Мер сидить на смерті
Приймальня мера була порожньою. На стіні пульсував годинник – далеко не такий, як на будівлі. Сучасний. Без життя. На батарейках.
– Заходьте, Леве Львовичу, – заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динаміка, здогадався Безрукий.
Кабінет міського голови ввечері здавався зовсім іншим. Похмурим і чужим.
– Я тут… – мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрій Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев’ять земель.
– Це добре, пане Леве… Дуже добре… А ось я такої впевненості щодо себе не маю…
Довгих декілька хвилин чоловіки дивилися один на одного, ніби шукали якогось іншого зв’язку, крім очей… Не знайшли. Тоді мер почав:
– Я вам розповім дещо… Це, в основному, дивні збіги, що переслідують мене останній тиждень… Гм… І ще дещо. – Сумніви вискочили на його обличчі, натягнули канат і почали перетягувати: хто – кого? – Але все по порядку… Тоді ви зрозумієте, чому я казав вам, що здурів… І пересвідчитеся, що я з вас не кепкував… – Мер запросив гостя сісти. Як і обіцяв, почав готувати каву. Її запах трохи перебивав холодну моторошність, що витала в кабінеті.
– Так… – Безрукому наче заклинило язика. Мізки буксували, як старий комп’ютер.
Мер чекав, що вчений ще докине кілька слів. А коли збагнув, що чекання марне, заговорив сам. Був схвильований і цього не приховував.
Юрій Змієборець детально розповів сон, в якому у нього намагалися викрасти душу і ледь не втопили… Розказав про розпатлану жінку, що попередила його «про сидіння на смерті». Згадав про вранішній візит Лева, після якого він полегшено зітхнув, бо виплутуватися з чортівні вдвох набагато веселіше.
– Якщо нереальні події повторюються не лише у моїй голові, а ще й у головах інших, – це вже не божевілля, правда?
Безрукий, загартований злиднями у дитячому будинку, знав, як змусити мізки працювати. Він пообіцяв їм на вечір шоколад з горіхами. Від того в роті з’явилася слина і завівся язик. Дар мови було успішно реанімовано.
– Не факт, – відповів він тепер уже упевнено.
– Тобто?.. – Міського голову така відповідь не влаштовувала.
– Це може означати, що божевілля прагне стати реальністю…
– І що, цьому можна запобігти?
– Так. – Безрукий зробив тривалу паузу. – Прийняти нову реальність.
– А це значить, що я сиджу на смерті і що привиди хочуть украсти у Львова душу?
– Атож.
– Тоді я нічого не розумію…
– Все ви розумієте, Юрію Даниловичу, – втішив мера Лев. – Просто ваш теперішній земний досвід не дозволяє цього прийняти.
– А як бути?
– Не знаю… Переконаний лише в одному, що «бути» – треба ще заслужити… Сидіти склавши руки – не поможе… Можна, правда, ще молитися, щоб те, що зараз із нами відбувається, виявилося наївними масовими галюцинаціями. Повірте, я маю досвід спілкування з привидами. Я ж Безрукий… У прямому і переносному значенні. – Лев показав свою покалічену, обрубану руку.
Мер підскочив на кріслі, як на гойдалці. Перебрав папери на столі. Потім попорпався в тумбі.
– Ось, знайшов нарешті! – І він простягнув папір Левові: – Почитайте…
Лев повертів аркуш у руках, сказав здивовано:
– Тут же нічого не написано. Що я маю читати?..
Змієборець нервово вихопив папір із рук нахабного вченого. Пробіг по ньому очима.
– Ви з мене глузуєте? – запитав з притиском.
– Мені зараз, проти ночі, не до глузувань. Просто я здогадуюсь…
– Які здогади? – скипів мер. – Тут чорним по білому написано. Слухайте… – Змієборець почав читати: – «Дякую. Ваші знання допомогли мені злетіти. З повагою, Привид безрукого ката. PS. Передайте вітання Левові Безрукому».
– Я не договорив, Юрію Даниловичу… Винятковість катових листів полягає в тому, що їх може прочитати лише адресат. У даному випадку – ви. Звідки я знаю? Бо я теж маю такого листа… І моя дружина каже, що я з неї глузую… Прошу… – Лев подав мерові останнє послання ката.
– Нема нічого… – промимрив Змієборець, розглядаючи аркуша. Раптом він його понюхав. Скривився. – Пахне, як у моєму кабінеті проти ночі. Звідки беруться ці затхлі запахи?
– Не знаю… Краще я вам прочитаю… – Безрукий забрав у Змієборця аркуша, впевнено, як щойно мер, прочитав свого листа. На відміну від міського голови, Левові лист пахнув свіжим небом.
– Що робити? – запитав по паузі Змієборець.
– Це вже питання, яке не любить сидіти склавши руки. І вкрай важливе. Саме воно щось та й може вирішити… Так от… – Лев вирішив від мера нічого не таїти. Розповів, як він був причетний до звільнення з ратуші привида безрукого ката… Аби голова міста не тішив себе ілюзіями, що до нього в гості завітала казка.
Юрій Данилович Змієборець довго боровся із змієм, який поселився у його голові… І не переборов… Змій переконав його, що він реальний. Попри суцільну дивину…
Кабінетом прошмигнув холод. Такі відчуття з часу падіння з вікна Безрукого вже не бентежили. Проте мер змінився.
– Хочете правду?.. – раптом запропонував Змієборець.
– Я її знаю… – Безрукий, як снайпер, націлився в очі збентеженого мера. – У миті, коли вас попускає передчуття, – карбував він, – ви переконані, що гаєте час на божевілля… І ви хочете мене прогнати… Це нормально. У мене таке було… Але, знову ж таки, наступної миті вас щось не пускає…
– Атож… – приречено погодився міський голова.
– Це все привиди. Вони з нами повсякчас. Просто… не даються чути… А зараз… Хіба ви не розумієте, що ми не самі? – запитав Безрукий.
Юрій Змієборець намагався вловити ритм дійсності. Зробивши декілька довгих вдихів-видихів, він запитав:
– Як повернутися до нормального життя?
– Не маю жодного поняття, – зізнався Лев. – Життя підказує поступово. Ось мене, приміром, зараз цікавить, на чому ви сидите?
Юрій Данилович зіскочив з крісла. Подивився на свіжу вм’ятину від своїх сідниць. Відсунув крісло, глянув на підлогу, під стіл. Знову взявся за крісло. Обстежив від ніжок і до спинки. Звичайне, трохи протерте, зручне крісло… Ні більше ні менше.
Безрукий не зводив очей з міського голови.
– Що? – запитав мер у цих очей. – Крісло як крісло… Де та смерть?..
– Якщо ви не проти, я поділюся з вами деякими здогадами. Бо маю досвід, як розгадувати зашифровані послання з іншого світу.
– Яке там «проти»? – обурився мер. – Ви зараз тут для того, щоб я щось зрештою зрозумів! І міг контролювати ситуацію… Або схибнувся остаточно… – докинув приречено.
– Але спочатку декілька навідних запитань. Ви щось знаєте про душу Львова?
– Знаю! Лише те, що вона є…
– Звідки?
– Відчуваю…
– Цього мало… – Безрукий міркував, з чого почати. – Отже, ми маємо застереження від привида ката, від мага, від дивної жінки про те, що ви сидите на смерті… Сон, де вас тероризує смерть і де дракон випиває річку… Схоже, Полтву, на якій стоїть Львів… Слова мага Наума Чортополоха, що привиди хочуть вкрасти душу Львова. Все?
– Ні… – Юрій Данилович боровся сам із собою. Швидше, із здоровим глуздом, який наказував йому мовчати.
– Якщо ви будете від мене приховувати деталі – у нас нічого не вийде. Самотужки у справі з привидами перемогти неможливо. Самостійно можна лише збожеволіти…
– Два роки тому у Львові побував один з чаклунів, який брав участь у «Битві екстрасенсів». Чули про таку передачу?
– Чув… І що?
– Так от. Він досліджував енергетику Львова. Побував у старих церквах, музеях, будинках, вилазив на Високий Замок, тиждень товкся тут, у ратуші…
– І що? – Безрукий забув, що перед ним сам мер! «Щокав» до нього, як до якогось пацана.
– Він повідомив, що Львів поглинає темряву… Що темні сили пищать тут на кожному кроці, скуті світлом… І що гряде велика змова темряви проти Львова – місто хочуть умертвити!.. – Мер зблід. – Утопити!.. – додав він. – Так, чаклун сказав «утопити»… – промимрив ледь чутно. – Як уві сні…
– Ну, сон – це не документ, – мовив Безрукий. – Давайте про змову. Коли вона має відбутися? Казав щось про це ваш чаклун?
– Казав, – відповів мер. – 15 квітня 2015 року… Тобто вчора…
Безрукий скуйовдив свої кучері.
– Про це саме попереджає і привид безрукого ката. Ще один доказ…
– І ще екстрасенс підтвердив, що мером міста в цей час я є неспроста. Адже моє ім’я та прізвище – як у легендарного Юрія Змієборця, покровителя Львова… І це не простий збіг…
– Так… – заохотив мера продовжувати Лев.
– Чаклун також спрогнозував, що цього дня я осідлаю дракона… І якщо він мені відкриється, я врятую місто…
– Якого дня?
– 15 квітня 2015 року… А про який день ми говоримо?.. – Мера розізлило, що доцент поводиться з ним, як слідчий з підозрюваним.
Безрукий збагнув, що натрапив на ниточку таємничого клубка, який приховує секрет сидіння мера на смерті. Треба обережно розплутувати цього мотка, щоб не обірвати нитки. Аби, не доведи Боже, не випустити її з рук…
– А де ви були 15 квітня 2015 року?
– Тут, у кабінеті. В сесійному залі… Багато де був – я ж не прив’язаний до крісла! Ще водив іноземців на оглядовий майданчик ратуші… Ага, і в історичний музей забігав… Опівдні, перед обідом… З групою інвесторів… Їх цікавили деякі експонати… Робили фото… – Обличчя мера змертвіло, стало восковим. – У тому числі вони роздивлялися…
– Крісло дракона! – вигукнув Лев.
– Атож… дракона… – Застиглий мер заплющив очі. У голові зібрався такий вінегрет, інгредієнтів якого в реальному житті не було і в помині.
Незвичайні історичні експонати – це вже була стихія Безрукого. Він почав:
– Дивне крісло, атож! Повернута очима догори голова дракона слугує замість передніх ніжок крісла. Крила дракона – замість задніх. Вигнутий хребет – сидіння, а спинкою є хвіст. Якщо крісло перекинути догори дриґом, то дракон наче хоче злетіти… Крила його підняті… Я читав про одного екстрасенса, що втік від того крісла. Гнав, наче від дідька… Казав, що від нього йде смертельна енергетика… Екстрасенс був переконаний, що саме на цьому кріслі і відбувалися криваві обряди… Отак-то… Тому це крісло ще називають троном Сатани. Людей біля нього бере млосний страх… А вночі, кажуть, з крісла з’являється привид… – розповідав Безрукий.
– Я сидів на ньому… – ледь чутно мовив мер. – Мурашки тоді бігали по спині. А встати я не міг. Не мав сил. Допоміг інвестор. Ухопив за руку, мовив жартома: «Вставай, мере, чого розсівся, як на троні!..» Я його ладен був за це розцілувати… – Змієборець виглядав, як свіжопобілена стіна. – Що тепер?.. – запитав спантеличено.
– До речі, а ви в курсі, що першим приміщенням музею була міська ратуша? – Мер кивнув, мовляв, так. – Отож-бо… Не виключено, що крісло дракона з привидами ратуші добре знайоме… В цьому кріслі мусить бути якась зачіпка… Стовідсотково. Треба мчати в музей. Поки не пізно.
– Як? Проти ночі?
– Проти ночі саме й час. Привиди оживають… Так що… Телефонуйте, домовляйтеся… Тим паче, музей тут, на місці. Лише площу перейти…
– Це божевілля!..
– А що нині не божевілля?.. Де ви бачите нормальність, Юрію Даниловичу?.. Такий час… Просто не всі до божевілля доростають… Шлунок не пускає… Ви погоджуєтеся, що дбати лише про шлунок – це не істинне призначення життя?..
– Так. Але…
– «Але» у цю мить має єдине продовження: але ми мусимо негайно дослідити крісло. І не будьте наївним – не думайте, що в цю гру вплутані тільки ми. Кілька цікавих екземплярів рвуться виконати свою роботу. І далеко не факт, що не поп’ють нашої крові…
Директор історичного музею Пошуковець Степан Васильович переднічного дзвінка мера злякався.
– Слухаю, – мовив насторожено. – Щось сталося?
– Ні. Все нормально. Просто у мене зараз у кабінеті є один схиблений вчений-етнограф, і він хоче подивитися на крісло дракона. Те, що ви мені з друзями показували…
– Знаю. А чи не міг би ваш учений зачекати до ранку? – запитав директор з надією.
– Не може… – відповів мер.
– Юрію Даниловичу, тут така делікатна справа з тим кріслом… Навіть не знаю, як вам це пояснити… Ну так, щоб ви не подумали, що я…
– Якраз усе в «делікатній справі». Нам треба подивитися крісло вночі…
– Добре. Тоді я вас чекатиму на площі… із сторожем…
– Домовились…
Через десять хвилин, коли мер з ученим досьорбали холодну каву, директор історичного музею постукав у кабінет мера.
– Я хотів би зробити ще одну спробу відмовити вас іти до того крісла…
– Давайте… – запропонував мер.
– Благаю, не йдіть… Немає чого з темними світами жартувати. – І директор звернувся до Лева: – Ви ж учений, етнограф, ви ж маєте знати, що навіть крісло має душу. Двері оті скриплячі теж мають душу. Львів має душу!..
– Саме душа Львова мене найбільше цікавить! – ошелешив директора Безрукий. – Ходімо!
Мер мовчки стенув плечима. Наче це був не владний мер, а якийсь послужний ходячий пристрій до божевільного вченого, схожого на дикого лева, що прагне крові.
Привид Домовина не був би головним привидом Львова, якби уважно не фіксував усього, що відбувалося в кабінеті мера (його теж, до речі). І був би останнім лопухом, якби не полетів слідом за мером і доцентом, з якими, судячи з усього, йому трішки доведеться поморочитися… Не все так легко, як здається… А що поробиш?.. Життя…
А ще Домовина належно оцінив мізки цих двох сміливців. Молодці!.. Швидко допетрали… Бо саме з крісла дракона Верховний привид радив йому починати пошуки душі Львова… Нині опівночі…
8
Головний привид Львова кружляв біля мера і доцента й тішився, як ненормальний. Відривався на всі сто. Що вони, смертні, можуть побачити своїми сліпими очима? Як фіранки тріпочуть од вітру? Хіба що… Те, що багато до чого додумалися, за це їх варто похвалити. Бо люди так деградували у пошуках комфорту для тіла, що перестали вірити у правду. Для них справжня правда – божевілля, химери, фантазії… У кращому випадку – казки… Тому наймудріші – діти. Або «схиблені». Так люди називають тих, хто вміє бачити не лише ковбасу…
Домовина стільки часу провів поруч Змієборця, бачив його як ззовні, так і зсередини, але що той такий мудрий – навіть не передбачав… Певно, мер у нього навчився. Все-таки постійне перебування в оточенні іншої енергії марно не минуло…
Доцента Безрукого привид уже знав не з чуток. Екземпляр такий, що ого-го!.. Витягнув із земного пекла привида безрукого ката… Пощастило катові… Домовина йому заздрив. Бо сам хотів би покинути ці кляті руїни і знестися в небо! Може, коли вкраде душу в міста і надійно замкне, то вдасться. Принаймні такі можливості Хаосом передбачені. Побачимо… А Безрукого після звільнення ката Домовина зненавидів не на жарт… Більше за пекельний промінь сонця!
І ось тепер, коли Морок з хвилини на хвилину запанує на землі, двоє земних людців ідуть в історичний музей, до священного трону дракона, щоб побачити дива?.. Хто вам ці дива відкриє, людоньки?.. Ви думаєте, що Бог вам дав очі, щоб бачити?.. Дзуськи! Очі маєте для того, щоб бути сліпими! Вони не відкривають, вони закривають від вас світ! Бо що можна вгледіти через дві цяточки, що безперервно бігають по ліліпутській орбіті, ще й, як хмарами, затьмарюються кліпанням? Що?
Домовина бачив, як крісло оживає… Як з’являється його дух, наповнюючи дикою енергією тіло дракона. Як запалюються очі чудовиська і горять запеклою кров’ю. Дракон вигинається, наче хоче проковтнути свого хвоста… І враз випрямляється у своїй страхітливій величі! Б’є себе в груди і рикає на весь світ. Дракон знає, чому сьогодні ожив. Шукає кривавими очима Домовину. Крилами наказує привидові підійти… І хоча Домовина за свої віковічні поневіряння надивився всього, йому стає страшно…
Годинник на ратуші почав вибивати північ. З першим його бамканням дракона затрусило. Він умить зробився одним смоляним згустком, з якого виринула смерть. Вона нахабно щирилася привиду і махала косою. А дракон знову почав ставати кріслом. Годинник бив далі, наче вгачував гвіздки в домовину. Смерть всілася на крісло. Посовалася своїм кістлявим задом, ніби намагалася вмоститися зручніше. А коли годинник на ратуші востаннє бамкнув і затих, щезла. Як спалах, Домовина побачив на місці, де щойно совалася смерть, текст. Його очі миттю його зафіксували. Володів головний привид Львова такою картою пам’яті, що людям навіть не снилося. І навряд чи коли присниться. Бо вони, заземлені, навіть не володіють сном. А саме він і є справжнім життям.
Головний привид задоволено прицмокнув – перший крок зроблено. Потім ще один маленький крок, іще… І буде ціла стежка. А вже нею він добереться і до душі Львова. Був у цьому переконаний на всі сто…
Тепер можна потішитися з мера і вченого. Вони стояли посеред музею розчаровані, дивилися на мертве крісло дракона і мовчали. Мчали, щоб побачити сенсацію, а вгледіли мертву тишу… Може, їхні душі і бачили дракона, але вони не мали куди передати інформацію. Бо людські голови давно позабивані всіляким мотлохом і до нового зачинені. Вони перемелювали те, що їм оптом завантажили ще змалечку, коли перестали вірити в дива… Що поробиш, нещасні ці люди… Вони не можуть збагнути, що їхня черепна коробочка маленька, як макове зерня. Що тих мізків – жменька, і то вони зморщені, щоб триматися купки, аби людина хоч трошки могла мислити. Інакше пропаде… Щоб до тієї черепної коробочки потрапило щось нове – треба вивільнити місце… А люди не бажають вивільнити місце. Вони скупі. Вони не ладні позбутися мотлоху. Сподіваються, що колись та й знадобиться. Тримають на чорний день. Тому їхній мозок – це смітник, який не чистять. Сміття там лише пресують. До самої смерті. Єдину чистку роблять тільки хробаки. Коли чистка вже нікому не потрібна…
Щоб хоч трохи мера і доцента розрадити, Домовина дмухнув на двері. Вони застогнали. Але ув’язнені в тілах люди подумали, що це протяг…
«Чим їх здивуєш, коли вони щодо див закриті?» – розчарувався Домовина і помчав працювати. Часу багато – він вічний. Але щоб устигнути багато, треба все робити вчасно. Привид не відкладав справ у довгий ящик – він же не людина. Хоча як би хотів нею стати знову! Народитися пухнастим малям, прожити гідне життя – і злетіти в небо! Блаженство!.. Але, як то кажуть, кесареві – кесареве, а привидам своє робить…
А ще головний привид Львова Домовина дивувався, чому смерть була такою переляканою у мить, коли, наче спалах, з’явився текст. Невже вона теж не знала, що там написано, а вгледівши, відчула для себе загрозу? Скільки привид знав смерть, він жодного разу не бачив у її очах страху… З ким, з ким, а зі смертю Домовині ох як не хотілося воювати! Зрештою, ворогів знищують, щойно вони з’являються, а смерть поки що – друг…
Домовина ввійшов у кабінет. Усівся за стіл. Увімкнув комп’ютер. Мер, скоріше за все, нині вже не повернеться. Можна спокійно, без смороду попрацювати.
Відкрив повний перелік привидів Львова. Серед них для виконання місії треба було вибрати трьох. Найбільш підходящих. Щоб і своїми мізками шурупали, і чужими могли повелівати. Щоб не губилися, потрапивши в складну ситуацію, адже не секрет, що доведеться працювати і в гарячих точках, які люди називають «святі місця». І щоб, чого доброго, не думали зрадити, бо свобода, хоч і тимчасова, все ж таки свобода… Манить своїм польотом, як гріх…
Добре, що світовий банк привидів виділив для цієї місії достатньо енергії. Бо в банку привидів Львова енергії як кіт наплакав. Вистачає хіба для того, щоб Домовині злітати на Собор. Такі часи… Криза… А з тої енергії, яку виділив світовий банк, можна організувати повноцінне вселення трьох привидів у людські тіла. Затратна справа, але що поробиш?.. Більше, фактично, не потрібно. А двох все-таки замало. Всяке буває – краще підстрахуватися. Головний привид Брюсселя, правда, скупердяй рідкісний, хотів зекономити, наполягав на виділенні енергії для вселення двох привидів, але Домовина переконав Собор, що ризик у такій надважливій операції треба звести до мінімуму…
Закукурікали треті півні. Домовина не спішив. Довго зупинявся над іменем із списку і наче перевтілювався в іншого привида. Намагався його відчути повністю, передбачити поведінку і користь, яку той може принести під час виконання завдання.
Коли ніч почала збирати манатки, щоб іти геть з міста, головний привид Львова зробив свій вибір. Він набрав на комп’ютері:
1. Домовина.
2. Чернець.
3. Чорна дама.
Щодо себе – сумнівів не було. Він мусить піти, щоб керувати місією. Головному привидові відсиджуватися в ратуші, ховатися за чужими спинами не личить.
Чернець – привид з підземелля Єзуїтського собору. Колись продав душу дияволові. Кмітливий. Метикуватий. Досвідчений. Сильний. Гарячих точок уникає, але коли треба – мчить у гущу небезпеки без вагань.
Чорна дама – молодий привид з кав’ярні, що розміщена в підземеллі, на розі вулиць Руської та Федорова. Вибір для Домовини важкий. Але її характеристики точно знадобляться. Бо крім кмітливості, метикуватості, досвіду та сили потрібна ще зваба… Хоча кмітливості і метикуватості їй теж не бракує… Чорна дама була красунею хоч куди. Всім женихам відмовляла. А попалася на каві. Якийсь лоботряс звабив її ще не знаним тоді чудодійним напоєм. Чорна дама була такою вдячною, що, крім тіла, здуру віддала женихові ще й душу. Тепер блукає підземеллям. Можна лише здогадуватися, хто був тим женихом… Але Чорна дама напою не розлюбила. Від неї лине такий аромат кави, що просто дурманить…
Ранок однією ногою ступив на поріг ратуші. Зараз знову примчиться мер. У нього як не безсоння, то ще щось. Себе мучить і людям спокою не має.
Головний привид Львова вимкнув комп’ютер. Сьогодні опівночі він зустрінеться з кандидатами, побалакає… Якщо буде взаємна згода, скерує кандидатури на затвердження в головний офіс. Дали енергію, тож хочуть бути в курсі її використання. І немає на те ради…
Домовина підійшов до столу мера. Зібрав у кулак енергію, взяв ручку. У записнику Змієборця зробив першу нотатку нового дня. «Смерть Львову!» – написав. І безсило опустився на крісло. Що не кажи, а користування матеріальними речами забирало в Домовини цілі підземелля сил… Та нехай… Зате у мертвому місті пануватимуть лише вони, привиди!..
9
– І що?.. – запитав мер доцента.
Безрукий безпорадно тер своїм обрубком долоню. Дивився на ратушу, що нагадувала йому дракона. На збентеженого директора музею, якого крісло дракона лякало вже давно. На змерзлого сторожа, якому зіпсували зміну. Що мав відповісти?..
– Вибачте, – сказав винувато, очікуючи докорів.
– Не треба, – мер на прощання затримав Левову руку. – Ви ж добре знаєте, що перед нашими незрячими очима відбувалася змова проти Львова.
– Так… – Безрукого часто підводили очі, його інколи підводили вуха. Але ніколи – ніс. Нюх він мав натренований. Запах привида витав у музеї. Впереміш зі смертю…
– Чекаю подальших інструкцій. – Юрій Данилович натякнув Безрукому, що хотів би бути в курсі справи, якщо привиди ще дадуть про себе знати, бо яким би він реалістом не був, як би не боровся за технічний прогрес, але сидіти на смерті не хотів… Неприємно, навіть коли ти смерті не бачиш… А позаяк усі великі люди – забобонні, то завтра під час чергової сесії він стоятиме… За трибуною. Щоб проаналізувати виконання бюджету. Бо казна – така штука, що любить контроль…
Безрукий відмовився від пропозиції мера підкинути його додому на службовому авто.
– Дякую. Я пройдусь…
– Уже пізно…
– Вдома буде ще гірше. Дорогою спробую навести хоч якийсь порядок у голові. Хоч пилюку протру…
Ніч знала Безрукого, як облупленого. Стільки крові, скільки він їй зіпсував своїми безглуздими блуканнями, не випивають навіть ненаситні упирі… Ніч давно мала завдання не спускати з божевільного доцента ока. Що він за такий екземпляр, що шеф наказав за ним постійно наглядати?.. Нічого підозрілого нічка за Левом Львовичем не помічала. Звичайнісінький сновида, що топче лише бруківку та асфальт. На висоту не рветься, по дротах не ходить. Одного разу вибрався вночі на ратушу, але без витребеньок, по-людськи, східцями… Навела на нього об’єктив, так крізь дрімоту й пильнувала…
Марі не спала. Сиділа на кухні, гріла долоні об чергову філіжанку кави.
– Ну як? – запитала чоловіка.
– Мер не думає, що я здурів.
– А конкретніше?.. – Марі встала і притулилася до Лева. Він погладив її пишне хвилясте волосся (через яке ще з першої зустрічі в лікарні й назвав «хвилястою жінкою»), обняв і так сховав її цілу від світу. Скільки тої хвилястої Марі порівняно з ним – велетенським левом. Серце Марі тріпотіло наче десь у нього всередині. – Розкажи мені, будь ласка, все… Ти ж знаєш, якщо будуть якісь проблеми, вони будуть не лише в тебе – вони будуть у нас. Я осторонь не залишусь. Ніколи. Тому хочу бути в курсі… Не приховуй нічого, прошу… – Марі замуркотіла від блаженства. Ну хіба грізний Лев міг від неї щось утаїти?..
Почало світати. Ганнуся спала, всміхаючись своїм ангельським видивам, навіть не підозрюючи, що доля знову виділила татові з мамою порцію випробувань… Бо якщо хтось хоч краєчком ока мав досвід зазирнути у світ, де живуть душі, цей новий світ за потреби використає найменший шанс, щоб цим досвідом скористатися… Адже мало залишилося дивакуватих людей на землі, ох як мало!.. Всі зайняті тим, щоб виглядати пристойно! В ілюзорному світі товарів. А з тих, кому все по цимбалах, толку – як з козла молока, бо душі в них залишилося – дрібка, згасаюча вуглинка…