Васюта зайшла до церкви у Конятинi. Вона, як i бiльшiсть iнших жiнок, була боса, тримала у руцi рушник та свiчки. Стала у чергу до iкони пророка Ілii. Зранку на службi були майже самi жiнкигуцулки. Образ, прикрашений зiллям i живими квiтами, стояв посерединi церкви. Васютi було тiльки сорок п’ять, але на вигляд вона була старша свого вiку. В горах жiнки старiють швидше, та й гризоту мала: ii чоловiка, Єремiю, вода забрала (вiн дарабами[8 - Дараби – плоти для сплавки, сформованi з кругляка.] лiс водив Бiлим Черемошом). Жили Пойдашi завжди бiдно, навiть коли Єремiя був ще живий. Рано овдовiвши, мусила сама кутати своiх вiсьмох дiтей, а скiльки ще вмерло малими – то лише вона сама знала, й усiх iх згадувала у серцi своему; поставивши свiчки у конятинському храмi, шепотiла: «Боже, змелуйсе над нами»; просила святого пророка, щоб боронив дiток ii Онуфрiя, Федора, Петра, Івана, Єлену…
Васюта пiдiйшла до образу пророка i провела по ньому рушником згори донизу, наче святий щойно вмився i вона помагала йому втертися. Пiсля цiеi молитви-прохання про особливу прихильнiсть вона лишила рушник на iконi – так робили всi: Ілля-пророк зодягнувся у рушники гуцулок.
Панотець зустрiчав бiля вiдкритих дякiвських ворiт iконостасу кожного, хто прийшов на службу. Брав у людей запаленi свiчки у вишитих серветках i ставив iх за престолом. Отримавши благословення, Васюта пристала до пiвчих, й час од часу пiдтягувала: «Господе помилуй!». Часом цi ж слова спiвалися румунською: «Домне мiлуеште!».
Бiля церкви «верхiвськi», перш як зайти до храму, мили у потоцi ноги. Вони босi спустилися з гiр, з Самакови та Широкого, i лише зараз взули чоботи. Потiм, пiсля служби, гуцули знiмали iх, вiшали на плечi, й верталися босi на своi полонини та бескиди.
Обмивши чоботи у потоцi, Федор зняв капелюх i зайшов, перехрестившись, на подвiр’я церкви. Перед ним мерехтiли обличчя; дехто вiтався, багатьох вiн упiзнавав i кивав у вiдповiдь головою. На храм зiбралася вся округа – бiднi й багатi, буковинцi й галiцiяни, верхiвськi й з долини; старi дiди бiля церковноi брами сидiли на лавi мовчки, майже кожен тримав ув однiй руцi клябука, а в iншiй – люльку, металеву таку, вигнуту, як то лише гуцули вмiють робити. Пiд ногами крутились святково вдягненi дiти, якiсь хлопцi у румунськiй формi щось собi голосно обговорювали.
Федора супроводжували захопленi погляди молодиць i вже старших жiнок, але вiн не дивився на них, хоч i вiдчував цi хтивi позирки.
Вiн лiниво зайшов до церкви. Панотець читав Євангелiе. Федор, ставши на одне колiно, втупився у пiдлогу.
Отець завершив проповiдь. Люди цiлували вiдкрите Євангелiе, засовували мiж сторiнки Святого Письма паперовi грошi. Федор протиснувся крiзь натовп, поцiлував сторiнки книги i поклав грошi, а вже вертаючись, побачив ii. Вона стояла просто посеред церкви – Ялена Полек. Ця дiвчина була нiвроку файна: хлопцi по обидва береги Бiлого Черемоша сохнули за нею. Стояла вона зараз, мов гуцульська царiвна: волосся з файними гарналями[9 - Гарналi – шпилька для заколювання волосся.] сховане пiд червоною хусткою, розшита бiсером сорочка, кожух, запаска, вишитi постоли з поцерками
. Нiжними блакитними очима вона на мить подивилися на Федора.
Перед службою Божою Васюта висповiдалась. Йдучи до закону, тримала руки на грудях, а в хустцi – пампухи, якi пiсля причастя, тут таки, в церквi, дала за простибiг якiйсь першiй-лiпшiй дитинi. Пiд дзвони люди почали виходити надвiр. Перед тим, як святити воду, вони мали тричi обiйти церкву з хресною ходою. На самому виходi Федор знову зустрiвся поглядом з блакитними Ялениними очима. Вiн намагався не загубити ii серед людей, але його вiдволiк дяк, який сунув у руки корогов. На подвiр’i вже стояли з хоругвами Онуфрiй та Петро. Вони, дивлячись на брата, посмiхались. З церкви вийшов й Іван з фаною; йому було важко, бо держак корогви був зроблений з дуба, й Івана аж хитало в рiзнi боки, мов «п’еного». Федор йому це виговорив: «Ти, здохлеку малей, узевсе нести, то неси рiвно!». Старi, почувши цi слова, засмiялися. Поруч нiс фану малий Бiдоча. Федор його не зразу впiзнав. «Здаеться, його звати Олекса», – подумав вiн. Федор колись був у Малих Дiхтенцях, звiдки ця родина, i тодi малий виносив йому води попити: «Йо, йо, Олексiй». Був вiн блiдий з лиця, одного кольору з бiлим вбранням: кептарем, розшитим маленькими квiточками, бiлою сорочкою з вузенькою вишивкою вздовж гудзикiв, та бiлими портiницями. «Слабуе, сарака», – подумав собi Федор, але без жалю. Хреста нiс старший син багачiв Петришканiв з Довгополя, Микуця Кабюк, високий бiлявий хлопець з блакитними очима. Обходячи церкву з хоругвою, Федор усе видивлявся Ялену. Панотець почав святити воду. Все подвiр’я бiля церкви по-святковому заливало сонце. Федор тримав фану, на якiй було зображено пророка, i роздивлявся Ялену. Вона стояла мiж iншими жiнками, час вiд часу хрестилась. Панотець зачав занурювати дерев’яний рiзьблений хрест у воду, хор парафiян спiвав: часом фальшиво, але натхненно. Та Федор не чув того спiву, вiн лише бачив Ялену, яка повсякчас щезала за спинами жiнок, котрi стояли попереду i хрестилась на кожнi «Господи, помилуй». Здаеться, лише зараз, пiд кiнець водосвяття, вона помiтила, що файний чорнявий юнак задивляеться на неi. Так, вiн дивився на неi, й не мiг навiть на мить вiдвести очей. Вона усмiхнулась йому, i Федор вiдчув щось таке, чого його жорстоке серце ще не знало. Його залiзна воля ще пручалась, вiн був схожий на пораненого лiсового звiра, але водночас вiдчув щастя. Федор вперше i востанне у своему життi закохався, бо таким вiн був, таким вже вродився – однолюбом.
За мить гуцули, збираючись родинами, розiйшлись довкола церкви. Ялена роздивлялась кольоровi нитки, що iх продавали бiля церкви, розклавши просто на травi.
– Шо за одна? – спитав Федор у сестри.
– Де? – i дiвчина подивилася у ii бiк. – А, то Ялена Полячка.
І додала:
– З Киселицiв, Марiя мае ii знати.
Марiя, яку в селi ще називали Коцихою (за iменем чоловiка – Миколи Коця), – це iхня з Федором сестра.
Федор пiшов обдивлятися все довкола церкви. Скрiзь на травi, на розгорнутих джергах, лежали рiзнi речi: були тут дзвiночки на худобу, солодкi пiвники, сирнi коники, нитки, пацьорки, денцiвки, сопiлки, iграшки та образи. Якiсь двi жiнки точили ляси:
– Йой, шос парко, напевно, дощ знову буде на вечiр.
– Та цей панотець новий так довго службу правет.
До неi пiдбiгла, вочевидь, онука першоi.
– Хаблена, тьфу на тебе, – жiнка взяла малу на руки. – Йо? Хаблена!
Мала смiялася.
Перед самим входом до церкви чоловiки, гоноровi газди, розмовляли з панотцем:
– Йо, цього року людей фейст
багато, Ільiнськi храми еднают усiх гуцулiв з обох берегiв Черемоша!
– Йо, на храм до Конетина зiбралисе цей рiк нiби усi сусiднi села: з Єблуницi, з Довгополя, Стебнiв. Бачiв, приiхале на фiрах з Розтiк, Дiхтенцiв, Путили… З Сергiiв, верхiвськi, з Самакови, галiцiяни з того боку… Усi тут – суси, феледжерi й слевяники, бегме фейст багато людей цього року.
Мiсцевiй Конятинськiй церквi святого пророка Іллi було рокiв двiстi. Стояла вона з дзвiницею майже пiд лiсом, поруч йшла дорога вгору, на Самакову. Бiля неi збiгав потiк у долину, який у дощi перетворювався на маленьку рiчку. До неi можна було зайти через дзвiницю або дорiжкою через побудованi упритиск до цвинтаря людськi хати. Зараз обидва цi шляхи були запрудженi людьми у святковому вбраннi.
Бiля дзвiницi до Федора пiдiйшов Іван.
– Де усi? – спитав Федьо, але, побачивши Ялену, вже не слухав малого. До неi пiдiйшов якийсь молодик, вони розговорилися. Ялена заливалась смiхом. Федор стиснув кулаки. Іван злякався, бо добре знав брата, i вирiшив, що краще кудись зникнути. Федор швидко розвернувся i пiшов. Хлопцi, що траплялися йому на дорозi, пропускали i обходили його, вiд грiха подалi. Бiля потоку вiн побачив Онуфрiя, який говорив з Леонтiем Кочерганом. У 1936 роцi Леонтiй був послом вiд краю, депутатом у Бухарестi, а жив у Стебнях. Федор став неподалiк. Вичiкував, коли брат закiнчить розмову, – не хотiв сам йти з храму. Онуфрiй з Леонтiем довго про щось говорили. Федор нiчого не чув, лише потiм, коли вони прощалися, таки розчув Кочерганове напучування, щоб Онуфрiй якось зайшов i забрав книжки. На прощання вони обнялись.
Онуфрiй пiдiйшов до брата, посмiхаючись.
Федьо сердито спитав:
– Шо так довго? Шо стрею треба?
– Нiц! Даст менi одну кнежку почитати.
Обидва брати пiшли дорогою мовчки, Федор задумано прошепотiв:
– Нiчого доброго з того чiтання не буде.
Онуфрiй засмiявся. На дорозi iх догнав Іван, – вiн мав повнi кишенi чогось добренького. Пiд пахвою тримав образ, у ротi – когута.
– Дивiтсе, ек багато набрав у тех торговцiв!
І, наче забувши повiдомити головне:
– У спекулянтiв!
Онуфрiй од усього серця засмiявся. Федор, усмiхнувшись, додав:
– Циган малий, злодюга!
Бiля дороги стояли хлопцi: галiцiяни в капелюхах iз пiр’ям. Вони зневажливо дивилися на братiв Пойдашiв. Одiйшовши вiд гурту метрiв на п’ять, Іван обернувся i зарепетував:
– Тарелики – здохляки! Поцiлуйте мене у сраку!
Тi мовчки, з ненавистю, подивилися в iхнiй бiк.
– Оце зараз лешимо тебе самого, най тобi галiцiяни-тарелики копанцiв надают! – сказав зверхньо Федор. Іван йому заперечив:
– Та де! Я iм таких головец… – малий не закiнчив i почав махати кулаками, але закашлявся, аж пiвник випав з рота. Онуфрiй стукнув його по спинi.
– Байка, нiчого, у мене багато е, – сказав малий i засунув руку в торбу.
Поруч проiхала Фiра, повна людей. Фiрман вдарив коней батогом, брати зупинились.
– Йууу! А най вас… – крикнув фiрман, ще раз вдаривши коней батогом. Молодицi та малi дiвки почали голосно смiятися, побачивши братiв Пойдашiв край дороги. Серед дiвчат на фiрi була i Ялена. Вона, усмiхаючись, дивилася на Федора. Святково прикрашенi конi швидко бiгли вперед, яскравi червонi гушi
лiтали перед iхнiми очима, позаду бiгло мале лоша. Люди розходилися з храму. Якась боса стара в розшитому кептарi несла щось у бесагах[13 - Бесаги – традицiйна двостороння сумка, яка перекидаеться через плече]; скорчена, вона ледве плентала. Чоловiк завертав отару овець на Самакову; дорога вела вгору й щезала у смерековому лiсi. При дорозi, у шинку, чоловiки пили пиво. В далечинi, над горами, небо вже темнiшало, але тут, над Конятином, ще пряжило сонце, наче перед грозою.
