що анi слова жоден не сказав,
лише зчорнiле серце пiк очима,
надсило спогади за душу тряс,
допоки сам обличчям не загас,
як крейда, стертий тiнями чужими.
* * *
Зима. Паркан. І чорний дрiт
на бiлому снiгу.
І ворон – мiж окляклих вiт —
гнеться в дугу.
Двi похнюпленi сосни
смертну чують корч.
Кругом – мерцi. І iхнi сни
стримлять, як сосни, сторч.
Двi брами, вгрузлi в землю, тьма
колошкае Танар,
i духу – продиху нема
од жалiбниць, од мар.
Зима. Паркан. І чорний стовп,
мережка шпичакiв.
Злодiйський огирiв галоп,
вогненний грiм пiдкiв.
* * *
Хлющить вода. І сутiнь за вiкном.
Прищухлi айстри вгорнуто у морок.
Здаеться, вiдучора був вiвторок
(межи очi ударив колуном).
Пливе земля. І спокiй сподiванний —
як тиша тишi. Як кiнець кiнця.
Хлющить вода. Так час бiжить захланний —
наближуе мене до реченця.
Вiд спогадiв – самi чорнiють вирви.
Дорогу розмiновано – рушай!
Благословеннi сходження i прiрви
i славен рiдний i нищiвний край!
* * *
Посоловiв од спiву сад,
од солов’iв, i од надсад.
І од самотньоi свiчi,
i од жалких зiрок вночi.
У небi мiсяць горовий
скидаеться, як пульс живий.
Ущухлим свiтлом сяють вишнi
опонiчнi. Допiру лив
високий дощ. І всi невтiшнi
моi передуми будив.
Я дверi прочинив з веранди,
де кострубатий вертоград,
собi не в силi дати лад,
пильнуе перший сон троянди.
Свiча затрiпотiла – й свiтло,
мов голуба, пустила в лет
i вiрш твiй вирвався без титла,
i дух твiй вирвався з тенет,
бо надто кругле небо краю,
i кругла саду лiпота,
бо мати дивиться свята.
Я в нiй – смеркаю i свiтаю.
* * *
Іди в кубельце спогаду – зогрiйся!
Хай зашпори вiд серця вiдiйдуть.
І терплячи покару, покорися
i поцурайся навертати путь
до зустрiчi. Хай пам’ять вiдбiгае,
як кров тобi з обличчя вiдiйшла.
Вже погорою голос сновигае,
згубивши рiднi контури села.
З крайокраю, з цiеi високостi,
пади, згорнувши крила, до долин,
де ясмину набрякли ярi бростi
i склеплено повiки бiлих стiн.
У пустцi тiй – метелики чотири
усiлись по кутках – i тугу тьмять.
Кохана спить. У ярому потирi —
вино кохання i вино проклять.
* * *
Верни до мене, пам’яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою,
хай сходить спiвом горло солов’я
в гаю нiчному. Пам’яте, верни
iз чебреця, iз липня жаротою.
Хай яблука осiннього достою
в моi червонобокi виснуть сни.
Нехай Днiпра уроча течiя
бодай у снi, у маячнi струмуе.
І я гукну. І край мене почуе.
Верни до мене, пам’яте моя!
* * *
