Дiти, не вiдриваючи очей вiд живоi картини, слухали Тараса.
– Флора i фауна Побужжя надзвичайно рiзноманiтна. Багато видiв занесенi до Червоноi книги Украiни та Європи. Це смiлка бузька, ковила гранiтна, полоз жовточеревий, борсук, сорокопуд сiрий, лелека чорний.
Тарас говорив, звичайно, протокольно. Але далi розповiдь студента лилася невимушено i природно. Навiть подiлився власними спогадами:
– Найбiльше люблю степ у пору цвiтiння гвоздики ланцетноi. Яскраво-червонi плями вiд квiтiв гвоздики ланцетноi на тлi срiблястоi хиткоi ковили – явище фантастично красиве. На жаль, залишилося цих рослин мало. Вони поодинокi, уже не створюють пiд час цвiтiння яскравих плям.
Дiвчинку Тарасова розповiдь розчулила. Вона стиха зiтхнула. Мишко нишком поглядав на однокласницю. Яка вона вродлива! Довге шовкове волосся, фiалковi очi…
Вiн прагнув зробити для Катрусi щось приемне. Примiром, знайти кущик гвоздики ланцетноi. Хай би вона зрадiла.
Мишко надибав жовточеревого полоза
Люди чiпко трималися за довгi лози. Далебi, спуск у долину стрiмкий.
Тiльки Мишко все ще на плоскогiр’i. Хлопчик уважно вдивляеться у ковиловий степ. Проти сонця степ вигравав срiблястими хвилями i нагадував спину гiгантського звiра. Довгу його шерсть, здавалося лагiдно, розчiсуе ледь чутний вiтерець. Увагу хлопчика заполонили камiннi валуни. Овальнi, гладкi, до половини заритi в землю, вони лежали поодинцi й купно. Уява малого вже малювала велетенських доiсторичних птахiв. Мiльйони рокiв тому птахи вiльно розгулювали цим степом. Їх щось злякало. Вони спiхом бiгли, залишивши на рiвнинi своi яйця. Без батькiвського пiклування i тепла, яйця не розтрiскалися, пташенята не вивелися, а шкаралупа за мiльйони рокiв закам’янiла. Нинi цi яйця вважають мертвим камiнням.
Враз Мишко згадав про батька. Гукнув углиб каньйону:
– Тату, я тут! Не хвилюйся!
Остап призупинився, повернув до сина усмiхнене обличчя. Попри негаразди, пов’язанi зi забудовою водосховища, вiн переживав пiднесення, мав чудовий настрiй. «Хай син побродить степом. Самому можна побачити те, що для гурту закрите», – розважливо думав, сходячи крутизною.
Батько, вiн же учитель iсторii середньоi загальноосвiтньоi школи, правильно мислив. Але вiн не мiг передбачити наслiдкiв вiдсутностi сина. Адже прадавня, нiколи не перевернута плугом земля мiстить виходи в паралельнi свiти.
Тим часом наш герой обходив бiлi, виполосканi дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгi стебла яких тяглися з-пiд камiння. Але жодноi рослини з яскраво-червоним цвiтом вiн не побачив.
До його слуху з каньйону долинув ехидний голос Петька:
– Фантазере, не вiдставай.
– Наздожену, – гукнув у той бiк Мишко.
Його дратував товаришок. У майбутньому вiн бачив себе мiлiцiонером. Атож у всьому наслiдував свого батька. Петько не вiрив, що Мишкова родина побувала в Скiфii.[3 - Див. першу книгу серii «Царський пояс».] Не вiрив у подарунки, отриманi вiд скiфiв. Цi подарунки, а саме: золоту чашу i меч у золотих пiхвах, татко здав державi. Натомiсть татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрi району ошатний будинок. Нарештi, вони покинули хатину, пiд яку пiдбиралася круча, i оселилися в сучасному житлi. Проте слiдчий, батько Петька, вважав справу зi скiфськими скарбами пiдозрiлою…
Несподiвано увагу Мишка привернув камiнь химерноi форми. Хлопчик пiдбiг i вiд несподiванки закляк. На каменi грiвся грубезний змiй. Хвостище губилося у густiй ковилi.
Раптом голова змiя вiдiйшла вiд бiлоi поверхнi й мовби у сповiльненому ритмi танцю проплила в повiтрi. Хлопчик вiд страху гикнув. «Тiкай, Мишо! Тiкай! Зволiкання – смерть для тебе!» – подумки пiдганяв себе. Але ворухнутися не мiг, бо увесь, вiд голови до п’ят, задерев’янiв. Хоча мозок працював чiтко. Так, вiн помiтив жовте черево гада. Чомусь зрадiв своему вiдкриттю. «Це жовточеревий полоз. Вiн у Червонiй книзi. Таких полозiв на землi дуже мало. Вони пiд охороною держави», – замилувано думав.
Блискучi чорнi очi змiя, схожi на вiдполiрованi обсидiани,[4 - Обсидiан – вулканiчна гiрська порода, що мае вигляд темного скла.] чiпко тримали дитину в полонi. Ось блимнули – iх навпiл перетнули червонi блискавки. По тому очi стали рости. Росли, росли i виросли до розмiрiв чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарного – з розтуленим ротом.
Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала i прибувала. Залила увесь ковиловий прадавнiй степ.
Мишко бив ногами й руками по водi, щоб не утонути. Вiн розумiв, що слiд гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божоi рiки.
Глава друга
Морський краевид iз жовтим муром. Загадкове мiсто
«Де я? Куди потрапив? Чому так багато води? Їi забагато навiть для такоi рiчки, як Пiвденний Буг. Невже море? Чому берег безлюдний? Нi дiтей, нi дорослих?»
Запитання роем кружляли в головi хлопчика. Кожна секунда народжувала все новi й новi запитання.
На мармуровому небi борсалося блiде кружало в ореолi бiлих променiв. Прямi й пружнi, вони впиралися в землю.
«Подивлюся, що тут цiкавого, та й повернуся на сонячних променях додому. Так само, як минулого разу зi Скiфii», – вирiшив хлопчик.
Вiн iз цiкавiстю розглядав новий для себе краевид. Його увагу заполонив жовтий мур. Вiн мав вигляд стiни. Жовтоi, зi зубчастим краем, високоi та гладенькоi. Їi не те, що перестрибнути – перелiзти не можна. Придивившись, Мишко помiтив у стiнi отвiр.
Чомусь iз вiдстанi все видаеться iнакшим, нiж е насправдi. Прямуючи до отвору в мурi, вiн перейшов мiст, пiд яким чорнiла глибока яма. А отвiр виявився воротами. Щоправда, широкими. Через них вiльно проiхав би вантажний автомобiль. Половинки ворiт були вiдчиненi. Вони не хитались i не скрипiли. «Це тому, що важкi й оббитi широкими металевими смугами. Унизу стирчать чорнi зуби. Я попiд ними не пролiзу», – пiсля уважного обстеження дiйшов висновку Мишко. Над ворiтьми височiла прямокутна башта з продовгуватими стрiльницями.
Несподiвано Мишко побачив вартового, що зiперся об стiну. Озброеного довгим мечем i круглим бронзовим щитом. Вояк, напевно, вiдпочивав. Мишко скористався цiею нагодою. Атож уважно розглядав вояка разом iз його спорядженням. Про себе зауважив, що щит прикрашений випуклим зображенням людських нiг – товстих i довгих. Ілюстрацiю такого щита вiн бачив у книжцi про стародавню Грецiю. Так само уважно розглянув коротку, на кшталт сорочки, вiйськову форму. На ногах вояка, чорних вiд засмаги, були шкiрянi сандалi. Тiльки обличчя вартового Мишко не бачив – його закривав полотняний з вузькими крисами капелюх.
На очах оторопiлого хлопчика почали вiдбуватися незрозумiлi речi. Ноги вартового чомусь зблiдли, зробилися прозорими. Крiзь тiло прозирали трубчастi кiстки. Вiдтак ноги зникли, немовби розчинилися в повiтрi.
Із стану зацiпенiння Мишка вивiв оглушливий звук. Це упав бронзовий щит i бамкнув. Порожнi, без нiг, сандалi поiхали вперед i стали. Одяг з воiна спадав. На нього м’яко опав довгий меч. Капелюх покотився i лiг на пiсок увiгнутим боком догори. Наче розтулений вiд нiмого крику рот.
Мишко через силу ковтнув слину. Мов зацьковане мисливцями звiреня, водив очима й прислухався. Йому здалося, що монотонний гуркiт хвиль звучав погрозливо. Нiби попереджав про сумне й страшне, що чекае на смiливця у оточеному високим муром мiстi.
Лише тепер вiн помiтив розкиданi речi домашнього вжитку. Здебiльшого валялися довгi шматки полотна, якими греки обгортали свое тiло, також дитячi сорочечки. Хатнiй мотлох лежав купками, але без ладу. Страшна здогадка обпалила мозок юного слiдопита: «Люди, що носили цей одяг, зникли. Зникли так само, як вартовий».
Страху наганяли також бiлi пасма, схожi на пару, що витiкали через розчинену браму. «Напевне, за ворiтьми варять воду. Або пиво чи горiлку. Казани, однозначно, величезнi. Он стiльки пари», – роздумував хлопчик. Трохи постояв. Іти в мiсто, чи не йти?
Усе ж нерiшучим кроком рушив через ворота.
Колись Мишка запитають: «Хлопчику, признайся: чому ти зайшов у чуже мiсто? Адже ти злякався. Також розумiв, що тебе можуть образити, поранити чи вiдлупцювати. Якщо не люди, то звiрi чи невидимi злi сили. Ти, однак, туди пiшов. Чому?»
Вiн скаже: «Мене надзвичайно зацiкавило: що там за ворiтьми? От я i пiшов…»
Слава допитливим! Наiвним, щирим, простим. Допитливiсть – вiчний двигун, що веде хлопчика шляхом зрiлостi до вiдповiдальних вчинкiв.
Подорож безлюдною дорогою
Мишко чимчикував дорогою, вимощеною кам’яною брукiвкою. Не дуже широкою, але й не вузькою – до п’ятнадцяти метрiв. Величезних казанiв, у яких варили воду, Мишко не надибав. Пасма, схожi на туман, у мiстi хиталися на рiвнi дерев. Помiж прибитого пилом зела сиротливо виглядали мазанки.
Мишка лякала мертва тиша, дратували залишенi предмети й ганчiр’я, що плуталися пiд ногами. Щоб себе пiдбадьорити, вiн придумав гру-загадку на тему: «Хто власник цього одягу?». Бубнiв собi пiд нiс: «Цей чоловiк середнього достатку. Вiн носив хламиду iз грубого льону. А цей – пузатий багач. Його хламида широченна, барвиста. Кiстяна шпилька, червона стрiчка i блакитна сукня з тонкого полотна, безперечно, належали модницi. У неi висока зачiска. Я знаю, що через дерев’яний обруч (валявся на купi) часiв Скiфii жiнки протягували свое волосся. Пiднiмали його i так носили. О, тут зупинилися вояки. Одяг iхнiй короткий, бавовняний i кольору морського пiску. Вояки ходили у сандалях iз високими ремiнцями. На плечах носили полотнянi накидки. У кожного меч зi списом».
Мишко обережно обходив дишла, що тяглися вiд гарб i возiв. Бiля двохколiсних вiзкiв лежала дорога упряж, яку прикрашали золотi та срiбнi бляшки. Хоча здебiльшого на очi потрапляла проста упряж – мотузяна.
Мiсто пережило якусь трагедiю. Щось таемниче, сильне i жорстоке забрало його жителiв. Через це мiсто безлюдне i мертве.
Хлопчик уповiльнив ходьбу. Потiм зупинився. «Не хочу тут бути. Попрошу сонце, щоб перенесло мене знову в Побужжя, до батька», – вголос сказав. Вiн з надiею закинув голову. Блiде кружало завмерло у чiпких обiймах мармурового неба. «Нi, не забере мене сонце звiдси. Воно таке ж мертве, як i мiсто. Треба знайти полоза. Це вiн мене сюди перекинув. Цiкаво, для чого? Де вiн? Гукнути до нього? Страаашно… Тишком-нишком його пошукаю.»
Чим далi вiн простував, тим дорога була бiльш захаращеною. Чалапав над ii краечком. Час вiд часу пробирався помiж кущами та густо насадженими кипарисами. Щiльнi конусоподiбнi крони дерев нагадували монахiв. Їхнi чiткi силуети додавали смутку в безрадiсний краевид.
Кiнець дороги розширився. Хлопчик вийшов на середину майдану. Пiдiйшов до складеного з камiння, iдентичний кубу, столу. На ньому бiлiла купка попелу. Внизу стояла корзина зi сосновими гiлками. «Жертовник», – сказав уголос хлопчик.
Потiм довго озирався, уважно розглядав довколишнi краевиди.
