– Зачекаемо, поки вони прийдуть до тями, i тодi вони самi розкажуть свою iсторiю, – вiдповiв капiтан Халл. – Але перш за все необхiдно дати iм води, в яку додаймо краплину рому. – І, повернувшись до камбузу, вiн голосно крикнув: – Негоро!
Почувши це iм’я, пес весь витягнувся, неначе виконуючи стiйку, глухо загарчала, а ii шерсть стала дибки.
Кок не з’являвся i не вiдповiдав.
– Негоро! – ще голоснiше крикнув капiтан Халл.
Негоро вийшов з камбуза.
Заледве вiн зробив крок, пес плигнув, намагаючись вчепитися йому в горло.
Португалець вiдбив напад кочергою, яку прихопив, виходячи з камбуза. Два матроси схопили собаку.
– Ви знаете цього собаку? – запитав кока капiтан Халл.
– Я?!? – здивовано вигукнув Негоро. – В життi не бачив!
– Як дивно! – прошепотiв Дiк Сенд.
Роздiл четвертий. Врятованi з «Вальдека»
Работоргiвля все ще широко розповсюджена на територii Екваторiальноi Африки. Попри те, що узбережжя континенту патрулюють англiйськi та французькi вiйськовi кораблi, работорговцi продовжують вивозити iз Анголи та Мозамбiку чорношкiрих невiльникiв. «Чорний товар» ще доволi популярний в багатьох краiнах, на жаль, навiть в краiнах цивiлiзованого свiту.
Капiтан Халл знав про це.
Хоча й та частина океану, де зараз знаходився «Пiлiгрим», пролягала осторонь вiд маршрутiв, якими зазвичай користуються кораблi поневолювачiв, капiтан Халл вирiшив, що, вочевидь, негри належали до партii рабiв, яку «Вальдек» вiз на продаж в одну iз колонiй Тихого океану.
«Пiлiгрим» з великою увагою поставився до врятованих негрiв. Мiсiс Уелдон за допомогою Нен та Дiка Сенда напувала iх iз ложки свiжою водою, якоi, вочевидь, вони не бачили декiлька днiв.
Врештi-решт вода та трохи юшки повернули бiдолах до життя. Один iз них, на вигляд старий шiстдесяти рокiв, незабаром вже був спроможним вiдповiдати на питання. Вiн володiв англiйською.
– Що сталося з «Вальдеком»? – найперше запитав капiтан Халл. – Вiн зiткнувся з iншим кораблем?
– Приблизно десять днiв назад, вночi, коли всi спали, на нас наскочив якийсь корабель, – вiдповiв старий негр.
– Що сталося з командою «Вальдека»?
– Я не знаю. Коли ми пiднялися на палубу, там вже нiкого не було, сер.
– Як Ви гадаете, екiпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, з яким ви зiштовхнулися?
– Маю надiю, що так все i сталося, сер.
– Цей корабель, пiсля зiткнення, не зупинився, аби пiдiбрати постраждалих?
– Нi.
– Можливо, вiн затонув?
– О, нi! – заперечив старий негр. – Ми бачили, як вiн зникав у пiтьмi.
Те саме пiдтвердили i iншi врятованi з «Вальдека». Наскiльки це здавалося неймовiрним, проте нерiдко трапляеться, що капiтан корабля, з провини якого вiдбулося зiткнення, поспiшае щезнути з мiсця катастрофи, нехтуючи бiдолахами, приреченими через нього на смерть, i яким вiн навiть не намагаеться надати допомогу!
На осуд заслуговуе навiть вiзник, який, наiхавши на перехожого, намагаеться зникнути, полишаючи жертву власноi неуважностi на iнших. Постраждалому вiд нещасного випадку на вулицi швидко нададуть першу допомогу, але як бути з тими, хто покидае напризволяще потерпiлих у вiдкритому морi? Такi особи знеславлюють рiд людський!
Капiтан Халл мiг би згадати багато випадкiв такоi немилосердноi жорстокостi. Вiн повторив мiсiс Уелдон, що, якими б жахливими не були подiбнi випадки, на жаль, вони трапляються i доволi часто.
Потому вiн продовжив:
– Звiдки йшов «Вальдек»?
– Із Мельбурна.
– Отже, ви не раби?
– Нi, сер, – випроставшись, жваво вiдповiв негр. – Ми мешканцi штату Пенсельванiя, громадяни вiльноi Америки.
– Друзi, – промовив капiтан, – знайте, що на борту «Пiлiгрима», американського корабля, нiхто не наважиться вiдняти у вас вашу свободу.
Дiйсно, п’ятеро негрiв, врятованих «Пiлiгримом», були iз штату Пенсильванiя. Найстаршого серед них продали в невiльники у вiцi шести рокiв. Із Африки його доставили в Сполученi Штати, де вiн вже давно отримав свободу. Його молодшi супутники народилися вiльними i нiхто з бiлих не мав права називати iх своею власнiстю. Вони навiть не знали тiеi мови, яку використовували негри до вiйни[16 - Мова про Громадянську вiйну 1861–1865 рокiв мiж пiвнiчними та пiвденними штатами на територii сучасних Сполучених Штатiв Америки. Пiвнiчнi штати офiцiйно скасували рабство чорношкiрих.], мови, в якiй не iснувало вiдмiнювання i всi дiеслова вживалися в неозначенiй формi. Цi негри покинули Америку вiльними громадянами i вiльними громадянами поверталися назад.
Вони розповiли капiтану Халлу, що влаштувалися на плантацiю до якогось англiйця неподалiк Мельбурна, Пiвденна Австралiя. Вони пропрацювали там три роки i, назбиравши грошей, та iз закiнченням строку дii контракту вирiшили повернутися на батькiвщину.
Вони заплатили за проiзд «Вальдеком» як звичайнi пасажири i 5-ого сiчня покинули Мельбурн. Через сiмнадцять дiб, вночi, «Вальдек» зiткнувся з якимось великим пароплавом.
Негри спали в цей час. Вони прокинулися вiд сильного поштовху. Коли через декiлька секунд вони вибiгли на палубу, щогли вже були за бортом, а «Вальдек» лежав на боцi. Вiн не затонув тiльки тому, що в трюм потрапили порiвняно небагато води.
Капiтан та команда «Вальдека» щезли: напевно, деяких скинуло в море, iншi вчепилися за снастi пароплава, що пiсля зiткнення з «Вальдеком» поспiхом зник.
П’ятеро негрiв залишилося на напiвзатонулому човнi за двiстi тисяч миль вiд найближчого суходолу.
Найстаршого звали Томом. Супутники визнавали його своiм керiвником. Том завдячував цьому не лише завдяки вiку, а й своею енергiю та багатому досвiду, накопиченому за довге трудове життя. Іншi негри були молодими чоловiками рокiв двадцяти п’яти – тридцяти. Звали iх: Бат, Остiн, Актiон та Геркулес.
Всi четверо були високi на зрiст, з широкими плечами – на невiльничих ринках Центральноi Африки за них вiддали би високу цiну. Попри те, що зараз вони були зморенi та виснаженi, в око все ж таки впадала могутня постава цих чудових представникiв витривалоi чорноi раси, а також вiдчувалось певне виховання, отримане ними в однiй iз багатьох шкiл Пiвнiчноi Америки.
Отже, пiсля катастрофи Том та його товаришi залишилися самi на потрощеному суднi. Вони не мали змогу нi виправити шкоду, завдану «Вальдеку», нi покинути його, оскiльки обидвi шлюпки було розбито. Врятувати iх могла лише зустрiч з якимось кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став iграшкою в руках вiтру та течii. Цим пояснюеться, чому «Пiлiгрим» зустрiв вiтрильник далеко вiд його маршруту, набагато пiвденнiше вiд звичайних шляхiв кораблiв, що прямують iз Мельбурна до Сполучених Штатiв.
Протягом десяти днiв, якi пройшли з моменту катастрофи до появи «Пiлiгрима», п’ятеро негрiв харчувалися продуктами, що знайшли в буфетi кают-компанii. Дiжки з питною водою, що розмiщувалися на палубi, розтрощило пiд час зiткнення, а камбуз, в якому можна було б знайти щось iстiвне, повнiстю залило водою.
На дев’ятий день Том та його товаришi, страждаючи вiд нестерпноi спраги, втратили свiдомiсть, тож «Пiлiгрим» нагодився дуже вчасно.
Том коротко розповiв все це капiтану Халлу. Сумнiватися в правдивостi оповiдання старого негра не було потреби. Факти промовляли самi за себе, та й супутники Тома пiдтверджували його слова.
Вочевидь iнше створiння, врятоване з затонулого корабля, повторило б те саме, якби мало дар мови. Маемо на увазi собаку, який так сильно розлютився, коли побачив Негоро. Цю ворожiсть тварини до корабельного кока неможливо було пояснити.
Дiнго – саме так звали собаку – належав до породи крупних сторожових собак, якi розповсюдженi в Новiй Голандii[17 - Нова Голландiя – колишня назва Австралii.]. Однак, капiтан «Вальдека» придбав Дiнго не в Австралii. Два роки тому вiн знайшов напiвмертвого пса на захiдному узбережжi Африки, поблизу гирла рiчки Конго. Йому сподобалася прекрасна тварина i вiн взяв його до себе на корабель, проте Дiнго не прив’язався до нового господаря. Складалося враження, що вiн тужить за колишнiм господарем, з яким його сильцем розлучили i якого неможливо було вiдшукати в цiй безлюднiй мiсцинi.
Двi лiтери, «С» та «В», на нашийнику – все, що пов’язувало собаку з ii минулим i якi залишалися таемницею для нового хазяiна.
