Близнята, Петько з Катрусею побiгли додому, вiдпрошуватися. Чоловiки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослi перемовлялися.
– Я оце, Яковичу, згадав… У Мигii на канiкулах мiй племiнник. Тарасом хлопця звати. Вiн усе чисто про растенiя i животних знае. Багато полезного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…
– Доречна пропозицiя. Телефонуйте.
– Не, ви самi на кнопки жмiт. Я номир помню…
Господарка ненадовго затрималася в альтанцi. Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своiх»; на Остапа; на себе, що не вiдстояла свою правду. Але найбiльше переймалася недугою сина: «Куди вiн, хворий, iде…».
Коли Марiйка подавала Остапу мiшечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:
– Ось двi пiгулки аспiрину. Одну Мишко вже проковтнув. А цi двi поклади йому в кишеню. Прослiдкуй, будь ласка, щоб вiн iх ужив.
Гай, гай. Знала би Марiя, що своiми пiгулками врятуе життя чужих дiтей, то не почувалася б нiяково i так, наче в чомусь перед товариством завинила.
…Машина плавно виiжджала з подвiр’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогiн авто. Лише бiля ворiт зупинився. Вигнув луком шию i кукурiкнув. Мишко озирнувся. Нi, не на пiвня хлопчик глянув – матерi махнув рукою.
Пiвень вилетiв на паркан i надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бiйся пiдступного змiя».
Украiнська Швейцарiя
– О, ми в гiрськiй краiнi! – вигукував переповнений радiсними емоцiями Мишко.
Остап Якович уточнив:
– Це мiсце ще називають Украiнською Швейцарiею.
– Вiд органiзованих екскурсiй держава мала би бiльше користi, нiж вiд станцii, яку планують запустити. Мiсця тут не лише прекраснi, а й унiкальнi, – прилучився до розмови Тарас, схожий на Котигорошка юнак.
Тарас навчався в унiверситету, на другому курсi бiологiчного факультету.
– Ше й яку пользу мали б, – пiдтвердив Еколог.
З-пiд низько опущеного козирка чоловiк слав похмурi погляди на недобудовану гiдростанцiю, що бетонною потворою вчепилася за протилежний високий берег.
Пан учитель став спиною до сумного краевиду i почав свою довгу розповiдь:
– Ми перебуваемо з вами у серцi Гранiтно-Степового Побужжя. Воно знамените тим, що е однiею з найдавнiших частин Євразii.
– Так уже й найдавнiших, – стиха кепкував Петько.
Мишко непомiтно для дорослих штовхнув товариша.
Голос Остапа Яковича звучав по-особливому – пiднесено. Навiть лисина його вiд хвилювання спiтнiла i блищала на сонцi. Ось вiн величаво вказав рукою у бiк степу.
– Ковиловий степ не лише безкрайнiй. Вiн нагадуе море, що перекочуе хвилi вдень i вночi. Це дае нам можливiсть уявити украiнський прадавнiй степ, де вiльно, без перешкод гуляв вiтер. Сьогоднi тишу порушують лише працюючi двигуни сiльськогосподарських машин. Руйнiвнiй дii вiтру перешкоджають рукотворнi лiсосмуги. Прислухайтеся? Чуете спiв птахiв i рокiт води? Вони линуть з глибокоi долини. Звiдси, з узвишшя, бачимо, як трепетно, в обiймах гранiтних скель несе рiчка своi чистi води. Тому й не дивно, що нашi пращурi дали iй iм’я однакове з Єдиним Богом – Буг.
Краса довкружжя сильно вплинула на Еколога. Голос простого чоловiка тремтiв вiд хвилювання.
– Яковичу, а чи не вiд буханця пiшла назва? Бух – буханець, хлiб по-нашому. Ге? Правда, схоже?
Дiти перезирнулися, тамуючи смiх.
Тарас витяг iз кишенi записник i щось черконув у ньому олiвцем. Дiлився своiми роздумами:
– Обов’язково проведу дослiджу щодо походження назви Пiвденного Бугу. (Задумався.) Буханець… Буг… Можливо, пращури мали на увазi небесний хлiб?
Дiти знову перезирнулися. І, як змовилися, перевели шанобливi очi на Еколога.
Остап Якович кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Натхненно розповiдав:
– Протягом 60 мiльйонiв рокiв ця земля не занурювалася у морськi глибини. Багато вона могла б повiдати нам… На Гранiтно-Степовому Побужжi, мов у колисцi, виховувалася украiнська нацiя…
– …i плекалася людська цивiлiзацiя, – докинув Тарас, що сховав записник у задню кишеню джинсiв.
Заувагу студента дiти не зрозумiли – надто була вченою. Петько крутився з розтуленим ротом.
– А звiдки з’явилися гранiтнi береги? Адже кругом рiвний степ, – голосно запитав.
Остап Якович пояснив:
– У цьому мiсцi залягае Украiнський кристалiчний щит. Рiчка пробила у щитi шлях, створивши для стоку води глибокий каньйон. Звичайно, рiчка невпинно трудилась i довбала гранiт мiльйони рокiв. Нинi отримуемо задоволення, коли споглядаемо ii працю, милуемося мальовничим гiрським краевидом.
– Остапе Яковичу, краевид мальовничий, але чому тут нiхто не живе. Так було завжди? – запитала Катя.
Мишко напружив слух. Йому вiд самого початку кортiло взнати, чи заселяли цю чудову мiсцину люди. Остап Якович почав здалеку.
– Шматочок землi, що ми споглядаемо, являе собою залишок Дикого Степу. Цiкаво, що його нiколи, чуете, нiколи, не розорювали. Орати, рити землю, селитися й займатися господарством тут заборонено украiнським законодавством. Тому й не бачимо тут людських будiвель i городiв.
– О! – пiдняв Еколог порепаного вказiвного пальця.
Остап Якович на тiй же пiднесенiй нотi продовжував:
– Але ранiше, у вiсiмнадцятому столiттi, цi мiсця вподобали козаки. Вони створили Запорозький Гарт, або сторожове укрiплення, обнесене високим, мiцним частоколом. Археологи проводили тут своi дослiдження. Виявили слiди стоянок стародавньоi людини часiв палеолiту, трипiльськоi та черняхiвськоi культур, мiдного, залiзного вiкiв, поселень кiммерiйцiв, скiфiв та iнших кочiвникiв. Прекраснi мiсця Побужжя за всiх часiв вабили людину.
– Слiди стоянок скiфiв? – перепитав Мишка.
Петько стрепенувся. Товстеньке личко хлопчика видовжилося, а очi з глузливим блиском косували лiворуч, у бiк сестри. Вiн стиха реготнув i чекав, що Катруся його пiдтримае. Та дiвчинка вiдшуковувала зором слiди стоянок стародавньоi людини, стояки частоколу з козацького укрiплення.
Вiд образливого смiху однокласника Мишко розхвилювався. Його коротке волосся мимохiть наiжачилося, а обличчя вкрилося червоними плямами.
– Слiди скiфських кочовищ археологи також знайшли, – пiдтвердив Остап Якович, пригладжуючи колючий iжачок на головi сина.
Мишко заспокоiвся. Непомiтно для дорослих показав товаришку язика. Петько гидотно скривився.
Остап Якович на правах гiда пiдвiв усiх до краю плато. Дорослi та дiти мовчки споглядали прекрасний вид обривистого берега. Гранiтнi виступи його загадково червонiли i тiльки де-не-де поросли низькорослими кущами, що пустили корiння мiж розщелинами каменю. Неймовiрне видовище справляла також рiчка. Їi хвилi, мов конi, що розгойдували пiнистими гривами, безстрашно падали грудьми на гранiтний бар’ер.
Раптом Мишка огорнув неспокiй. Чомусь непокоiла монета, яку вiн носив на грудях, як амулет. Вона нагрiлася й прилипла до тiла. Хлопчик витяг монету через горловину блакитноi футболки. Можливо, через те, що рука тремтiла, монета вiбрувала й амплiтуда коливань збiльшувалася. Мишко притис монету долонею до грудей i вона стихла. Згодом до його слуху долинуло шелестiння. Вiн прислухався. Шелестiла бiля його нiг ковила. Чому вона тремтить? Адже день погiдний, i вiтерець травою не колише. Та збентежений погляд хлопчика уже полинув до каньйону. Дивним вiдчуттям хлопчик не надав значення. Про них вiдразу забув.
