не люди – Небеса! – плетуть своi iнтриги.
37
Коли небесний кiнь вернувся iз безоднi,
коли зiркам дали iмення благороднi,
коли на дошках доль з’явились iмена,
в той день змирились ми. Покiрнi i сьогоднi.
38
Свiт небуття давно в моiй буяе плотi,
живе людська бiда в душi, як у господi.
І знае лиш Аллах, коли i де вiтри
i мiй розвiють прах, як попiл на городi.
39
Будь ласка, не журись, не втоне свiт у морi.
Лишивши небозвiд, не зможуть впасти зорi.
Твiй прах не щезне теж – згодиться для цеглин,
з яких сусiд зведе стiну в своiй коморi.
40
Трояндовi кущi, так трепетно духмянi,
ростуть з дiвочих уст, тому такi багрянi.
Стебло, яке зламав, нагадуе менi
про прах усiх красунь, що зв’янули заранi.
41
Не мни, будь ласка, трав, що виросли високi:
iм коси вiддали красунi чорноокi.
З дiвочих уст ростуть троянда i тюльпан,
iх теж ламають всi – i добрi, i жорстокi.
42
В майстерню гончаря чомусь забрiв я вчора.
Менi в цей день краса вiдкрилася сувора.
Коли крутився круг, про глину думав я:
у потойбiчний свiт вiдкрита врештi штора.
43
Для чого цi пости, молитви винятковi
i в погрiбцях вино просить, як жебраковi?
Сьогоднi ти – поет, а завтра – черепки
вiд незвичайних чаш у Божiм кулаковi.
44
Зросли цi колючки, що на ногах у звiра,
iз кучерiв м’яких, немов шовки Кашмiра.
А круглi башти веж, зубцi старих фортець —
вже шаха голова i п’ятiрня емiра.
45
Небесний звiд комусь – це сонце й зiрка рання,
а вченим звiздарям – це камiнь спотикання.
Але не поспiшай втрачати в спiрцi глузд:
i в небесах про нас е спори i вагання.
46
Я чув краплини плач у сонячнiм горнилi.
Смiявся океан i пiнився на брилi:
«До неба долетиш, впадеш дощем звiдтiль,
