Дiнго був великим, сильним собакою, значно бiльшим вiд пiренейських собак i мiг вважатися чудовим взiрцем новоголандськоi породи. Коли вiн спирався на заднi лапи та закидав голову, ставав зростом з людину. Мускулястий, сильний, жвавий, вiн був одним iз тих собак, якi, не вагаючись, нападають на ягуара або пантеру та не лякаються сутички з ведмедем. Дiнго мав темно-руду густу шерсть з бiлими плямами на писку, довгий хвiст, пишний та гнучкий наче в лева. Розлютившись, такий пес мiг виявитися небезпечним ворогом. Зрозумiло, чому зустрiч з ним не викликала у Негоро ентузiазму.
Дiнго не вирiзнявся товарискiстю, але й злим його не можна було назвати. Швидше вiн здавався сумним. Старому Томовi ще на «Вальдеку» здалося, що Дiнго недолюблюе негрiв. Вiн не намагався завдати iм шкоди, але постiйно тримався вiд них на вiдстанi. Можливо, пiд час його поневiрянь африканським узбережжям туземцi погано поводилися з ним? В будь-якому випадку, вiн не наближався до Тома та його друзiв попри те, що це були хорошi та добрi люди. За той десяток днiв, який вони провели разом на палубi розбитого човна, Дiнго як i ранiше тримався осторонь товаришiв у недолi. Чим вiн харчувався тими днями невiдомо, але, так само як i люди, вiн дуже страждав вiд спраги.
Ось кого пiдiбрали з кораблетрощi. За першоi нагоди судно мусило пiти на дно i, беззаперечно, потягнуло б за собою в океанську безодню виключно померлих. Однак, несподiвана зустрiч з «Пiлiгримом», якого затримали в дорозi штиль та протилежний вiтер, дала можливiсть капiтану Халлу зробити добру справу.
Залишалося тiльки довести цю справу до кiнця, повернувши на батькiвщину усiх врятованих з «Вальдека» негрiв, якi на додачу втратили усi своi заощадження, зароблених впродовж трьох рокiв. Саме це i планувалося зробити. «Пiлiгрим», розвантажившись в «Вальпараiсо», мусив пройти вздовж американського узбережжя до Калiфорнii. Мiсiс Уелдон великодушно пообiцяла Тому та його товаришам, що там вони знайдуть притулок у ii чоловiка, мiстера Джемса Уелдона, i вiн забезпечить iх всiм необхiдним для повернення в Пенсильванiю. Бiдолашнi тепер могли впевнено дивитися у майбутне i iм не залишалося нiчого, окрiм як дякувати мiсiс Уелдон та капiтану Халлу. Дiйсно, вони почувалися винними перед ними i попри те, що були всього бiдними неграми, сподiвалися колись вiддячити iм по-справжньому.
Роздiл п’ятий. «С» та «В»
«Пiлiгрим» йшов далi, намагаючись, за можливостi, дотримуватися курсу на схiд. Стiйкий штиль чимало хвилював капiтана Халла. В тому, що перехiд вiд Ноаоi Зеландii до Вальпараiсо триватиме на тиждень або й на два довше, не було нiчого жахливого. Однак, непередбачувана затримка могла зморити пасажирiв.
Проте, мiсiс Уелдон не нарiкала i терпляче ставилася до усiх незручностей плавання.
Ввечерi цього дня, 2-ого лютого, корпус «Вальдека» зник на горизонтi.
Капiтан Халл найперше подбав про Тома та його товаришiв. В затiсний кубрик «Пiлiгрима» не могло помiститися ще п’ять чоловiк, тому капiтан вирiшив розмiстити iх на носi корабля. Втiм, загартованi чоловiки, звиклi до тяжких умов працi, не нарiкали. Якщо б трималася хороша погода – було спекотно та сухо – вони цiлком могли знаходитися там впродовж всiеi подорожi.
Одноманiтнiсть життя на вiтрильнику, яку лиш на недовгий час порушила зустрiч з «Вальдеком», вiдновилася.
Том, Остiн, Бат, Актiон i Геркулес дуже хотiли бути корисними. Однак, коли вiтер постiйно дме в одному напрямку, а вiтрильники вже закрiплено, на кораблi майже немае чим займатися. Зате, коли треба було змiнити галс[18 - Галс – курс вiдносно вiтру.], старий негр та його товаришi поспiшили допомогти екiпажу. Варто зазначити, що, коли гiгант Геркулес починав тягнути снасть, решта матросiв могла лишатися осторонь. Цей могутнiй чоловiк шести футiв на зрiст мiг замiнити собою лебiдку.
Малюк Джек з захопленням дивився як працюе велетень. Вiн зовсiм не боявся Геркулеса i, коли той високо пiдкидав його в повiтря, неначе ляльку, Джек верещав вiд захоплення.
– Вище, Геркулесе! – кричав вiн.
– Прошу, мiстере Джек, – вiдповiдав Геркулес.
– Я занадто важкий?
– Що Ви! Як пiр’iнка!
– Тодi пiдiймай мене високо-високо! Набагато вище!
І, коли Геркулес згрiбав своею широкою долонею обидвi нiжки Джека, витягнувши руку, походжав з хлопчиком палубою, неначе силач з цирку, Джек глядiв на усiх зверху вниз i, уявляючи себе велетнем, смiявся вiд щирого серця. Вiн намагався «стати важче», але Геркулес навiть не помiчав його зусиль.
Таким чином, в малюка Джека було двое друзiв: Дiк Сенда та Геркулеса.
Невдовзi з’явився i третiй – Дiнго.
Як вже зазначалося, Дiнго був вiдлюдькуватим. Беззаперечно, вiн став таким на «Вальдеку», де люди були йому не до вподоби. Однак, на «Пiлiгримi» характер собаки рiзко змiнився. Джек, вочевидь, запав в серце Дiнго. Пес з задоволенням бавився з хлопчиком i цi забавки дуже тiшили малого. Незабаром стало зрозумiло, що Дiнго був iз тих собак, що обожнюють дiтей. Щоправда, Джек нiколи не мучив його. Перетворити пса на жвавого скакуна – хiба не привабливо? Властиво, кожна дитина надала б перевагу такiй конячцi на противагу найкращому дерев’яному жеребцю, навiть на колесах. Джек часто скакав верхи на Дiнго, який залюбки виконував цю примху свого маленького друга: худорлявий хлопчик був для нього набагато легшим, анiж жокей для скакового коня.
А якi втрати щоденно зазнавали запаси цукру в камбузi!
Дiнго швидко став улюбленцем всього екiпажу. Лише Негоро намагався уникати зустрiчi з Дiнго, який з першоi ж секунди, незрозумiло через що, зненавидiв його.
Захоплення собакою, однак, не зменшило iнтересу Джека до старого приятеля – Дiка Сенда. Як i ранiше, юнак проводив зi своiм маленьким другом весь вiльний вiд вахти час. Мiсiс Уелдон, зрозумiло, була дуже задоволена цiею дружбою.
Одного разу – це було 6-ого лютого – вона розмовляла з капiтаном Халлом про Дiка Сенда. Капiтан вiд щирого серця хвалив молодого матроса.
– Запевняю вас, – говорив вiн до мiсiс Уелдон, – цей хлопчина стане чудовим моряком. В нього дiйсно вроджений iнстинкт моряка. Я вражений з якою швидкiстю вiн засвоюе iнформацiю з нашоi справи, хоч i не мае теоретичноi пiдготовки, а як багато вiн вивчив за короткий час!
– Варто додати, – сказала мiсiс Уелдон, – що вiн чесний i добрий, серйозний не по роках та дуже старанний. За всi роки, що ми його знаемо, вiн не разу нас не розчарував.
– Що й казати! – пiдхопив капiтан Халл. – Вiн добрий хлопець! Недарма всi так обожнюють його.
– Коли ми повернемося до Сан-Франциско, – продовжувала мiсiс Уелдон, – чоловiк вiддасть його до морськоi академii, щоб потiм вiн мав змогу отримати диплом капiтана.
– Мiстер Уелден вчинить дуже шляхетно, – зауважив капiтан Халл. – Я впевнений, що Дiк Сенд коли-небудь стане гордiстю американського флоту.
– Бiдолашна сирiтка, в нього було важке дитинство. Йому було важко, – промовила мiсiс Уелдон.
– Дiйсно, але це не дарма. Дiк зрозумiв, що лише важка праця допоможе йому вибитися в люди i зараз вiн на правильному шляху.
– Так, вiн стане людиною сумлiння.
– Погляньте на нього, мiсiс Уелдон, – продовжував капiтан Халл. – Вiн зараз несе вахту бiля штурвалу i не спускае очей з бiзань-щогли. Вiн – зосереджений та уважний, саме тому судно не рискае, а дотримуеться курсу. Хлопчик вже зараз мае навички бувалого кермового. Хороший початок для моряка! Знаете, мiсiс Уелдон, ремесло моряка необхiдно вивчати з дитинства. Хто не почав служити юнгою, той нiколи не стане справжнiм моряком, принаймнi на торговому суднi. В дитинствi з усього отримаеш вигоду i поступово твоi дii стають не лише свiдомими, а й iнстинктивними. В результатi моряк звикае приймати рiшення так само швидко, як i маневрувати вiтрилами.
– Однак, капiтане, iснуе не мало вправних морякiв i в вiйськовому флотi, – зауважила мiсiс Уелдон.
– Так, звичайно. Проте, наскiльки я знаю, майже усi найкращi моряки починали службу з дитинства. Достатньо згадати Нельсона[19 - Нельсон (1758–1805) – англiйський адмiрал.] та багато iнших, якi починали юнгою.
В цю хвилину з каюту вийшов кузен Бенедикт. За звичкою занурений у своi думки, вiн блукав розсiяним поглядом по палубi, заглядаючи в усi шпарини, нишпорив пiд клiткою з курками, проводив пальцем по швах та обшивцi борту – там, де вона була намащена смолою.
– Як ви себе почуваете, кузене Бенедикт? – запитала мiсiс Уелдон.
– Дякую, добре, кузино. Як завжди… Однак, менi кортить якнайшвидше повернутися на сушу.
– Що ви шукаете там пiд лавою, мiстере Бенедикт? – запитав капiтан Халл.
– Комах, пане, комах! – спересердя вiдповiв кузен Бенедикт. – Що ще я по вашому можу шукати?
– Комах? На жаль, вам варто зачекати: у вiдкритому морi вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцiю.
– Чому ж, пане? Хiба не можна припустити, що на кораблi виявиться декiлька екземплярiв…
– Нi, кузене Бенедикт, ви нiчого тут не знайдете. – перервала його мiсiс Уелдон. – Гнiвайтесь не гнiвайтесь на капiтана Халла, але вiн утримае свiй корабель настiльки чистим, що усi вашi пошуки будуть марними.
Капiтан Халл розсмiявся.
– Мiсiс Уелдон перебiльшуе, – промовив вiн. – Однак, менi здаеться, що ви дiйсно даремно витратите час, якщо шукатимете комах в каютах.
– Знаю, знаю! – роздратовано вигукнув кузен Бенедикт. – Я вже обнишпорив всi каюти зверху донизу…
– Однак, в трюмi, – продовжував капiтан Халл, – ви, можливо, знайдете декiлька тарганiв. Звичайно, якщо вони вас зацiкавлять.
– Звичайно, зацiкавлять! Як мене можуть не зацiкавити цi нiчнi прямокрилi комахи, якi накликали на себе прокляття Вергiлiя та Горацiя! – вiдказав кузен Бенедикт, гордо випроставшись. – Як можуть не цiкавити мене цi близькi родичi periplaneta orientalis та американського таргана, що мешкають…
– …що забруднюють… – сказав капiтан Халл.
