– Мамо, – тихо озвалася Марiйка без надii на помилування, – ти ж знаеш, я дуже давно все вивчила. Я все знаю на «вiдмiнно».
– Усе знаю… Вона все знае! Чого ж ти при цьому така дурка! – остаточно вибухнула мама й раптом жалiбно заголосила, зсутуливши плечi та зморщивши обличчя. – Та чи ти ж у мене потвора, чи неповноцiнна яка!.. Чого ж тобi так не таланить? Двадцять два роки, i жодного парубка! Я у твоему вiцi вже тебе народила! У Тетяни Петрiвни дочка вдруге замiж виходить! А ти все вдома сидиш i книжки про любов читаеш. Може, тобi хто поробив, зурочив? Сходила б до якоi-небудь бабцi, чуеш? – Голос матерi несподiвано став благальним. – Я тут у спiвробiтницi адреску взяла. Вона каже: допомагае. Сходи, доцю, попроси, щоб тобi вiнець безшлюбностi зняли.
– Матусю, – приречено скривилася Марiйка, – ну навiщо цi дурницi?
На одну тужливу, як шлунковий спазм, мить iй стало нестерпно соромно за власну нiкчемнiсть i страшенно жаль матiр, яка народила на свiт пустоцвiт.
І захотiлося зникнути… Чи затулити вуха.
– Ну сходи, доцю. Хiба тобi важко? – елейно попросила мама. – Я тобi й грошенят дам. Гаразд? – І, не залишаючи Марiйцi паузи для подальших заперечень, витягла з сумки, що висiла на ручцi холодильника, загорнутi в папiр гривнi й метушливо виклала iх на стiл поряд iз Марiйчиним лiктем.
– Гаразд, – безуспiшно спробувала втекти та. – Я пiшла. А то на iспит запiзнюся…
– Грошi не забудь, – вже суворо наказала мати.
Упокорившись долi, дочка засунула папiрцi в книжку i рвонула в коридор.
– Ой, мамо! – сумно схлипнула вона, в сто тридцять перший раз натикаючись на старий безробiтний велосипед, подарований батьками до ii п’ятнадцятирiччя.
– Пiд ноги дивитися треба! – обiзвалася мама.
Скоцюрбившись навпiл, Марiйка перечекала мить гострого болю й погладила майбутнiй синяк.
У неi завжди було погано з координацiею рухiв. Вона не вмiла танцювати й на велосипедi iздити так i не навчилась, – утримавши рiвновагу декiлька секунд, враз завалювалася в найближчi кущi…
Але вона намагалася не думати про це.
Вона думала про реальнi й лiтературнi прототипи булгаковського Воланда, про оспорювану численними iсториками дату заснування Киева, про доцiльнiсть об’еднання язичницьких i православних свят… Але тiльки не про себе саму.
Навiщо думати про сумне?
* * *
Негарно посварившись iз матiр’ю Марiйки, ворон повернувся на Андрiiвський узвiз i, облетiвши навколо багатовежного готелю «Андрiiвський», вибрав одне з вiкон адмiнiстративноi частини, що здаеться керiвництвом пiд офiси платоспроможним фiрмам.
«Ка-а-а-а-а», – по-чоловiчому схвально крякнув вiн, i цього разу з ним важко було не погодитися.
Дама, що сидiла за начальницьким столом, була справжньою красунею!
Проте i в iдеально дорогому ii костюмi, i у вузьких окулярах в золотiй оправi, що перекреслюють гостре i небезпечне, як нiж, обличчя, i у величних прикрасах, бездоганних з точки зору смаку, вгадувалося все ж щось дивно безстатеве, якась майже патологiчна зневага до власноi зовнiшностi. Пiдбираючи одяг i аксесуари, ця дама напевно до мiлiграма зважувала в думцi, наскiльки вони пiдкреслять ii статус i клас, нi на секунду не замислившись над тривiальним «to be or not to be»? – «Личитимуть вони менi чи нi?».
«Ка-а-а-а-а…» – ворон задумливо схилив голову набiк.
Але сувора дама, що вросла правою щокою в срiблясту телефонну трубку, знову його не почула. Адже, по-перше, шибки в ii офiсi були звуконепроникнi. А по-друге, Катерина Дображанська була стовiдсотково переконана: у свiтi немае нiчого важливiшого за цю телефонну розмову, i навiть звiстка про близький кiнець свiту навряд чи вiдвернула б ii увагу.
– Так, значить, ваше рiшення остаточне? – грiзно спитала Катерина у слухавки. І на обличчi ii була написана остання стадiя людиноненависництва, але голос звучав рiвно i стримано, що, безумовно, свiдчило про ii надзвичайну силу волi.
Що саме вiдповiла iй невихована слухавка, нам лишилося невiдомо, але тiеi ж секунди Катя розлючено шпурнула срiблястий апарат у вiкно.
Скло мужньо витримало удар, телефон розвалився, оголивши начинене дротами черевце, ворон ракетою зметнувся в небо, а слухавкометальниця люто вистрiлила чорним поглядом у свого флегматичного заступника, що розташувався в кутку канапи.
– Усьому кiнець! – прогарчала вона. – П’ять рокiв працi псовi пiд хвiст! Якщо вони побудують свiй супермаркет поряд з нашим, я розорена. У них мережа, вони можуть дозволити собi понизити цiни. Вони переманять до себе всiх наших покупцiв… Чорт! Чорт! Чорт! Убила б! До речi, скiльки коштуе замовлене?
– Катерино Михайлiвно, – мовив ii заступник валер’яново-заспокiйливим голосом, – заспокойтеся, будь ласка.
– Що?! – розлютилася Катя ще сильнiше. – І це менi каже мiй заступник! Якщо я заспокоюся, ми всi завтра пiдемо з торбами! І ви, мiж iншим, теж! Скiльки коштуе примiщення, де вони хочуть облаштуватися? А чи не можна його перекупити?
– Я дiзнавався, – спокiйно уточнив заступник. – Сiмсот тисяч. І то якщо ми внесемо грошi протягом тижня.
– Тиждень? Це нереально. Немае у мене стiльки вiльних грошей!
На стервозно-зосередженому обличчi Катi виписалась iнтенсивна робота думки. Було видно: слово «здаватися» в принципi вiдсутне в ii лексиконi.
– Можливо, вам варто звернутися до Василя Федоровича, – ненав’язливо пiдказав iй заступник.
Катерина спохмурнiла i запитливо подивилася в дзеркало бiля дверей. Пiдiйшовши ближче, вона прискiпливо, скрупульозно вивчила свiй вигляд iз байдужiстю оцiнювача в магазинi. У цьому поглядi не було i натяку на самозамилування. Судячи з усього, Катя взагалi зазирала в дзеркало тiльки для того, щоб перевiрити свою готовнiсть до продажу на дiловiй зустрiчi, презентацii або як у цьому разi…
– Так, – безрадiсно зробила вона висновок, – Василь Федорович може менi допомогти. – Вона нашвидку i з вiдразою скривилася. – Мерзота вiн, звичайно, рiдкiсна. Але краще так, нiж нiяк. Сьогоднi ж зателефоную йому i запрошусь у «Мерлiн», на вечерю. Вiн завжди кличе… От чорт!
У своему темному, коротко постриженому волоссi вона помiтила бiлого диверсанта. Катя катастрофiчно сивiла.
– Не варто так часто згадувати чорта. Тим паче тут, – iз полегшенням заусмiхався заступник, розумiючи, що буря минула.
– Тобто? – нетерпляче уточнила начальниця, зосереджено розшукуючи в себе на головi нових зрадникiв.
– А ви хiба не знали, що вiкна нашого офiсу виходять на киiвську Лису Гору?
– Дiстали ви мене з вашим заумом! – огризнулася Дображанська. – Я, коли хочете знати, три роки привчала себе говорити «чорт» замiсть «б…». Сама собi штраф призначила: за кожне «бе» десять доларiв на користь бiдних. – Вона рiзко натиснула кнопку виклику секретарки. – Ганнусю, зателефонуйте моiй косметичцi, я буду в неi через двi години. І вiдшукайте менi фото Василя Покобутька – треба термiново пiдготуватися до зустрiчi… От чор-рт!!!
* * *
– Санi, крути дупкою! Ну ж бо, ну ж бо, працюй хвостом! – азартно пiдструнчила Дарина балетних хлопчикiв на сценi.
Усi вони були обрядженi чортами, i головна фiшка танцю полягала в тому, щоб iхнi хвости перiодично ставали дибки i звивалися, як стрiчки у гiмнасток.
– Землепотрясна, ти – не арт-директор, а тиран! – кокетливо пропихтiв гарненький танцiвник Санi.
– Гаразд, гаразд, – вiдмахнулася Дарина Чуб, пiдтягуючи купальник. – Ти краще дупку не розпускай. Зимовоi i лiтньоi пори держи хвоста догори!
Землепотрясна (як не без пiдстав охрестили ii в клубi) вдоволено закинула босi ноги на стiл. У носi в неi виблискувала сережка з блискучим камiнчиком, передплiччя обiймало закрутисте татуювання «браслетом», в очах горiла стовiдсоткова впевненiсть: життя прекрасне!
Вiдкрита тераса клубу «О-йо-йой»! (назва, креативно придумана його арт-директором замiсть вiдстiйноi «Лос-Анджелес») виходила просто на пляж бiля Днiпра, i Дарина могла щодня поеднувати приемне з корисним – працювати i водночас фритюритися пiд сонцем, стаючи з кожним днем все шоколаднiшою. Хоча пiсля тривалих i хворобливих крикiв директора iй довелося пiти на компромiс i придбати собi «нормальний» купальник iз лiфчиком, який, на глибоке переконання Дарини, безнадiйно псував засмагу i без якого вона благополучно обходилась останнi п’ять рокiв.
Балет на сценi дружно став рачки, хвости – трубою.
– Молодцi! – захоплено заволала Дарина. – Шостого наш чортiв канкан буде окрасою програми!
– Охолонь! – осадила ii мiсцева перукарка Завзята, що зосереджено заплiтала бiлi патли Дарини в тоненькi афро-американськi кiски.
