хто ж зовсiм не прийшов – той мав стократне щастя!
7
Як в свiтi цiм не жив, а треба помирати!
Достойно це зроби, коли немае ради.
Ти – згусток м’яса, жил, мереживо кiсток.
Це щезне все колись? Не бачу в тiм утрати!
8
Ми – джерело забав, ми – копанка з журбою.
Ми – слави ручаi i кринички з ганьбою.
Людина – цiлий свiт з хулою й похвальбою,
в нiй – гордий падишах, народжений рабою.
9
Добродiю, мiцнiй, вiзьми у злого сили -
не знатимуть бiди всi люди до могили!
Для iстини коли б знайшовся в свiтi трон,
ми щиро й вiд душi всi Господа б хвалили.
10
Як срiблу не скоривсь i не пiддався злату,
то вiрний, друже, ти законам шарiату.
Знiми халат оцей, веретище вiзьми -
лиш так ти збережеш над серцем царську владу.
11
Ти друга не тривож i не молись до неба,
коли прийшла в твiй дiм негадано халепа.
Крiпися у бiдi, не клич зiтхати нас,
а вистраждай все сам – достойно, як i треба.
12
Приманку Бог поклав. Навколо неi – сiтi.
Полюе дичину – нас мае на примiтi.
Вiн на людей вину поклав за всi грiхи,
хоч з дозволу Його пороки в Божiм свiтi.
13
Той гарно в нас живе, смiеться, а не тужить,
хто слуг своiх не мав та iншому не служить.
І той, кому Господь послав пiснi коржi
та затишок в кутку, де з Господом вiн дружить.
14
Ти руб’я зодягнув. Йшов до зiрок крiзь терня?
У макiвцi твоiй давно засохло зерня!
А суть твоя одна, що в рам’i, що в парчi:
хоч зовнi ти – святий, душа твоя – мiзерна.
15
Як предки, упадеш ти прахом незабаром:
удари вiд Небес нам не проходять даром.
Ти вiчностi напiй вiд пiдлих не бери,
хоча душа твоя палатиме пожаром.
16
Багацько лiт шукав я суть в земнiй юдолi,
але думки моi в життi не грають ролi.
Як постарiв, узнав, що я не маю знань -
