Мер сидить на смерті
Одна надія на нормальних божевільних…
У Марі був вихідний, у Лева лекції після обіду. День видався похмурий і змарнілий. Хоча не дощило. Ганнуся поснідала і щось собі радісне уявляла, бо гугукала і з того тішилася. Марі нарізала капусту на салат. Безрукий не вилазив з Інтернету – вишукував львівських привидів, збирав інформацію про крісло дракона. Сама водичка – нічого конкретного… Одне-два речення – приманки для туристів.
Ганнусі набридло тішитися уявою, вона вгледіла на столі татів мобільний. І почала пхинькати, вимагаючи цю іграшку. А оскільки, як казала Марі, донечка вдалася характером у тата і була вперта, як лев, то добилася свого.
– Чого мала пхинькає? – крикнула з кухні Марі.
Лев, не відриваючись від комп’ютера, вручив Ганнусі мобільний.
– Уже не пхинькає! – відповів дружині.
Донечка дійсно на деякий час замовкла. Розглядала забавку, тиснула на потерті кнопки, що зяяли убого. Адже Безрукий ніяких сенсорів не визнавав – його лапа не була пристосована гладити екрани. Кнопка – інше. Знайшов, натиснув – маєш…
Та враз Ганнуся кинула на підлогу мобільний і так почала ревти, що аж заходилася. Лев підхопився, взяв дитину на руки – вона не замовкала. Прибігла з кухні Марі, закрутилася біля дитини – все марно. Мала ридала і наче хотіла втекти. Боязко позирала вниз. Там лежав мобільний. Марі механічно підняла його, глянула і теж кинула. Ніби телефон її опік. Вихопила з рук Лева Ганнусю і втекла на кухню. Спантеличений Лев помчав за ними. Його двоє найрідніших дівчаток притулилися одна до одної, трусилися і плакали…
– Що таке?! – добивався хоч слова від дружини Лев.
– Там – смерть… – промимрила Марі.
– Де?
– У мобільнику…
Лев обернувся, щоб піти подивитися, що такого вони могли в телефоні побачити. Ну смерть точно туди не могла пролізти…
– Не дивися! – просила Марі. – Благаю тебе, не дивися! Викинь той клятий телефон! Негайно! Через вікно! Або ліпше облий бензином і спали! Хай іде з димом!..
– Добре, – погодився Безрукий. – Сидіть тут, я зараз усе зроблю.
Лев не був би левом, якби не схотів дізнатися, що саме до смерті налякало його дівчаток. Боязко підняв мобільник, повернув екраном до себе – і отетерів!..
Його спалювали вогненні очі дракона, якого осідлала злюща кістлява смерть… Дракон був живий. Зовсім не крісло, а пекельне чудовисько!.. А смерть не лише наганяла жах, вона була переляканою! Лев ще ніколи не чув і не бачив, щоб смерть боялася!.. І ще помітив, що смерть на моніторі наче приховувала своїми кістками… текст!
Лев згадав, що в час, коли годинник на ратуші востаннє пробемкав північ, він сфотографував крісло дракона!.. Єдиний спалах фотокамери – і все! Аж мер сахнувся того спалаху.
«Здається, почалося!..» – подумав Безрукий. Укинув телефон у кишеню, заглянув на кухню. Дівчатка трохи заспокоїлися. Марі запалила освячені свічки і якимсь зіллям обкурювала кухню. Дим стояв, як на пасовиську, коли палили солому. Але був цей дим добрий, м’який і легкий. Лев відчув, що цей дим проганяє його з дому разом з телефоном…
– Я скоро! – сказав Марі. Дружина лише недовірливо кивнула головою.
10
Борислава Болеславівна, уздрівши Безрукого на кафедрі ледь не за півдня до лекцій, звела лагідно брови, та все ж суворо мовила:
– Здається, ви, Леве Львовичу, йдете на поправку… Ось що значить дисципліна.
– Я схуд на п’ять кілограмів, – буркнув Лев і прикусив язика. Схаменувся, що не те ляпнув.
– Правильно, – потрактувала це по-своєму мудра декан. – Бо почали працювати. Я переглянула деякі ваші нотатки про львівських привидів. Похвально. Ваші привиди, як живі. Мені цікаво…
– Мені теж…
– Тоді до роботи, доценте! Не буду вас відволікати. Бо пахне сенсацією. А нюх на сенсації у мене з пелюшок… – Борислава Болеславівна щезла з кабінету. Безшумно, як привид. Де вона так наловчилася?
«Ти б на чоловіка якого краще нюх нагострила! – подумки порадив їй Безрукий. – Може, не була б такою змією гримучою!»
Лев увімкнув свій робочий комп’ютер. Той захарчав, як сухотник. Безрукий хотів одним ударом його добити, щоб більше не страждав. Але, по-перше, це державне майно. А по-друге, він йому потрібен – кров з носа! Негайно! Цієї ж миті!.. Як повітря, як вода, як усе!..
Перекинув фотографію з телефону на комп’ютер. Зараз маленька пауза, відкриється файл, і він у деталях роздивиться нічне фото!.. Страх і нетерпіння сплелися в Левові і перетворили його на клубок нервів. Безрукому було байдуже, що через мить станеться з тим клубком. Дістане він інфаркт, інсульт чи спазм кишок – не має значення! Бо його мозок прагнув одного – тексту!.. Прихованих кістками смерті карлючок! Знати, що там написано! А далі – хоч кінець світу!..
Дракон і смерть видалися йому одним цілим. Здавалося, смертельний дракон зараз вискочить з монітора і тут-таки його спопелить. Сліду мокрого не залишить!.. Він просто з того боку екрана висмоктував з Лева енергію, пив кров! Судини висихали на очах. Тіло втрачало силу – Безрукий перетворювався на висмоктаний лимон. Довго роздивлятися фото вони йому не дадуть, це точно! Тому страхи геть! ТЕКСТ! Лев наблизив текст до себе. Почерк був акуратний, але шпичастий, наче хотів уколоти. Лев виділив текст на екрані і хотів скопіювати на інший файл. А цей закрити, щоб смертельний дракон його не зжер. Не вдалося. Тоді Безрукий взяв ручку і, не вникаючи у зміст, просто став перемальовувати букви, що йому відкривалися. Коли дійшов до останнього слова, відчув, що очі застилає пітьма, світ утікає з-під ніг… Захотілося піддатись млосній слабкості – і зникнути… Але якась частинка мозку ще тримала його при тямі, нашіптуючи: не залишай їх!.. Не залишай… лишай… ай… Лева осінило, що коли зараз же він не зітре фото смертельного дракона з комп’ютера і з телефону, то дракон його знищить! На світі білому Безрукий може вже не прокинутися. Поселиться десь у ратуші або в музеї біля чергового дракона і лякатиме нещасних людей. А хто його звільнить, хто? Хто допоможе Марі і Ганнусі?..
При згадці про своїх дівчаток останні крихти енергії підступили до пальців Лева і безкровні пучки натиснули «delete». У комп’ютері і в телефоні.
Але свідомість Безрукий таки втратив…
Очуняв нескоро. Хтозна-скільки перебував би у безвісті, якби не привела його до тями прискіплива Борислава Болеславівна.
– Ото так ви працюєте, доценте Безрукий? А я то гадала! – донеслося до нього.
«Ворожка вона якась чи що, бо пощо гадає?..» – подумав Лев. Витер з чола піт. Покліпав важкими повіками.
– Де я? – спитав здивовано.
Запитання Бориславу Болеславівну вивело з рівноваги. Вона почала нишпорити під столами, по Левових тумбочках, у загальних шафках у пошуку алкоголю. Аби витурити Безрукого до бісової матері з інституту по статті за п’янку!.. Хай сам знає, й іншим наука буде!
Нічого не знайшла. Однак не розчарувалася. Подумала, що Безрукий встиг замести сліди. Борислава Болеславівна не була б деканом, перед якою тремтів навіть ректор, якби здалася. Вона викликала «швидку». Разом з «п’яним» Безруким поїхала в наркологічний диспансер, щоб зробити аналізи. Прослідкувати і довести!.. Довести всім!..
На превеликий жаль турботливого декана, Безрукий виявився чистим, як сльоза!.. Ні алкоголю, ані найменшого натяку на наркотик чи що там ще цікавого можна знайти… Зате уважні лікарі відправили Лева в кардіологію, де Безрукого ледве вирвали з лабет інфаркту, що наближався до нього зі швидкістю світла!..
– Дякую вам, жіночко, ви, можна сказати, врятували людину… Все вирішили секунди, – похвалив Бориславу Болеславівну уважний бородатий професор.
– Я не жіночка. Я – Стійка Борислава Болеславівна, декан факультету етнографії! – гордо випнула свої зсохлі груди змія.
– Все одно дякую. За стійкість. – І лікар утік в ординаторську, бо своїм професорським чуттям передбачав, що від спілкування з такою «стійкою» у нього самого може погіршитися здоров’я.
Лев цілу ніч марив і, наче в лещатах, стискав у своїй левовій лапі шкарпетку. Бо в ній було те, що він устиг перемалювати з фотографії…
Уранці Марі забрала чоловіка додому. На подив лікарів, Безрукий дуже швидко одужував.
11
Головний привид Львова Домовина заправлявся енергією для польоту в Париж. Там він має зустрітися з Верховним привидом, щоб затвердити план дій перед тим, як він поселиться в тіло донора. Бо потім уже ніяк…
Вірус – таке ймення отримав Верховний привид Європи, коли заступив на престол, – нервово перебирав на полиці книжки. Сторінки перегорталися зі швидкістю вітру, одна книжка за іншою злітали на підлогу. Книжок, які Вірус не встиг переглянути, залишилося не більше десятка.
– Проблема поганяє проблему, чи не так? – загадково запитав Верховний привид.
– Я б так не сказав. Працюємо за планом… – розгубився Домовина.
– Тоді скажи мені, де живе душа Львова?..
– Ще не знаю…
– А що ти знаєш, Домовино?.. Зачіпки якісь у тебе є?.. – Допоки Вірус виговориться, Домовина вирішив помовчати. За цей час, можливо, зорієнтується, що не так. Що могло не на жарт розлютити Верховного привида. – Я переглянув усю, яку тільки можна, літературу про Львів і нічого не знайшов. Вилами по воді писано… Це місто справді небезпечне!.. Як ми могли так спокійно поставитися до його піднесення, га?.. Поясни мені, ти там керуєш?.. Як це так скоро може розмножуватися світло?.. Де душа міста? Звідки треба починати шукати душу? Що є зародком світла?..
– Люди… – промимрив Домовина.
– Люди є всюди. Без них і нас не буде. Скажи мені, чому в Парижі нормальні люди, а у Львові – схиблені?..
– Не знаю…
– Бо сидите там і туристів лякаєте, ось чому!.. Безрукого ката випустили! Кат був призначений для пекла, а не для неба, розумієш це ти, чи ні?..
– Розумію… Але за ката я вже зазнав покарання…
– І що з того?.. Ти собі не уявляєш, як би він нам зараз допоміг. У нього було знань більше, ніж в Інтернеті. Бо він працював, учився, а не байдики бив!
Домовина чекав, коли Вірус виговориться. Мав таку негарну звичку нападати, перш ніж по-нормальному розмовляти.
– Добре. Точніше, зле… Сідай, розказуй, що маєш. Бо часу обмаль. Якщо світла пошесть від тебе перекинеться на Європу, тобі гаплик. Повний.
– Знаю…
– Ти не знаєш! – Домовина пожалкував, що не змовчав. – Тобі не дано знати! Ти можеш тільки здогадуватися! І то краєчком своїх недорозвинених звивин! Я давно б тебе вже звільнив. Перекинув би в Африку під бамбукову стріху! Насолоджуватися сонцем і пісками! Але справа в тому, що у твоїх львівських привидів мізки ще тупіші. І ледачі! Попристроювалися в шикарних замках, старовинних будівлях, кав’ярнях або в підземеллях соборів!.. Романтики нікчемні! Подавай їм красу і затишок!.. Матимете затишок, коли будете вічно корчитися під променями незгасаючого світла!.. А воно гряде!.. – Домовина мав передчуття, що це лише вступ до серйозної розмови. Господи, аби тільки він помилявся!..
– Добре, – врешті вгамувався Вірус. – Скільки я в тебе випив енергії?..
– Достатньо. Назад навряд чи долечу… – полегшено зітхнув Домовина. Відчув, що шеф уже наситився.
– Візьмеш кредит. Потім відробиш…
– Як скажеш, Верховний привиде… – Ця відповідь, певно, була найправильнішою, бо Вірус не загорівся новими звинуваченнями. Або просто смачно поїв. Домовина був не сьогоднішній, тож взяв з дому енергії про запас. Тому почувався задовільно.
Вірус усівся, ноги безцеремонно поклав на стіл, вдоволено посопував.
– Перш ніж ти мені викладеш план дій, я хочу поцікавитись: а ти знаєш, якого проколу ти допустився у ніч воскресіння дракона? На його оживлення пішли неабиякі ресурси! До того ж смерть за послугу здерла, як за рідну маму!
Ось тепер Домовина розгубився по-справжньому. Який прокол?.. Та все ж пройшло чисто – голки не підточиш! Невже шеф бере його на глузи?..
Головний привид Львова набрав повні груди повітря.
– Я хотів би фактів, а не натяків, – випалив він.
– Ти хочеш фактів? Що, покликати сюди смерть? Ти оплатиш її візит?
– Не треба, я повірю тобі на слово.
– Тоді слухай. Перший прокол. Ти допустив у приміщення, де відбувалася передача потом здобутого древнього послання, сторонніх. Так?
– Але ж це люди! Їхні очі не здатні бачити! – виправдовувався Домовина.
– Серед цих людей був Лев Безрукий, який, як ти знаєш, не є вже таким сліпаком!
– Це випадковість…
– Випадковостей не буває… Ти знехтував одним з десяти законів переваги привидів. Так?
– Так… – погодився Домовина. – Але надалі все було як слід… – Він ще раз спробував виправдатися.
– До того часу, коли годинник зафіксував передачу послання тобі. І саме в цей час Лев Безрукий сфотографував дракона! Спалах! Ти помітив спалах?
– Помітив. Я думав, так має бути.
– Так і мало бути. Але спалах фіксує спалах. Так що є підозри, що Безрукий на своїй картинці теж має…
– Текст! – простогнав Домовина.
– Ось у цьому, шановний, і є найбільша проблема. Тому я тебе так підганяв. Я і не знав би, та смерть розказала. Ця фотографія їй теж не додає авторитету. І сили…
– І що тепер робити?
– Якраз це ми зараз і вирішимо… Полюбовно… Бо що б я тут не розказував, я розумію, що тобі важко… І що на минуле нарікають одні тупаки… Є й такі… Оце все ми зараз і будемо ліпити докупи… Я знаю: якщо програєш ти – програю і я… Тому в усьому тобі сприятиму. Те, що ти почув від мене, – не докір. Це загартування і досвід. Готуйся не до прогулянки – до битви. На смерть. За життя привидів…
12
Марі гладила Левові кучері. Він смачно посьорбував каву і дякував Богові, що має таку дружину і донечку. Ким би він був без них? Другою Бориславою Болеславівною, тільки в штанях? Скоріше за все… Бо коли людина не має про кого піклуватися, вона мусить на чомусь схибнутися…
– Чому ти не зателефонував, не сказав, що ти в лікарні? – легенько дорікнула Марі.
– Я ж ішов знищувати мобільний!..
– Але ж ти його не знищив! Кому ти збираєшся брехати, Леве? Я ж тебе знаю, як облупленого… Ти пішов на роботу досліджувати це страхітливе фото. Так?
– Так… – здався Безрукий.
– І тобі стало зле?
– Так.
– І на щастя, з’явилася твоя Бор… – Марі завжди забувала ім’я суворого декана.
– Можеш називати її просто Змія. Не помилишся…
– Добре. Слава Богу, з’явилася Змія і викликала «швидку». Лікарі кажуть, дуже вчасно… Може, не така вона вже й Змія, га?
– Люба, якщо я тобі зараз розкажу, чому вона викликала «швидку», до того ще й поїхала разом зі мною, – ти впадеш. Так що краще присядь…
Марі сіла Левові на коліна.
– О, так ще краще, – усміхнувся Безрукий. – Так я можу тебе навіть притримати… Так ось: вона думала, що я п’яний, затягла мене в наркологічний диспансер, щоб засвідчити документально, що я злісний алкоголік, і погнати мене з роботи втришия по статті…
– Ото змія! – вирвалося у Марі. І вона розреготалася. Уявила собі весь отой цирк.
– А я що казав? Змія є змія! А тоді мені смішно не було… На щастя, лікарі збагнули, що мені потрібен не нарколог, а кардіолог. Бо серце дійсно зупинялося від безсилля ганяти по судинах кров. Ця фотографія – страшнючий упир, вона висмоктала всі сили за декілька хвилин.
– Тепер кажи головне, – наполягла Марі. Вона розуміла, що Безрукий щось приховує. Весь його вигляд показував, що він чимшвидше хоче усамітнитися, аби де в чому переконатися.
– Може, не треба? – Лев не хотів хвилювати дружину.
– Слухай, Безрукий, ти добре знаєш, що ти без мене, як безпорадне дитя. Ганнуся і то більш самостійна. Так що розказуй.
– Просто боюся за вас.
– Давай будемо боятися разом.
– Умовила! – Безрукий зсадив дружину з колін. Долив гарячої води до недопитої кави. Мусив пити слабеньку, бо серце. І не хотів, щоб Марі наробила ґвалту. – Ну скажи мені: чому я такий безхребетний, безвольний чоловік? Скільки разів я намагався сказати тобі – ні! І жодного разу не зміг! Ти можеш мені пояснити?
– Можу, дорогенький! – Дружина примружила свої хитрі оченята, струснула хвилястою голівкою. – Тому що на правильно поставлені запитання відповіді «ні» бути не може. Втямив?
– Хочу ще однієї нормальної кави, а не помиїв! – вигукнув Лев.
– Ні! – категорична мовила Марі. Безрукий дружину перекривив. Його «ні» було кволе, як щойно вилуплене курча, яке шукає підтримки квочки.
– Під матрацом є моя шкарпетка. У шкарпетці клаптик паперу, на який я встиг переписати те, що вгледів. Фотографію не можна було видрукувати. Ні цілою, ні частинками. Так що тільки це. І ще… З комп’ютера і з телефону я це кляте фото видалив. В останню мить. Щоб воно мене не вбило остаточно… Наче все…
– Тоді давай ці записи.
– Боюся, якщо чесно, їх удома розглядати. Маю внутрішній страх…
– Тоді я до Ганнусі покличу пані Стефу… Вийдемо десь. У кафе, наприклад. На морозиво…
– Може, краще я сам?
– А давай без «може», Безрукий!
Через хвилину пані Стефа уже запарювала на кухні Безруких свій улюблений чай з бергамотом.
– Ви б частіше виходили на прогулянку! І мене кликали до Ганнусі. Я з радістю! – казала бабуся. – Молоді ще. Хіба я не розумію? А брудні шкарпетки, Левчику, треба класти в кошик для прання, а не в кишеню. Дивися за ним, Марі, – сказала пані Стефа і додала: – бо він як дітвак…
Марі вдала, що не почула…
13
Коли Лев з Марі попід ручку вже спускалися сходами, вибігла пані Стефа.
– Левчику, тебе до телефону!
– Хто? – буркнув Безрукий. – Якщо з роботи – я на лікарняному. У мене передінфарктний стан!
– Не з роботи! Тьху на тебе, ще наврочиш! Каже, що Борис Мудрагель. Думаю, це той сухоребрик в окулярах, що до тебе приходив часто. У нього голос кумедний. Пам’ятаєш? Я йому збрешу, що ти на роботі!
– Ні, я підійду! – Лев згадав, що без мобільного. А номера Марі Борис не мав. Об’явилося чудо з ботанічного саду…
– Леве Львовичу! Я на рідній землі! В аеропорту, як сирітка. Не маю де подітися! Мої в Осло! Голодний, як вовк!
– Треба було поїсти в літаку! – не зміг стриматися Лев, щоб не пожартувати.
– То вам не чартер! Рейсовий літак. Там треба платити! А я студент. У мене грошей, як кіт наплакав.
– Стій, де стоїш. Зараз буду.
– Я знав, що ви справжній друг, Леве Львовичу!
Хоч щось добре останнім часом! Марі і Лев з нетерпінням помчали зустрічати яскравого представника ботанічного саду України. З ним не знудишся!..
Весна була, як обікрадена на базарі дівка. Заплакана, замурзана, не знала, до кого звернутися по допомогу, бо скрізь ввижалися злодії. Так з порожнім гаманцем і подибала додому. Збирати гроші на обновки. Бо нинішні – пішли за вітром… Та Бог з ними, – подумала дівка, – з тими обновками. Аби здоров’я… Буде місяць, будуть зорі, буде сонце… А сонце так майстерно причепурить її у розкішні квіти, що кляті злодії заздритимуть…
Борис Мудрагель не змінився. З нього так і струменів оптимізм, як з рогу достатку. Вундеркінд ум’яв миску борщу, всі вареники, що були в кав’ярні, і ще порцію пельменів. Запив графином узвару.
– Україна є Україна! – виголосив хлопець, втираючи засмальцьованим рукавом рота. – Куди не кинеш оком – краса, смакота і Лев Львович, який, чує моє серце, знову вліз у якусь халепу.
– Якщо я зараз відірву тобі язика, – мовив Безрукий, – ти вже стільки не зможеш їсти…
– Жартую я. Хіба не знаєте очкарика з ботанічного саду? – сказав Борис. – Усе. Я готовий уважно слухати, як ви тут без мене сумували!
Марі з Левом перезирнулися.
– Я буду не я, якщо помилюся, що ви знову у щось встряли!.. То як, не помиляюся? Тоді давайте все по порядку – будемо розгрібати. Все-таки три голови краще, одна з яких… Самі знаєте… Вірить в усе… Бо немає такого в світі, чого не може бути! Це основний закон успіху!
А що було робити?.. Лев усе й переповів. Про листа. Про Наума Чортополоха. Про зустрічі з мером. Про крісло дракона. Про фото з історичного музею. Про майже інфаркт…
– Я дурію без баяна! Ну не можна приїхати в Україну просто відпочити! І це найкраще, на що може сподіватися молодий учений. Який завдяки вам, до речі, так захопився всілякими невидимими світами, що переконливо може заявити: душа у Львова є! Бо душу має все! Навіть отой вареник, якого я щойно доїв!
– Тебе завжди так з переповненим шлунком заклинює? – запитав Лев.
– Правильно – «глючить». Але «заклинює» теж може бути.
Марі не втрималася і зайшлася сміхом. А від її сміху заряджалося все. Навіть стіни кав’ярні повеселішали, й офіціанти стали якимись жвавішими, щирішими…
– Тягніть свою шкарпетку – будемо розшифровувати послання. З привидами жартувати не можна. Це я вже серйозно. Мені здається, Леве Львовичу, що вас Бог послав на землю, щоб ви своєю наївністю трохи отверезили світ. А чарівну Марі – щоб ви не здичавіли.
– А тебе?
– А мене, – вундеркінд зробив довгу паузу, – щоб я вас врятував від технічного прогресу. Бо дикий лев та Інтернет – це як дурень із запальничкою…
– Ну ти, опудало очкасте, зараз у мене заробиш! Твої окуляри будуть пасувати твоїм очам, як павутиння розбитому дзеркалу. Ніби схожість є, а толку ніякого!..
Марі вже давно так не тішилась. У неї аж сльози виступили зі сміху.
– Перестаньте! – благала. – Давайте до справи. Бо я не витримаю. І Ганнуся вдома з пані Стефою.
Безрукий вийняв з кишені шкарпетку, зі шкарпетки – клаптик паперу.
– Оце все, що я зміг… зафіксувати… – І поклав папірець перед трьома парами очей на вже прибраний столик. – Сам ще не дивився, – пояснив Борисові.
Жарти випарувались. Борис з неперевершеного балакуна вмить умів перевтілюватися у досвідченого дослідника. Він свердлив дивний текст, як хробак проточує вихід на волю. Чоло його було зморщене, як у столітнього дідугана. Марі більше дивилася на вундеркінда, аніж на незрозуміле послання, поспіхом зафіксоване Левом.
– Я це писав, але я нічого не розумію, – скрушно зізнався Безрукий. Марі своїм пальчиком, притуленим до губ, попросила чоловіка помовчати.
– Леве Львовичу, у вас помирає видатний вчений! – випалив шокований Борис.
– Я взагалі-то… вчений… – промимрив ображений Лев.
– О, перепрошую… Я мав на увазі – справжній. А не якийсь там кабінетний, паперовий… Так от: послання дійсно інтригує… Такого хвороблива уява не придумає… Зараз я вам тут його на серветці розшифрую…
– У мене є блокнот. І ручка… – заметушилася Марі.
– Це змісту не змінить. Але буде зручніше. Погоджуюсь… – Борис акуратним почерком почав писати. Був сама зосередженість:
«Коли зберуться всі часи в один,Затопчуть душу лева кам’яногоЙого гріхи, що в мороці воскреснуть,І паде місто мертве в лігво змія…» —написав він.
Дав прочитати Левові і Марі. Вони нічого не могли втямити. Текст для них був набором слів.
– Нуль, – мовив Безрукий. Марі очима підтвердила – «нуль».
– Це нормально. Адже таємниці для того й існують, щоб їх у поті чола розгадували, а не щоб вони лягали перед вами, як вареники на тарілці… Слухайте мої міркування… Прізвище нашого мера – Юрій Змієборець. Захисником Львова є Юрій Змієборець. Останні застереження, що мер сидить на смерті, – це натяк, де треба шукати послання. Лист ката – окрема історія. Підказка Левові Львовичу. Який, до речі, зробив неможливе – він дістав текст послання. Кепкування тут ніякого. Ви – молодець, Леве Львовичу! Такою інтуїцією, як у вас, сумніваюся, що володіють ангели… З програми-мінімум ви витиснули все! До крапельки!.. Тепер, коли ми маємо текст старовинного послання, можна ставити запитання. Правильніше сказати, тепер треба ставити собі завдання. І виконувати їх. Крок за кроком. У мене є ідеї.
Спочатку розбираємо текст послання: «Коли зберуться всі часи в один» – час нам треба визначити. Будемо над цим працювати. Я займуся зараз же… Поки що версій у мене немає. «Затопчуть душу лева кам’яного» – кам’яних левів у Львові безліч. Не виключено, що в одному з них – душа Львова. Змушені шукати. «Його гріхи, що в мороці воскреснуть». Те, що з мороком, із силою темряви нам доведеться воювати – ви збагнули вже самі. Тож тут коментарі зайві. «І паде місто мертве в лігво змія…» Хто змій? Де його лігво? – питання на засипку.
Тепер давайте зробимо деякі висновки:
Юрій Змієборець і кам’яний лев – основні об’єкти пошуків. Тільки там можна знайти відповідь. Сьогодні в мене безсонна ніч. Може, ранок щось підкаже. Замовте мені, Леве Львовичу, дві піци і три пляшки «Моршинської». І я поїхав. Бо, чесно кажучи, такого адреналіну я не відчував відтоді, коли відправив вас у підземний замок з табличкою «ВХОДУ НЕМАЄ». Дайте мені номер мобільного Марі, бо у вас що є телефон, що його немає – користі від нього ніякої. Як ви любите казати: як з козла молока. Текст я пам’ятаю. А це треба спалити. – І Борис від свічки запалив Левові записи. Лев було сахнувся, не хотів дати посланню згоріти.