Мiй соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
нi пройти, нi спитати,
нi дороги знайти.
За тобою, коханий,
очi видивила,
нiби кiнь на арканi,
свiт стае дубала.
* * *
Як тихо на землi! Як тихо!
І як нестерпно – без небес!
Пантруе нас за лихом лихо,
щоб i не вмер i не воскрес.
Ця Богом послана Голгота
веде у падiл, не до гiр.
І тiнь блукае потаймир,
щовбами сновигае потай.
Пощо, недоле осоружна,
оця прострацiя покор?
Ця дума, як стрiла, натужна,
оцих волань охриплий хор?
Та мури, мов iз мертвих всталi,
похмуро мовили: чекай,
ще обрадiе iз печалi
твiй обоюдожалий край.
* * *
Цей бiлий грiм снiгiв грудневих,
грудного болю бiлий грiм,
безокрай марень полудневих,
спогадувань рожевий дим:
в дуетi з лижвою – узлiсся,
Святошин. Тиша. Свято. Днесь
ти перемерз, скипiвся – ввесь
i – окрай себе простелився.
* * *
Ти тут. Ти тут. Вся бiла, як свiча —
так полохко i тонко палахкочеш
i щирiстю обiрваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалiм снi —
хустинку бгаеш пальцями тонкими
i поглядами, рухами палкими
примарною ввижаешся менi.
І враз – рiка! З розлук правiкових
наринула, найшла i захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов конi, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смiй iти до мiста
занудливих майданiв, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила – гiрський
повiльний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув i дляння,
i трепет рук, i тремт повiк нiмий.
Пiшла – туннелем довгим – далi – в нiч —
у морок – снiг – у вереск заметiлi,
Тобi оббухли слiзьми губи бiлi.
Прощай. Не озирайся. І не клич.
Прощай. Не озирайся. Благовiсть
про тогосвiтнi зустрiчi звiстуе
зелена зiрка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи – синочок мiй
нехай вiка без мене довiкуе.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!
* * *
Схились до мушлi спогадiв – i слухай:
усе, чого не зволиш, донесе
насторчене од начування вухо,
що, як не ошукае, то спасе
i визволить iз нiмоти i тишi
i вiд тяжкоi – з кулаки – журби.
В глухому замурованiм узвишшi
туркочуть до свiт-сонця голуби.
Поверне все – нi в чому не вiдмовить
i обдаруе певнiстю сповна
блакитна мушля, та, що луни ловить
i вiд вслухання стала голосна.
* * *
Вона i я подiленi навпiл
мiстами, кiлометрами, вiками.
Озвалось паровозними гудками
твое минуле – iз кiлькох могил.
І народився день тобi. Поранок
цiдився крiзь шпарини домовин.
Десь там береза, i паркан, i ганок,
неназвана жона i мертвий син,
скоцюрблений од болю молодого,
ще спередсвiта. І сльозу сльоза
повiльно побивала. Слава богу,
