У горах вже з’явились першi чутки про вiйну, що мала ось-ось розгорiтися на континентi. Якийсь «п’ений» гуцул кричав у шинку:
– А шо нам до того! Най собi воюют! Аби нас не чипали! – вiн ковтнув пива i продовжив. – А сунутсе – буде iм те, шо i в першу вiйну!
Хтось засмiявся.
– Йо, пам’ятаю, дедю у вiйсько австрiйське забрали, а то було, шо руськi у село заходили, а ми з хлопчiшями – шмарькуни – та дiд мiй узели пушки, та iх на краю села обстрiляли з горба. Йуй! Тi сараки, такi перепудженi, тiкали далi, чем ведiли!
Хтось пiдтримав:
– А шо тi козаки на конях в горах годнi, вони лише у полi годнi воювати, здохляке. О! Пойдашi зi Стебнiв йдут. Дедю iх, Єремiю, мадяри до лiсу забрали на розмову. Так сарака i не повернувсе.
Інший заперечив:
– Та нi, його на дарабах вбело.
– Хiба?
– Йо!
Бiля Сокiльця брати догнали Васюту з сестрами, i далi уся фамiлiя Пойдашiв йшла разом, – тiльки Федор трохи осторонь, зажурений. Васюта це помiтила:
– Шо се зажуревсе?
Найменша Яленка вiдповiла замiсть нього:
– Вiн у Полечку закохавсе, а вона з Юрiем ходе.
Старшi дiвки перелякано перезирнулися i скоса подивилися на малу, яка щойно виказала iхню тайну. Васюта лише всмiхнулася:
– Байка, нiчого банувати, цi дiвке теперiшнi гет усi курвенськоi натури, знайдеш ще собi iншу.
– Лешiт, мамо!
Федор розлючено, але з якоюсь приреченiстю, подивився на матiр.
«Йуй, та так заслабла, що лед з лiжка до худоби ранком вставати могла, а то взагалi не годна була навiть по хатi ходети, то чоловiк корову продав, посадев ii на фiру i до лiкара жидiвського у Вiжницю повiз. А той як ii на порозi уздрiв, то зразу сказав, шо то у неi за хвор така, насепав порошкiв рiзних у папiрчик, дав вепити i посадев на лаву, у тоi за годену усе пройшло». Жiнки з недовiрою подивились на оповiдачку, а та вела далi: «Йо, йо, бiгме не брешу, за годену, то чоловiк грошi жедовi тече усi, шо буле, а шо б ве собi думали, той не узев усi, розсмiевсе, i узев лише половену, та ще порошкiв насепав у папiр, i сказав, щоб з мiсяць ще того попела i у неi все зовсiм пройде, та наостанок ще сказав, щоб жiнку щiнував, сказав, щоб жiнкою не оброблевсе, робети багато не давав, а вона у нього дурна до роботи, я вам скажу».
– Йо, йо, я чула, то жед файний!
У розмову втрутилась iнша:
– А чули, що люде у Чернiвцях кажут, шо нiби вiйна скоро буде.
– Йо, йо, то той, нiмець отой, усе воду коломотит.
– Йо, нiмцi фейст гоноровi, а руськi, отi бiльшовики, лише людей голодом морют.
– Брiхнi то все, воне людям простем землю i роботу дают, бiдакам помагают, бiгме.
– Нiц з того доброго не буде, я вам скажу, слухайте мене, я була у верхах, то одна стара казала, шо фейст велека бура iде, i шо нiкого не омене.
– Най Бог мелуе, Богу молетисе треба, бо хiба нам мало бiди принесла ота перша вiйна, коли москалi села нашi грабували, а дiвок гвалтували, чоловiкiв у вiйсько заберут, файно, а хто нас боронити тодi буде, хiба хлопчiшя малi та дiди старi.
Жiнки на хвильку замовкли, поруч пройшла якась жiнка i привiталась:
– Добрий день!
– Доброгоздоровечка! – майже в один голос, iз фальшивими усмiшками на лицi, вiдповiли гуцулки. Жiнка пiшла далi. Вона несла у бесагах щось важке, зiгнувшись i припадаючи на одну ногу. Прикривши роти долонями, майже пошепки, жiнки продовжували обговорювати новини:
– Чуете, а румуни оцi, сараки, нiц не годнi змiнити, нiц, вони лише дiтей малих годнi у школi бити, щоб украiнською не говореле мiж собов, йо.
– Румуни лiнивi i дурнi, за першоi нагоди чомодане в руки – i фурк, i вже собi у своiй Румунii, вони нас боронети не будут. Йо.
Поруч пройшла якась iнша жiнка, з Галiцii:
– Слава Ісу! – привiталась вона.
– Навiки Богу! – пролунало у вiдповiдь.
Жiнка швидко зникла за поворотом.
– А поляке-католики гет нас не люблют, ек люди на Галiцii се мучу. Румуни хоч одноi вiри з нами. Йо.
– Панотець сiенедiлi на службi казав: якшо прейдут руськi бiльшовики, то церкви усi позакревают, бо вони в Бога не вiрют.
– Та де! Шо ве таке кажете. То ще коле у ту вiйну буле тут руськi козаке, то усi до церкви ходеле, хрестелисе.
– Цей пiп румунський фейст лестий[14 - Лестий – саркастичний, неслухняний.], такого розкаже.
– Йо.
– Нiц вiри нема нiкому, нiкому не можна вiрити, тiльки Богу любенькому! – при цих словах жiнка перехрестилась.
Здiйнявся вiтер, i лiс подав голос, зашумiв, засвистiв монотонно. Почався дрiбненький дощ, i жiнки почали розходитись.
– Це знов ек дощi будут йте тижнями – усе погние. Якбе Бог дав сонечко, щоб хоч сiна встегли поробети.
Дорогою проiхала фiра, позаду неi бiгла кобила з маленьким лошам. Жiнка з сусiдньоi хати вибiгла з путнею[15 - Путня – вiдро.] збирати цiнне коняче добриво, що лишилося на дорозi.
Небо над Марковою кичерою набувало iнтенсивнiших кольорiв. Спочатку це не впадало так у вiчi, було ледь помiтно, але що далi – то воно ставало темнiше, i вже за пiвгодини нагадувало води свiтового океану, що ось-ось заллють свiт. Темнi фiолетово-синi, аж чорнi, хмари перекочувались по небу: наближалась буря. Повiяло холодом. На тiй сторонi, на Галiцii, вже йшов сильний дощ, вiтер посилювався, i лiс шумiв ще сильнiше. Анна Петришканова вибiгла на двiр з пасхальним кошиком i прикрикнула на дiтей, що заворожено дивилися на кичеру:
– Юрiй, Єлена, ану марш у хату! – малi були двiйнятами, i скрiзь ходили разом. – Хiба не бачите? Бура йде!
Малi побiгли до хати. Перш як зайти всередину, Анна ще раз обернулась, поглянула на гору, що була найвища на всю Галiцiю та Буковину. Небо геть зчорнiло. Кошик, у якому вона святила цього року Дору на Пасху, Анна поклала на ганку, повернувши його в бiк Галiцii, звiдки летiла буря. На подвiр’я забiг ii наймолодший синочок Михайло.
– Михайлику, скаже Єленi, шоб запалела пiч i кенула у шпаргат
зiлле!
