– Класнi хлопчики, правда? – i не подумала охолоняти та.
– Тiльки блакитнi, – гидливо пирхнула перукарка. – Знають, як дупу свою продати, а бiльше з них користi нiякоi.
– Дурня..! – блискавично спалахнула Дарина. – Б’юся об заклад, я Санi спокушу? Ще до свята. Гаразд?
– Гаразд, – кисло погодилася Завзята. – Тiльки в тебе однаково нiчого не вийде.
– На мiй мопед?! – запалала Дарина пожежею.
– На твiй мопед? – непiдробно здивувалася Завзята.
– Ага! Я ставлю мопед, а ти – каблучку, яку подарував тобi твiй Алекс.
– Авжеж, розiгналася! Вона знаеш скiльки коштуе? – зневажливо пробурчала перукарка.
– А чим ти ризикуеш, Завзята? – розсмiялася Дарина. – У мене ж однаково нiчого не вийде. Ой, дивися, дивися, по пляжу ворон ходить! Здорове-е-енний який!!!
Перукарка роздратовано смикнула Дарину за коси, повертаючи ii невгомонну вертку голову в потрiбну позицiю.
– Ну що ти завжди радiеш усьому так, наче тобi зарплату принесли? – процiдила вона.
І мала рацiю. Назвати характер Дарини легким було б явним применшенням – вiн був невагомим i ширяв над землею, немов рiзнобарвна повiтряна куля, що закономiрно викликало роздратування homo sapiens, якi вважали себе серйозними i такими, що твердо стоять на двох ногах.
Землепотрясна була схожа на бучне свято, на дитячий м’яч, що невтомно скаче по пiдлозi. Завзята ж належала до категорii людей, якi добре знають: саме дитячi м’ячi розбивають шибки i звалюють вази iз сервантiв, а на буйних святах завжди вiддавлюють ноги i крадуть гаманцi. Що ж до повiтряних куль, – iх краще мiцнiше стискати за хитрий хвостик.
– О-о-о… – не без задоволення оповiстила вона Дарину, – директор до нас прямуе. Зараз отримаеш чергову нагiнку!
До них i справдi пiдпливав злий i трохи оплавлений спекою директор клубу. Дарина наморщила носа i, знявши ноги зi столу, засунула iх у своi улюбленi ботинки «як у Джонi Деппа», що iх носила взимку i влiтку, аж вiдтодi, як гахнула за них суму, що дорiвнюе вартостi всього належного дiвчатам взуття, включаючи хатнi капцi.
– Дариночко, – почав директор iз лагiднiстю, що не обiцяла нiчого доброго, крiзь зуби, – ви сьогоднi ввечерi спiвати збираетеся?
– Так, – безтурботно всмiхнулася та. – А що?
– Тодi у мене до вас особисте прохання – не ходiть до зали. А то ви заводите клiентiв, сiдаете до них на колiна… А потiм вони беруть в облогу мiй кабiнет, пхають грошi i вимагають вас. І погрожують менi, мiж iншим! Я щовечора змушений пiд загрозою розправи захищати вашу сумнiвну честь. Ви прекрасний арт-директор, Даринко, але не поводьтеся, як остання…
– П-i-i-i-i! – голосно пропищала Дарина, iмiтуючи славнозвiсний звук у телевiзорi, що перекривае матюки. – Обiцяю вам, Олександре Вiталiйовичу, сьогоднi стоятиму на сценi, як солдат перед мавзолеем Ленiна. – Вона бадьоро приклала долоню до скронi, вiддаючи честь.
– До порожньоi голови… – неприязно почав директор, але махнув рукою. – Гаразд. Що у нас iз шостим числом?
– О! – пожвавилася Дарина. – Нiч на Івана Купала вийде землепотрясна! Преса в курсi – усi шокованi. Усi ж – язичники, усi, насправдi. Гороскопи там, бабки-шмабки, секс, коротше… На пляжi складемо вогнища, через них стрибатимемо! Усiм чоловiкам видаватимуть при входi роги…
– У якому розумiннi? – стрепенувся директор.
– Та нi, не в тому, – реготала Дарина i, вивернувшись, вивудила з кишенi кинутоi на стiл куртки затягану книжечку. – Просто нiч на Івана Купала – це, типу, наш слов’янський Хелловiн! Нiч перед святом Усiх святих, тобто в нашому випадку одного головного святого, коли нечисть володарюе на землi цiлковито. Чорти там, вiдьми, вовкулаки! – радiсно блиснула вона iнтелектом, який, на вiдмiну вiд iнших частин ii ества, випромiнював блиск украй рiдко. – Тому чоловiкам видаватимуть роги, зуби i хвости, жiнкам – мiтли i вiнки. А вранцi дами пускатимуть вiнки зi свiчками по Днiпру, а мужики – iх ловитимуть… Я все-все про Купала прочитала. У мене цiла програма!
– Угу, – скептично пирхнула Завзята, явно адресуючи своi сумнiви близькому начальству. – Тiльки Хелловiн – це Хелловiн, його всi знають. А це все нашi маминi радощi… І взагалi, навiщо людям потрiбнi два Хелловiни?
– Але цей наш, особистий! – гучно образилася Чуб.
– Гаразд, – приречено зiтхнув директор, – працюйте. І пам’ятайте, що я вам сказав. Один крок зi сцени, i вважайте, що ви звiльненi.
* * *
– Усе, кiнець нiби, – незадоволено пробасив Марiйчин батько, моргаючи червоними вiд втоми очима. – Запарилися! Ну й пекло.
Пiд землею було нестерпно задушливо i жарко, немов у лазнi натоплено до червоного жару. Володимир Сергiйович нетерпляче стягнув куртку, що стала нестерпною, i замотав ii навколо пояса, – пiд ногами хлюпала рiдка грязюка i клубочилася пара.
– Чьо ти хочеш, Сергiйовичу, воду ж гарячу прорвало, – нагадав йому напарник. – Онде ще теча, – тицьнув вiн пальцем. – Бачиш? Але ця, здаеться, остання… Гей, новенький, тягни iнструмент.
Новенький – хлопчина з живописним схiдним обличчям – звузив чорнi, як вовчi ягоди, очi й уважно оглядiвся.
– Ми зараз у центрi гори, – дивно сказав вiн, – майже бiля самоi вершини.
– Ясна рiч, – байдуже стенув плечима робiтник. – Тому й вулицю залило, що вона пiд горою лежить.
Круглий тунель пiдземного колектора пiднiмався вiд вулицi Фрунзе – на гору, де мiстилася сумнозвiсна психiатрична «Павловка», – i тягнувся далi, до Бабиного Яру.
Колись, двiстi рокiв тому, лiкарня, у якiй у 80-х роках працював iще нiкому не вiдомий Кашпiровський, була Кирилiвським монастирем, але змiнила свiй статус задовго до революцii, а iм’я святого на прiзвище радянського академiка – згодом. Вiд обителi ж залишилася тiльки церква, розписана юним Врубелем, який чомусь до нестями боявся, що в старостi його запроторять саме в цю, що по сусiдству з нею, божевiльню.
– І справдi божевiльня якась! – вкотре вже за сьогоднiшнiй день розсердився суворий Сергiйович, обмацуючи «здаеться, останню» пробоiну. – Труби ж, вважай, новi. Чого вони раптом полопались? Нi iржi, нi бiса… Щось тут не так, Миколо.
– Та кажу ж я тобi, це дiгери[3 - Дiгери – група пiдлiткiв, чие оригiнальне хобi – подорож пiдземними печерами та колекторами мiста.] бешкетують, – почав доводити вже не вперше висловлену думку напарник. – І що це за мода пiшла по каналiзацiях нишпорити?!
– Що ж, – по-батькiвськи мовив повагом Володимир Сергiйович, – пiд Киевом пiдземних ходiв бiльше, нiж вулиць у мiстi. Ченцi сотнi рокiв копали, ось хлопцям i цiкаво, що там. Але труби вони не псують, навiщо?
– Ба! – голосно згадав Микола. – Тут же Кирилiвськi поруч! От куди вони влiзти надумали! Там, далi, колектор просто до них виходить.
– Де? – з хлоп’ячим iнтересом спитав новенький.
– Та там, далi, праворуч, – зрадiв пiдтримцi напарник i, побачивши, що допитливий хлопець уже попрямував у вказаному напрямi, додав iз робленою дiловитiстю: – Правильно! І поглянь заразом, що там! Якщо вони ворота вiдчинити намагалися, точно треба доповiсти кому потрiбно.
Прокрокувавши метрiв сто, новенький звернув у бiчний тунель i майже вiдразу натрапив на iржавi, врослi в землю ворота, одна з важких стулок яких була трохи прочинена, утворюючи невелику щiлину, цiлком достатню, щоб крiзь неi протиснувся хтось молодий i гнучкий. Чорноокий прослизнув усередину i озирнувся. Промiнь свiтла, що вистрибував iз лiхтарика на його касцi, задумливо поторкав дiру в цеглянiй стiнi. Якийсь начальник, не задовольнившись залiзом дверей, велiв закласти вхiд у тисячолiтнi Кирилiвськi печери, кожен крок по яких загрожував гучним обвалом. Але тепер частину стiни було розiбрано.
Зачекавши, хлопчина попрямував далi плутаним вузькобедрим лабiринтом нечутною ходою чорноi кiшки, що безбоязно звертае то праворуч, то лiворуч. Промiнь хльоскав по похмурих глинистих склепiннях прокопаноi в землi нори i зорював запилюжену дорогу – на нiй була безлiч слiдiв, якi переплiтались i наступали один на одного. Саме вони привели його врештi-решт до тупиковоi «зали», що вискалилася чорним ротом, – невеликоi й напiвкруглоi, косо зрiзаноi сiрою бетонною стiною, яка, порiвняно з двома iншими, могла вважатися малолiтньою дiвчинкою.
Бiля цiеi юноi стiни стояло щось неприемне i негарне. Аматорське панно з розпиляних на шматки православних iкон, складених заново в жахливу блюзнiрську мозаiку. А посеред похмурого вiзерунка з розрiзнених всевидющих очей, скорботних ротiв i вiдрiзаних рук Ісусових висiла приколена чотирма канцелярськими кнопками, вирвана з дорогого художнього альбому репродукцiя Матерi Божоi з принишклим немовлям на колiнах.
Декiлька секунд чорноокий схвильовано розглядав обличчя Марii, що вже встигло зморщитися вiд вогкостi, вихоплене з темряви тьмяним ореолом його лiхтаря. І раптом, осатанiло зiрвавши репродукцiю православноi iкони з непотребного вiвтаря, рiзко закинув пiдборiддя догори й завив беззвучно i страшно.
Зi щоденника N
Це правда! Усе пiдтвердилося. Хоча мiй генiй неможливо запiдозрити в обманi – хiба що в божевiллi. Але це вже питання вiри.
Я – вiрю!
А значить, вона помре…
Роздiл другий,
