може завітати.
Я заправив за пояс японський кинджал – замість своєї сокирки, яка з поломкою пістолю втратила сенс. А довгим власне китайським кинджалом заволоділа Анхель. Ми відійшли метрів на двісті, і піднялися на скелю, на яку можна було піднятися лише з одного боку.
– Залишайтеся, поки що, тут – а сам повернувся, почав знищувати наші сліди. Зокрема, скатав їхні сукні у кулю, в центр помістивши невеликий камінь. Треба буде втопити.
– Я не міг зрозуміти, що саме мені не подобалося, коли…
Я виміряв пальцями зовнішню стіну шафи, потім внутрішню. Ні, відстань однакова. Але щось мені не давало спокою. Щось десь не те. Несподівано я – де й сили взялися – здвинув з місця шафу. Так і є! Під нею – яма! Навіть без кришки. У ямі – рушниця. Короткий карабін японського типу, який роблять не лише в Японії, але й на китайському узбережжі. Ці карабіни – «вочун» – популярні, бо легкі, зручні та відносно дешеві. Тут же – боєприпаси, хоча порох не в порохівниці, а в лантушку, порохова мірка у вигляді ложки – примітивно. Поряд – скринька. Я намагався бути обережним, але жодних таємних голок не вилетіло. Ден казав про сто лянів срібла? А лянів п’ятнадцять золота він не бажає? Десь приблизно так з півкіло золота.
* * *…Жінки сиділи, і явно щойно полаялися. Добре, хоч не повбивали одна одну. Ясна річ, не через мою, досить сумнівну, красу. Просто союз зі мною дає трохи більше шансів вижити.
Або…
– Вона здогадалася, що я можу згубити вас.
– Не смій говорити мовою, яку я не розумію!
– Філіпа, нікуди вона не донесе. Бо я верну вас іспанцям, і жоден інквізитор не повірить, що вона подорожувала разом з чаклунами і сама ні в чому не винна.
Галісійка втямила не всі слова, проте сенс дійшов до її чарівної голівки. Потім я повторив французькою. До віконтеси дійшло також. Мабуть, щодо інквізиції в неї ілюзій не було.
Я підпалив трут та зайняв дівчат розмовою, аби відволікти від неприємних думок – запропонував їм допомогти мені вдосконалитися у португальсько-галісійському суржикові, та й у французькій теж.
Спочатку я казав щось португальською. Якщо Філіпа розуміла, вона правильно повторювала галісійською, а Анхеліка – французькою. Не розуміла – вже я переходив на французьку. Заняття часто супроводжувалося приглушеним сміхом – коли до них доходило, що насправді я бажав сказати, а що воно в мене вийшло.
Раптом мені щось не сподобалося і я підняв руку – мовчіть, мовляв. Щось не так, але що саме? Птахи змовкли – першою втямила Анхель. І тут…
Моє татуювання раптом запульсувало. Я подув на трут, запалив ґноти і… Через кілька хвилин, що здалися мені вічністю, на галявину вийшов звір. Спочатку я подумав, що це пантера, тобто леопард чорного кольору, проте кішка була настільки великою, що якось само собою прийшло розуміння – це чорний тигр.
Науковий редактор. В китайських джерелах є чисельні згадки про чорних та білих тигрів, що якось пов’язані з магією. Білі тигри – реальність, вони бували навіть у зоопарках. Повідомлення про чорних тигрів час від часу надходять з Індії.
Дівчати зблідли, Філіпа затисла рота руками і я подякував долі, що зі мною – дворянки XVII століття, які бували на полюваннях – жодна не загорлала, хоча злякалися… Тигр рушив було до відкритих дверей (!!!), потім зупинився, почав обнюхувати землю, дійшов до місця вбивства, по сліду пройшов за хижу, де лежав труп, повернувся та почав зовсім по людські роздивлятися увсебіч.
Несподівано вийшов ще один тигр, білий. До речі, більший за розмірами. На хвильку з’явилася надія, що вони подеруться, може, навіть, білий тигр – посланець світлих сил? Дідька лисого! Хижаки обнюхали одне одного, явно вітаючись, та рушили до нашої скелі.
Формально в мене були три постріли на двох звірів, три, бо маленький арбалет за потужністю приблизно дорівнювався пістолю, тобто проти тигра нічого не вартий… Але з великого арбалету та з японського карабіну я ніколи не стріляв. Тобто бити з них – з кількох кроків. Майнуло в голові читане у дитинстві – тигра, мовляв, можна вбити лише тоді, коли ти влучиш між очі. Ну це, гадаю, спереду. Під ліву лопатку теж має спрацювати. Але й стріляти, не переконавшись у їх намірах, не можна. Звірі йшли по наших слідах.
Чорна Смерть і Біла Смерть. Я повернувся до покатого боку скелі. А от увіткнути шпагу – підставку для рушниці – нікуди, суцільне каміння. Несподівано Анхеліка пройшла вперед, сіла, та, взявши рукою дуло моєї рушниці, поклала собі на плече. А великий арбалет поклала на друге, тримаючи руками за стремено. Тепер я можу зробити два постріли за кілька секунд. Тигр з’явився один – чорний. І зупинився, б’ючи себе хвостом по боках. Він знав, що таке рушниця! Несподівано він розвернувся вправо, підставивши мені лівий бік. Далекувато…
Несподівано дико, страшно закричала Філіпа і пролунав постріл з карабіну. На щастя, Клаус ганяв мене й на таке. Якщо попереду – ворог, а позаду щось неясне. Тому я вистрелив, побачив, як здригнулося тигрове тіло від удару кулі, схопив арбалет і лише тоді обернувся. Філіпа, з перекошеним від жаху обличчям, дивилася на край скелі, але там не було нікого та нічого. Тепер крикнула віконтеса, я знову розвернувся – Чорна Смерть була менше, ніж в десяти кроках. Постріл! Ногою відкинути вбік іспанку, руками підняти арбалет над головою.
(«Не витрачай часу на те, щоб перехопити рушницю й бити прикладом. Якщо ворог далеко – діставай холодну зброю. Якщо впритул – бий стволом, як палицею!»)
На моє щастя, тигр отримав дві смертельні рани. Кулею було пробито аорту, а стріла до самого кінця увійшла туди, де шия з’єднується з тулубом. Тому бити арбалетом по голові не довелося.
– А-а! – це знову Філіпа.
Над краєм скелі біла тигряча голова з кривавою раною на лобі. І дві лапи тримаються за край, підіймають тіло.
– Застрибнув, сука! Біс, там же усі десять метрів!
Коли він стрибнув вперше, іспанка влучила, але через форму черепа слабка куля з не дуже потужного карабіну пішла на рикошет. Приголомшена тварина впала униз… і стрибнула знову. Я схопив із землі списа. Один з предметів навчання у Клауса – відбивати кінцем шматка бамбуку кулю, сплетену з ротангу – кінцем, зрізом відбивати. І коли Біла Смерть стрибнула, я встиг підставити спис. Інше питання, що він зламався.