Трави висiли над сволоком. Це було сухе зiлля, свячене торiк на Івана Зiлевого. Єлена розпалила пiч i жбурнула у шпаргат трохи цiеi трави. Почали падати першi великi дощовi краплi. Анна стояла на ганку, вдивляючись, як хмари заповнювали небо на цiй сторонi Черемоша. З села долинали поодинокi дзвони зi староi дзвiницi, – видко, прибiг паламар, щоб вiдiгнати бурю вiд села. Анна перехрестилась i зайшла до хати. Надворi здiйнявся великий вiтер, який, здавалося, ось-ось почне виривати з корiнням дерева у саду, але раптом все стихло i почався маленький дощик.
ФОРТУНА[17 - Фортуна – буря, ураган.]. ВІЙНА
Крутiж iсторii захопив гори у свою водоверть. У Карпатах новини про початок вiйни з’явилися чи не найпiзнiше на континентi. Якось уночi через мiст на Яблуницi переiхала велика колона машин; частина пройшла вбрiд на Сокiльцi. Це були здебiльшого вiйськовi – поляки, якi безнадiйно програвали вiйну (надто пiсля того, як на сторонi нiмцiв виступили руськi). Колона перебралася через Черемош i швидко рушила у напрямку Чернiвцiв. Румуни не перешкоджали iм, ба навiть допомагали. За два днi на Галiцii, з’явилися руськi. Малий Юрiй Кабюкiв бiг горбом i кричав, що «совiтськi вже на Галiцii», а люди шепотiлися, «шо, напевно, вже скоро будут тут», але руськi залишилися на тому боцi, не порушуючи поки що кордону з румунами.
Радянськi вiйська прийшли через рiк. Совiти iхали довгою колоною. Феляджерi у Киселицях, пам’ятаючи двадцятi, зустрiли iх iз жовто-блакитними прапорами та фанами. Колона швидко проiхала на Руську. Потiм родина, що зшила прапор, десь зникла.
Селяни обступили червоноармiйцiв, якi белькотiли незрозумiлою мовою. За деякий час гуцули сяк-так розумiли росiйську мову. Тi обiцяли золотi гори. Спочатку гуцули були чемнi з гостями, але згодом вони вже кепкували з цих чужакiв. Байка, наче вони не розумiли, що з них смiються, i далi розповiдали гуцулам про «равенство и братство».
– А ве в Бога вiруете? – спитала якась стара гуцулка. Солдат у бруднiй шинелi з ходу випалив.
– Нет! Религия – это опиум для народа!
Гуцули лише перезирнулися, а офiцер розлючено зиркнув на солдата, що не виявив обережностi. Вочевидь, вони ще намагались справити враження. Якийсь чоловiк раптом заговорив:
Але, абе ви знали, шо ми люде хоч i простi, але не вiримо, шо завтра тут золотi верби росте будут. Дурiт кого хочете, але не нас! Ми тут газдуемо! Коровку, овечку вкутали, то буде молочко i бренза, а говорети ми усi добре умiемо. Ось ви менi скажiт, я собi смереку врубав i з того жию зиму….
Анна Петришканова з самого ранку сидiла за жорнами на ганку, дiти засипали у них зерно, а вона крутила камiнь своею жилавою, струдженою рукою, i вже надвечiр хату наповнив запах духмяного свiжоспеченого хлiба.
Петришкани тiльки-но перехрестилися i помолилися, збиралися вже вечеряти, як до хати увiйшли чужi. Обдивившись хату, вони скривились:
– Стiльки землi маете i жиете в такiй хатi?! Інший, що заглянув у хороми, пiдхопив:
– Аж не верится, такие газды и такая нищая хата.
На що старий Дмитро Кабюк, чоловiк Анни, вiдповiв:
– Ми усе в землю вкладаемо, бо родена велека, усiм треба дiлянку лишети.
– Ну это ты, отец, загнул! – засмiявся незнайомець. – Есть семьи и побольше, и совсем без земли.
На це Анна рiзко вiдповiла:
– Бо робети не хочут!
Дмитро ледь помiтно штурхнув Анну в бiк, щоб замовкла.
– Советская власть работой обеспечит всех!
«Гiсть» замовк, роззирнувшись довкола, та за мить додав:
– А землей прийдется вам поделиться, и млын тоже должен принадлежать народу!
У Петришканiв на потоцi, бiля довгопiльськоi церкви, був водяний млин. Незнайомець, не припняючи ходити по единiй маленькiй кiмнатi петришкановоi хати, вiв далi: «И лес – это народное достояние! Одним словом, газды, делиться надо». Незнайомець пiдiйшов до столу. За спиною дiтей, на стiнi, висiла велика пара образiв – робота якогось мiсцевого майстра-гуцула: в Ісуса Христа та Дiви Марii на грудях були намальованi пробитi серця, мальованi надзвичайно яскравими фарбами. Ікони були прикрашенi червоними ружами з зеленим гiллям. Усмiхненi святi лики дивилися на всiх присутнiх у кiмнатi. Чоловiк поглянув на образи i почав згрiбати в сумку свiжий, ще гарячий хлiб. Дiти i далi сидiли мовчки.
«Гiсть» повернувся i нiби вже збирався виходити, але, глянувши на пiч, забрав i тi хлiби, що були там, та ще загрiб варену бараболю з чавуна. Дiти мовчки спостерiгали, як цей незнайомець краде iхню вечерю. Наостанок той чоловiк звернувся до Дмитра:
– Завтра прийдете в район, будем разбираться!
Дмитро сам до себе прошепотiв:
– І шо то за люде такi, шо хлiби останнi сперед образiв вiд дiтей вiдiймают?!
Наступного ранку Анна збирала чоловiка i довго повчала Дмитра, що i як вiн мае говорити у районi. Петришкан тiкав вiд неi по двору, терплячи жiнчинi образи. Врештi вона обiзвала його «веловим i нiчого негодним зробити!» Цього вiн вже не мiг стерпiти вiд своеi жiнки:
– Анне! Знаеш шо? Узни[18 - Узни – лайливе.] мене в сраку, я сам знаю, шо робити!
Анна так i лишилась стояти перед фiрткою з вiдкритим ротом. Постоявши ще трохи надворi, вона поглядом провела чоловiка, що зник за поворотом, i прошепотiла сама до себе:
– Добре, думка злодiй, робити треба.
Десь за пiвгодини до ii хати забiгла перелякана сусiдка. Вона без упину кричала:
– Шось сталосе з дитиною! – Кричала, плакала i заломлювала собi руки. – Подевiтсе ви! Наврочили!
Анна якраз жмакала одяг, але кинула все i побiгла з сусiдкою до неi в хату. Анну поважали всi у селi через ii вроджену мудрiсть. До того ж, вона едина в окрузi могла вiдшiптувати навiть вiд укусу змii, обкладаючи рану голками зi сливи й пошепки промовляючи слова, котрi тiльки вона одна i ще деякi старi гуцули з верхiв знали. Маленька дитинка сусiдки лежала у колисцi, ледь чутно стогнала i водила губками, мов риба. Анна подивилась i одразу сказала, беручи мале на руки:
– Детена iсти хоче! Звари iй рiденьку кулешку на молоцi, – i додала. – Ведко, твое молоко погане.
Пiсля годiвлi дитина заснула i перестала плакати. Анна повернулась до хати i сiла на ганку, втираючи пiт з чола.
СІНА В КИСЕЛИЦЯХ
То були тi два чудовi лiтнi тижнi у горах, коли можна було вже робити сiна. Брати Пойдашi були на сiнах в Киселицях, у сестри Коцихи. Онуфрiй i Петро вбивали велику остреву, а Іван у той час – меншi; сестри з iншими жiнками громадили, розкидаючи, сiно, щоб воно ще пiдсохло i не гнило взимку пiсля того, як його зiб’ють у одну велику копицю. Брати довго возилися, не могли закрiпити найбiльшу остреву. По пояс роздягнений Федор косив. Коли на сiнах з’явилася Ялена, вiн якраз усiвся у затiнку смереки i клепав косу, що затупилася. Федьо навiть не помiтив, як вона стала перед ним зi слоiком, в якому була холодна вода з джерела. Вiн раптом пiдвiв очi й аж вкляк. За мить встав i взяв у дiвчини банку з водою. Ялена стояла перед ним i усмiхалася, нiчого не кажучи. Полечка була вбрана у запаску та бiлу сорочку. Волосся акуратно пiдiбране пiд бiлою хусткою. Федор повiльно пив воду, розглядаючи ii, натомiсть вона не дивилася тепер на нього. Це було останне мирне лiто перед вiйною. В 1942 роцi румуни заберуть Федора до вiйська.
Старий Полек аж зарепетував, побачивши, як його мала стоiть з тим «вар’ятом, злодiем», братом Коцихи – Федором Пойдашем зi Стебнiв.
– Ялена! Іди сюди! Принеси менi воде попети! – репетував старий на всi «сiна».
Жiнки, якi громадили, тихо засмiялись:
«Дивiтсе, старому Полеку аж горло пересохло, ек доньку з Федором уздрiв».
Батько Ялени Василь був знаний на усi Киселицi, де здавна жили Полеки, i на усi сусiднi села, бо за будь-яких часiв i будь-якоi влади добре робив горiлку. Василь ще був i знаним столяром, – кращого теслi не було на весь район. На другому поверсi його хати була столярка, де вiн робив вiкна, дверi. Бiля iхньоi хати в Киселицях був великий яблуневий сад, а Полек мав прес i давив яблуневе вино (жмих виходив сухий, як тирса). Вина в дубових дiжках (вiн спецiально скуповував старi пивнi кадуби) тримав до тисячi лiтрiв. Досить близько вiд хати точилася Путилка, маленька гiрська рiчечка, якою з Сергiiв сплавляли лiс. Коли пускали велику воду з греблi, то котилися каменi й заганяли рибу в загати, а тодi рубали канати, i смереки котилися у рiку. Василь мав сак, у який ловив цю рибу. Дiд плiв ii з мошни[19 - Мошни – мiшки, зшитi з козячих або овечих шкур.] та дратви[20 - Дратва – просмолений шнурок (здебiльшого використовували для пошиття постолiв).]. І його, Полека, молодшi сини, Іван та Цельо, забiгали у двiр i кричали дедьовi, що iде велика вода. Старий брав течку з саком та путню i йшов до рiки, наповнюючи його стругами, iнодi великими кленами, «плотiнецями» та «нерiснецями», а iнодi, пiд час повенi, його маленька донька Паулiна[21 - Паулiна – iм’я.] просто тримала путню, а вiн iз загати збирав рибу. Був вiн добрий газда i добрий чоловiк, але таки мав одну ваду: iнодi бив свою жiнку, Настасiю.
Ялена була його найстаршою i найулюбленiшою донькою. Хоч були в нього ще й сини Цельо та Іван, i донечка Паулiна, але Ялену вiн любив дужче за всiх, бо була вона повна протилежнiсть йому, старому Василю Полеку. Красива i добра Ялена шанувала свого старого. Василь мав таку ваду: вiчно встрягав у якiсь iсторii. А вона завжди жалiла його. Бувало, коли Василь лежав «слабей» пiсля чергового «кушiння» вигнаноi ним же мiцноi горiлки, лише вона приходила пожалiти свого дедю, приносила гуслiнки. Як почалась вiйна i настали неспокiйнi часи, пiшли чутки, що нiмцi на тому боцi женуть людей на важкi роботи. Старий вирiшив заховати свою маленьку княгиню у лiсi над Киселицями. Мiсце було вибране вдало, бо нiби й недалеко вiд села, але в лiсi, непримiтне. Старий сам побудував там малу хатку, прямо серед смерек, поруч iз дiлянкою, де Полеки здавна робили сiна. Коли, на превелику радiсть Василя, Федора Пойдаша забрали на вiйну, ця хата була майже готова, – треба було лише накрити частину стрiхи дранкою.
Василь вийшов надвiр з рубанком в однiй руцi й путнею в iншiй та крикнув своiй малiй:
– Ялено! Ялено!
– Я тут, – вiдгукнулася дiвчина.
– Де ти, детенко? – старий звiв очi горi. Там, у толоцi, стояла його донька у вишитому власноруч кожусi й запасцi. Вона тримала на руках мале чорно-бiле ерчi[22 - Єрчi – ягнятко.] й гладила його по головi. Поруч паслися iншi овечки з Полековоi отари, i старий знову всмiхнувся, звертаючись до своеi княгинi:
– Яленко, принесе водички!
БАГАЧ ІЗ СТАРОГОРОДУ
