Залiзна шапка Арпоксая
Лiдiя Гулько
Пригоди Мишка в пiднебеснiй Гойтасира #2
У переддень лiтнього сонцестояння п’ятикласник Мишко вiдвiдав заповiдник «Гранiтно-Степове Побужжя». Свiтлочеревий полоз перекинув його у мертве мiсто, що в Таврицi. Пiдводить хлопчика до хворих близнят. Мишко вилiковуе дiтей пiгулками аспiрину. Вiд Елiсси та Лулi (вони фiнiкiйцi) дiзнаеться, що життя мiстян забрала Ламiя, страховидло, що лiтае i служить скiфам. У мiсто вриваються чорнi вершники. Вони шукають шапку Арпоксая, одного з перших скiфських царiв. Шапка е перепусткою для царства Скопасiса на Свято Всеперемагаючого Сонця, що проходить на Семи горбах у день найвищого сонця. З пiд-землi, з боку Пурпурового палацу, линуть страшнi звуки. Елiсса заспокоюе Мишка: «Не бiйся, то Тiфончик буянить». Ти знаеш про Тiфона? Ото ж то. Для допитливих читачiв, що цiкавляться давнiми цивiлiзацiями, релiгiями i легендами, а ще мрiють побувати на днi Гостинного моря i побачити танець смертi риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
Лiдiя Гулько
Залiзна шапка Арпоксая
Кожна пригода – до мудростi дорога.
Прислiв’я
Глава перша
Стурбованiсть жителiв Кривого Озера
З найвищоi точки виднокругу Гойтасир[1 - Скiфський бог свiтла i покровитель вiйська, спадкоемець за суттю iндоiранського бога Мiтри, народженого зi скелi.] прискав червонi стрiли i прямо в Остапiв двiр. Розморенi спекою, птахи забилися пiд розлогий кущ жасмину й не реагували на людськi голоси, що линули з дерев’яноi альтанки. І лише пiвень, у общипаному хвостi якого стирчали двi золотавi пiр’iни, пантрував дiтей, що вешталися садом. До господаря обiйстя завiтав давнiй приятель. Пiдстаркуватий i малограмотний чоловiк, але надзвичайно дружелюбний. Його знали в районi всi кури i собаки, а люди називали Екологом.
Чоловiки говорили впiвголоса. Господарка Марiйка, вiд якоi вiяв запах медикаментiв, куняла.
Голос гостя звучав тривожно:
– Так шо, Яковичу, вiдстояти Гард вряд лi вдасьця. Чув, е рiшення достроiти електростанцiю. А раз е бомага, то самi понiмаете, – у атомщикiв руки розв’язанi.
– О-о, тi найбiльш зацiкавленi, щоб пiдняти рiвень Пiвденного Бугу.
– Шо ж воно виходит? Ученi проти забудови. Села й города воюют за чисту местность. Зеленi нас пiдтримуют. А тим гидолам, шо нагорi сидят, як горохом об стенку.
– Невже в бюрократiв не здригнеться серце i перлину Пiвдня Украiни затоплять? Там же чорноземи сягають метровоi глибини. На дiлянцi з порогами проводять змагання зi слалому.
– Не згадали, Яковичу, Буго-Гардiвську паланку.
– І Буго-Гардiвська паланка пiде пiд воду. Ай-я-яй! А паланка не проста. Унiкальна! Найбiльша серед восьми територiальних одиниць Запорозькоi козацькоi республiки.
– Кость Гордiенко, Їван Сiрко – атамани козацькi. Знаемо пiснi про них. На свальбах спiваемо.
Чоловiки помовчали. Остап Якович схвильовано сказав:
– Де бачено, щоб на мiсцi геологiчного розлому стояло поряд двi станцii, одна з яких атомна? На серцi тривожно, коли про це думаю. А куди дiватимуть вiдпрацьовану воду? Або, не доведи Господи, аварii на якiйсь станцii?
– Куди… Понятно i вашому безхвостому пiвню – стiкатиме в долину. А дальше попливе у Бух.
Золотавець сердито кукурiкнув. Клюнув рябу курку, що лежала боком зi стуленими повiками. Ряба дригнула лускатою цiвкою й сердито кудкудакнула. Рябу лiниво пiдтримав пташиний гарем.
Еколог смiхотливо кивнув головою у бiк розкiшного куща.
– Понiмае.
Господарка вiйнула косами, проганяючи дрiмоту. Немовбито досi брала участь у розмовi, докинула:
– Таки нiчому краян не навчила Чорнобильська бiда.
– На жаль, – зiтхнув господар.
– А пригадуете, хлопцi, як ми ставили своi пiдписи пiд протестом проти забудови Ташлицькоi станцii, сподiвання на нього покладали.
Еколог пожвавiшав.
– О, тодi пiдписалось 200 тисяч патрiотiв Миколаiвщини. Я лiчно ходив хата в хату. Вулицю, де моя хата стоiт, на ноги пiдняв. Розказував людям, об’ясняв.
Марiйка пiдняла праву руку i з пафосом дорiкала комусь невидимому, але всесильному:
– Чому з нашою землею, на якiй ми живемо, де могили наших пращурiв, що заманеться, те й роблять? Чому не рахуються з нашими бажаннями? Тут же жити нам, нашим дiтям.
Панi передихнула. На тих же високих децибелах напучувала «хлопцiв»:
– Не сидiть у холодку, склавши руки. Потрiбно писати в газети, стукати у високi дверi, об’еднуватися. Зi свого боку попрошу головного лiкаря дати менi слово на п’ятихвилинцi…
Остапа Яковича зачепив докiр дружини, бо миттево знайшов i для себе заняття.
– Школа влiтку не працюе. Але напишу статтю. Передам до редакцii газети «Кривоозерщина». Хай опублiкують.
Еколог морщив лоба. Яким чином пiдняти вулицю, де його хата? Проте чоловiк не встиг прийняти рiшення i його озвучити, як то мав охоту, – з ажурних лоз винограду, що обплiтали альтанку, вистромилося три голови: двi чорненькi й одна бiлява.
– Мамо, що сталося? Чому так голосно говорите? – питав Мишко i смикав русявий острiшок.
Мати незадоволено повела у бiк сина рукою. Мовляв: коли розмовляють дорослi, не заважайте, гуляйте собi. Але Мишко, а з ним близнята, Катруся з Петриком, не сходили з мiсць. І для цього мали вагомi причини. По-перше, обнишпорили всi куточки саду. По-друге, ласували шовковицею. По-трете, на городi пiд огудиною знайшли огiрочки i на мiсцi iх схрумали. А коли проходили повз альтанку, то запiдозрили, що дорослi говорять не про цiни на м’ясо чи бензин, а про цiкавiше. Про що?
Мишко про себе вiдмiтив, що мама не заспана. Хоча, зазвичай, пiсля обiду вона куняе в альтанцi. Петрик, син слiдчого, майора мiлiцii, у своiх спостереженнях сягнув ще дальше. Хлопчик вiдмiтив дещо пiдозрiле в поведiнцi дорослих. А саме: пози дядькiв напруженi. Мишкова мати збуджена, хоча, зазвичай, вона в цю пору куняе у альтанцi. На обличчi у панi рум’янцi, а праву руку вона лише тепер опустила. Невже закликала до якихось протиправних дiй. Петько чув вiд батька, що серед кривоозерцiв, нащадкiв козацькоi голоти, трапляються буйнi голови. Вони пiдбурюють до непокори владi. Такi дii суперечать законовi, приводить до порушення спокою пересiчних громадян. Петрусь вирiшив, що про все розкаже батьку, коли той повернеться з дiльницi. Татусь його похвалить i за це дасть йому щось смачненького вiд зайця.
Дiти непомiтно для дорослих проникли в альтанку. Повсiдалися i мовчали.
Золотавець про всякий випадок кукурiкнув. Розгрiб теплу, як мука, землю. Клюнув рябу курку i вмостився у ямку, злiпивши синi стулки повiк.
Остап Якович мрiйливо згадував:
– Давно не вiдвiдував ландшафтний парк «Гранiтно-Степове Побужжя». Ой, давно. А мiсця там прекраснi. Один раз побуваеш – повiк не забудеш. А здавалось би, чого не поiхати. Усього година iзди.
– А ковиловий степ? А гранiтнi пороги? А вода як гуркоче? Не то слово. Кипит! Свариться. Бiлою пiною бризкае! На Днiпрi гидоли пороги затопили, а у нас вони е, – у лад господарю говорив гiсть.
– Поки що, – поправив Остап.
У Мишка загорiлися очi. Перепитав:
– Тату, неподалiк на рiчцi е пороги? Ще зберiгся ковиловий степ?
– Є, детки, i пороги, i ковиловий степ, – пiдтвердив Еколог, хоча його про те не питали.
