Дiти смiхотливо перезирнулися. Еколог стогнав над кожною зламаною гiлочкою, розчавленим комаром чи вбитою мухою. Алеа серед дiтей вiн не користувався авторитетом. І загалом iх брав сумнiв, чи сидiв вiн за шкiльною партою, чи гортав пiдручники. Правда, Мишко, мiг дещо пригадати. Примiром, тато радив цьому лiтньому чоловiковi вiдвiдувати вечiрню школу. Тодi Еколог категорично сказав: «Позно, Яковичу, позно. Старого пса не навчиш скакати через шворку».
– Про Пiвденний Буг знаете? – бадьоро запитуе дiтей Остап Якович.
– Знаемо!!!
– От за Первомайськом, у Доманiвському районi, можна побачити те живе диво.
– Дiйсно, вiд Кривого[2 - Дiя вiдбуваеться в селищi Криве Озеро Миколаiвськоi областi.] не далеко, – пiдтвердив Мишко.
– Одного разу татка викликали до Первомайська i вiн узяв мене з собою. Увiмкнув мигалку. На мiлiцiйнiй машинi до мiста приiхали за пiвгодини, – поважно пригадував Петрусь.
Еколог чухав лоба пiд козирком кашкета. Лице його прояснiло, макароннi зморшки розгладилися. Чоловiк змовницьки пiдморгнув дiтям. Вигукнув:
– Люди! Чого, скажiт, не махнути на Бух? Га? Жара спадае. Мо й, поiхали!
Таемниця родини Остапа Яковича
– Що значить «махнути»? Куди? – перепитала господарка, що вiдлипла вiд спинки сидiння.
– Та туди ж… На Бух. Ви вже у курсi дела, Онисiвно, – знiтився Еколог.
Марiйка збиралася щось гостро вiдповiсти. Але Остап Якович рiшуче сказав:
– Гарна iдея. Поiхали!
– О, ми поiдемо на Буг! На Бузi е пороги! – вигукувала Катруся.
Вона пiдстрибувала i плескала в долонi. Мишко витрiщив вiд несподiваноi радостi очi. І лише Петько не знав як йому бути – усе сталося надзвичайно швидко.
– Автомобiль на ходу. Днi нинi найдовшi, – продовжував дiловито Остап Якович.
Глянув на дружину, що хмурила шовковi брови, трiшки тихiше запитав:
– Марiйко, ти ж не проти вояжу?
– Чого ж? Вiдвiдайте заповiдник. Дiтям потрiбно у парку побувати. До того ж i дорога не далека.
– Тодi, того, – метушився Еколог. – Ладнаймося в дорогу. Онисiвно, ви знаете, шо в таком случаi берут.
– Не переживайте. Бутерброди з шинкою приготовлю. Для всiх вистачить. Але з вами не поiду, – трохи ущипливо вiдповiла «Онисiвна».
– Оце сказали…
– Я на службi. А не так, як дехто, – в центрi зайнятостi отримуе грошi… До вечора повинна не в одну хату зайти. Рознесу хворим лiки, декого iн’ектую…
Еколог iз розумiнням хитав головою.
Тим часом дiти торжествували. І, звичайно, не тому, що трохи занудлива Мишкова мама не поiде з ними. У момент радiсноi кульмiнацii, апофеозу i загального торжества сталася прикрiсть, яка у зародку могла знищити «гарну iдею». Мишко, переповнений радiстю, поперхнувся. А потiм два рази кашлянув.
Марiйка, поки син кашляв, заклякла. В альтанцi запала гнiтюча тиша. У кущах тонко сокотiв пiвень. Ряба курка теж обiзвалася. Еколог насварився на курей: «Киш! Виздихали б ви!» У вiдповiдь пiвень загорлав. Треба сказати, що свiйськi птахи, на вiдмiну вiд Еколога, знали таемницю своiх господарiв. Вони щиро спiвчували Мишковi.
Таемниця родини Остапа Яковича виглядала, як для стороннього чоловiка, прозаiчно. Марiя, що трусилася над своiм одиначком, крихiткою, золотим хлопчиком, оберiгала його вiд протягiв, наврочень, перегрiвiв на сонцi та охолоджень узимку, коли отримала диплом медпрацiвника, перетворилася на хатнього Цербера. Аби могла, вона водила б одинадцятирiчного парубiйка в костюмi космонавта. А для бiльшоi певностi ще й наклала б йому на голову скафандр. Тодi б точно знала, що вбереже його вiд пiдступних вiрусiв, мiкробiв та всякоi зарази. І ось вiн кашляе.
Марiйка оговталася. Наразi впадала бiля сина. Мацала йому лоба, зазирала в очi. Уважно оглянула язика. При цьому велiла сказати «а-а-а!».
Чужий чоловiк, звичайно, проблем Остаповоi родини не знав. Доброзичливо зауважив:
– Онисiвно, брось беспокоiтися. Лiто, сонце шкварит. Яка простуда?
Панi фельдшерка ще тiснiше стягнула шовковi брови. Вона рiзкими рухами струшувала термометр. Петько ехидно посмiхався. Закинув у рот чорну насiнину соняшника i пiдпихав ii язиком до рiзцiв.
Еколог наполегливо вмовляв господарку:
– Онисiвно, та не смiшiт курей, шо в кущах. (Кури хором кудкудакали.) Дитина зрадiла… Ну й, iзвесное дело, бухикнула.
– Не заважайте, – рiзко сказала Марiйка.
Вона вже вкладала у вуха гумовi трубки вiд апарату, яким вимiрюють артерiальний тиск.
Еколог сплюнув. Вiн то пiднiмав, то опускав вузькi плечi. Вголос роздумував:
– Шоб оце влiтку мордувати хлопця. Та вiн же в будущому солдат, защiтнiк отечества. А захоче – стане мiлiцiонером. Охранятиме спокойствiе граждан. (Петько випнув нижню губу, до якоi прилипла чорна лушпинка.) Хлопця, наоборот, треба закаляти. Холодною водою обливати. Он слухав по радiвi про Суворова. Олександр Васильович хирлявим, слабеньким хлопчиком рiс. А обливався, робив хвiзичнi упражненiя i…
У Марiйки, що змотувала трубки, лопнув терпець. Не дивлячись на гостя (його, до речi, не запрошували), рiшуче мовила:
– Вашi повчання недоречнi. Мишко нiкуди не поiде. Вiн залишиться вдома, зi мною. О, згадала: вчора у нього хитався зуб. Будь-якоi хвилини може заболiти. Дитину треба вести до стоматолога, а не хтозна-куди… До якоiсь Мiгii.
Пiсля материного вердикту, Мишко не втримався – заплакав. Вiн знав, що такий, як вiн, здоровань, повинен соромитися слiз. Проте бажання побачити пороги на рiчцi, води якоi гуркочуть, киплять i бiлою пiною бризкають, було таке велике, що в ньому не вмiщалося – розпирало з середини. Якщо вiн не побачить сьогоднi тих порогiв, то серйозно захворiе. Можливо, i вмре. Мама жалкуватиме, що не дозволила йому поiхати на екскурсiю.
Остап Якович доброзичливо зауважив.
– Жiнко, не роби з нашого сина тяжко хворого. Десять хвилин назад вiн бiгав у садку. Ти бачила, що бiгав?
– Бачила, що бiгав, – луною повторила Марiя.
– Вiн уже не кашляе?
– Не кашляе, – протягла оторопiла Марiя.
– Кашляють i вiд переповнення радiсними емоцiями. Дивно, що про це в медучилищi не вчать. Годi зволiкати. Потрiбно засвiтла повернутися. Збирай нас у дорогу i не затримуй.
Еколог солодко потягся.
– Ох i засидiлися.
Ігноруючи Марiю, пiдморгнув Мишковi, потiм Остапу Яковичу. Дiловито розпорядився:
– Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.
