Бiла рiка
Сергiй Дячук
«Бiла рiка» – iсторiя трьох поколiнь буковинськоi гуцульськоi родини. Автор належить вже до четвертого. Родиннi iсторii про цiсарську та румунську армii, про воякiв УПА та "яструбкiв", про "совети", про те, що свое кохання можна вiднайти навiть у сибiрському таборi. Дiя вiдбуваеться не тiльки в рiдних Карпатах, але на теренах всього СРСР i навiть за його кордонами ? в НДР та Афганiстанi.
Сергiй Дячук
Бiла рiка
ЧАСТИНА ПЕРША
СМЕРЕКОВІ ГОРИ
БУКОВИНКА. ПОЙДАШ
Мiняють гори колiр.
Бiлих хмар
Колишеться над ними
Покривало.
Смереки на вершинах
Гiр також чарують
Нашi грiшнi душi.
Японський вiрш
Святий пророк Ілля – улюблений святий гуцулiв. Бог дав сонячну днину, а перед тим падали сильнi дощi.
Сьогоднi в Конятинi храм. Сьогоднi Ілiя – найбiльше свято гуцулiв. За давнiм, як смерековi гори, переданням, Господь забрав пророка на небо у вогнянiй колiсницi – це завше вражало уяву горян. Саме святий пророк був покровителем стихiй, зокрема й дощу; i справдi, перед святом гори заливало. Гуцули, заручники природних стихiй, потребували заступництва всемогутнього Бога, вимолювали у святого пророка Ілii погоди, i на ранок Бог дав сонячну днину.
На ганок хати, що стояла просто серед лiсу на Пiдбуковинцi, «у потоцi», вийшов вродливий молодик – Федор, син Василини i покiйного Єремii Пойдаша. Вiн владним поглядом обмiряв довколишнi горби. До неба тягнулися смереки, панував ранковий спокiй. Лише з лiсу долинали звуки стрiмкого потоку, порушували тишу. Вiд потоку тягнуло холодом.
Цей будинок та його газди зажили колись поганоi слави, але нiхто з Пойдашiв не пам’ятав своiх далеких предкiв. Навiть переказiв не збереглося про те, чи й справдi вони заподiяли комусь лихо, але вже не одне поколiння цiеi родини було змушене жити у полонi цiеi хати, а точнiше – цього мiсця. На старих пiдмурiвках уже рокiв десять як стояла нова хата. Правда, без гражди. Й лише напiвзруйнована мурована стiна бiля садиби нагадувала про далекi часи; лише камiння, заросле мохом, добре берегло своi таемницi. О, ця хата просто серед лiсу, у потоках, наводила жах на село у долинi i на всю Буковинку, що розкинулась на вкритих афенами схилах. Здавна там жили тiльки Пойдашi, й вони мали прикру вдачу. Гуцули перешiптувалися мiж собою: «Йуй, та то такi лихi люди, злi опришки, злодii, фантозоветi[1 - Фантозоветi – агресивнi, часто – без причини.]». Й залишки древнього кам’яного муру на горбi, серед лiсу, нiби свiдчили, що предки цих людей були войовничi та мали вiд кого боронитися.
Коли припiкало сонце, на камiння вилазило грiтися рiзне гаддя. Довкола – лише чорнi смерековi лiси, де не розвиднювалося навiть найсвiтлiшого, сонячного дня. Й вiчний, навiть улiтку, холод вiд потоку. Чудернацькi птахи любили сiдати у високi некошенi трави бiля цiеi хати, яку оминали люди (навiть «банда» i «совiти»). Була вона, мов зачарована, «заговорена». Казали люди, що гостi часом не могли ii знайти, годинами кружляли лiсами i потоками, iх наче водило округою. Вночi ж пiд дiм заходив дикий лiсовий звiр, i котилося камiння зi скелi пiд самi стiни.
Для багатьох Федор був втiленням тих далеких злих предкiв, що побудували собi схованку тут, на горi, у малодоступному мiсцi – цю хату серед лiсу. Вiн був середнього зросту, вузлуватий, з правильними рисами обличчя, з чорним, як смола, волоссям, пiдстриженим по-модному, пiд полубокс (на вiдмiну вiд однолiткiв, якi часто ще, по-старовiцкi, носили довге волосся з продiлом посерединi). Федор був неговiркий. У долинi, в Стебнях, його боялися. Навiть уся фамiлiя остерiгалася свого родича. Здавалося, що лише його стара мати, Васюта, любила Федора дужче за усiх дiтей. Вiн чимось був схожий на неi, але у моменти гнiву навiть матiр побоювалась свого сина, який завше брав свое. Інодi, пiд час сварок, вона дорiкала:
– Сенку, i в кого ти лише вдавсе такий!?
– У дедю, – незмiнно вiдповiдав Федор.
На що стара глибоко зiтхала i сумовито проголошувала:
– Та де! В дедi не такий характер був, – i вона перебирала в пам’ятi всiх далеких i близьких родичiв, щоб згадати когось, хто був би хоч трошки подiбний на ii Федора. Зовнi вiн був викопана копiя батька: брови, очi, нiс… Але не характер. Улiтку Федор любив ходити лiсами з дедьовою рушницею, iнодi брав iз собою брата, малого Івана. Мiг заради забави вполювати якогось лiсового звiра. Рiднi сестри казали йому:
– Краще б до молодецi бе якоi сходев, нiж дненське лiсами лазете!
Федор лише мовчав у вiдповiдь. Вiд дiвчат вiн тримався подалi, бо вiд них самi лише бiди. Та й вони боялися його, хоч i залицялись водночас, бо був Федор таки файний, любив добре вдягатися i завжди ретельно виголював лице. Але нiхто не мiг довго дивитися йому в очi. Коли й заходила десь у товариствi про нього мова, то всi враз замовкали, варто було Федору з’явитися поблизу. Нiхто не хотiв з ним сваритися, а старi люди казали, що «цей юнак, Пойдаш малей, дорослей нiвроку, не по роках», i що «з нього добрей газда буде». Пiсля Єремii вiн став головним у сiм’i, й тiльки стара могла на нього хоч якось впливати. Син завше тримав у кишенi ii «оборону». Так, мати була для нього авторитетом, але не в усьому, i вiн часом грюкав по столу i казав:
– Ве ек хочете, мамо, але буде так!
Над хатою, на тлi блакитного вранiшнього неба, кружляли половики[2 - Половики – яструб або будь-який iнший хижий птах.]. Вони розправляли своi довгi крила, то знижуючись до верхiв смерек, то стрiмко злiтали, угледiвши курей в отавi бiля хати.
Федор швидко зiйшов з ганку i забiг до стайнi, взяв деркач за держак i зачав крутити. Язички чiплялись за зубчики, деренчання наповнило простiр: що швидше вiн розкручував, то гучнiше лунали звуки. Цей деркач вони зi старшим братом Онуфрiем i молодшим Петром колись змайстрували самi; гралися ним, а коли ходили пасти вiвцi, брали його з собою на полонини. Половики ще трошки покружляли й розлетiлись. Федор озирнувся. На лавi пiд хатою мовчки сидiв молодший брат Іван.
– Шо седеш! – прокричав Федор. – Хочеш, щоб половике усiх курей забрале?
Малий, вiдклавши в бiк патика, встав. Отримавши позаушника, опустив голову.
– Ти вже покутавсе?
Іван ствердно кивнув головою.
– Добре. Ідеш зi мною на храм у Конетин? Малий так само покивав у вiдповiдь.
– Ти шо – нiмий чи язик прикусив?
– Йо, пiду.
– То бiже до хате i рушник менi на потiк принеси. Я пiшов вмиватисе.
Малий побiг до хати.
Втираючись, Федор все дивився на брата.
– І шо те так i зiбравсе на храм iте? Малий знизав плечима:
– Йо!
– Позоритисе лише, – вiн втерся i кинув рушник Івану. – Ану, марш до хати i вбересе, ек треба!
За пiвгодини брати Пойдашi вже спускались до дороги. Вiд лiсу тягнуло прохолодою, на вкритих папороттю горбах ще лишалися великi краплi вiд нiчного дощу. Іван нiс в руках розшитий кожух. На ньому були портiнецi[3 - Портiнецi – традицiйнi вузькi штани з бiлоi тканини.], а Федор був у нових гачах[4 - Гачi – штани, тут – галiфе.], що iх вiн пошив у одного еврея у Вижницi. Обидва брати – в капелюхах.
Вони пройшли повз хату маминоi сестри, що була бiля самоi дорiжки, i за мить вийшли на велику дорогу. Федор з Іваном йшли вздовж Черемоша. На цiй сторонi високого берега була Буковина, на протилежнiй – Галiцiя. При дорозi стояли якiсь святково вбранi хлопцi, й вони щось голосно обговорювали. Але, побачивши братiв Пойдашiв, почали на все горло кричати з того боку:
– Гей! Ви! Шкрюми! – так галiцiяни образливо називали гуцулiв-буковинцiв. «Шкрюм» – то палена бараняча вовна (православний панотець, коли хрестив дiтей, ножицями вiдрiзав трохи волосся з голови немовляти i потiм спалював його).
Іван закричав у вiдповiдь:
– Закрейтесе! Галiцяни – тарелики-кленцi!
Буковинцi дражнили «тареликами» своiх сусiдiв за iхню любов до капелюхiв, прикрашених кольоровим пiр’ям, i схожих на тарелi.
Мiж ними була люта ненависть ще з тих часiв, як Бiлий Черемош подiлив цi смерековi гори на два береги i iх заселили люди. Так, вони були Верховинцi. Сусiди-волохи назвали iх гуцулами, тобто злодiями. Почасти – через iхню лиху вдачу. Буковинцi ненавидiли чужих, а надто галiцiян. Як i галiцiяни – буковинцiв. Вони навiть зовнi рiзнилися, i чорнявий буковинець завжди мiг вирiзнити серед своiх рудого галiцiяна. І цей конфлiкт, схоже, триватиме доти, доки стоятимуть гори i смереки тягнутимуть свое гiлля до сонця. Галiцiяни завжди були гоноровiшi та багатшi, нiж буковинцi, а iхнi дiвки – привабливiшi. До того ж, буковинцi були православнi, галiцiяни – католики. Жiнки-буковинки примовляли своiм донькам: «Не треба вам тих галiцiян, вони такi загонистi». А старi, дiлячись новинами бiля церкви, незмiнно починали з того, що десь «знову нашi хлопчишя белисе з галiцiянами».
На дорозi були «грузи[5 - Грузи – багно пiсля дощу.]». Повновода жовта рiка стрiмко летiла у долину. Час од часу брати, хрестячись, зупинялися перед капличками. Вони дiйшли до Довгополя, перехрестились бiля мiсцевоi церкви, збудованоi на честь св. Димитрiя Солунського. Це велике село й справдi було видовжене понад всяку мiру.
Дiйшли до Сокiльця. Це мiсце було овiяне легендами. Таемнича стара скеля нависала просто над дорогою, кидала тiнь на рiку i Галiцiю за нею. Край дороги була глибока кашиця[6 - Кашиця – укрiплення високого берега гiрськоi рiчки – деревом або камiнням.], унизу габами[7 - Габе – пороги на гiрськiй рiчцi.]шумiв Черемош. Пiд самою скелею шумiв зарослий кущами потiк, який тiкав горi – здавна тут вiдбувалися страшнi й таемничi подii. Далi, у темному смерековому лiсi, були природнi печери. Ця скеля мала погану славу: в лiсi над нею водило людей, гуцули забороняли дiтям ходити у цi мiсця по ягоди та гриби. Та Федор знав тут кожен кущ, вiн любив цю мiсцину. Його наче вабила сюди якась невидима сила, вiн нiби кидав виклик скелi.
ХРАМИ НА ІЛІЮ. ЯЛЕНА
