– Мамо, не журiтсе, скоро буде нова вiйна. Американцi нападут на Совiти, а ми з того скористаемо, проголосемо самостiйну Украiну i будемо газдувати тут самi: без Румунii, Польщi та москалiв.
– Най буде так! Най, але у мене серце крову облеваетсе, ек собi подумаю, шо ве у лiсi…
Стара замовкла i ледь не розплакалась. Тодi Онуфрiй хотiв ще щось сказати, але вона махнула рукою, зупиняючи сина:
– Добре, йде вже, тiлько за малем слiде!
І коли тi пiшли до лiсу, лишаючи за собою слiди на снiгу, вона сама до себе, хрестячись, прошепотiла:
– Господи, спаси i сохрани. Дочекавшись Єлени, вона спитала у неi:
– Ну шо, провела стриiв?
Та кивнула головою.
– Чемна! – вона погладила доньку по головi й вони разом зайшли до хати.
УРАЛ. ТАБІР. МАРІЇНІ НІЧНИЦІ[38 - Нiчницi – нiчнi галюцинацii, привиди.]
У барацi зi стелi звисали великi бурульки. Трохи меншi можна було помiтити на щiльно розставлених двоярусних нарах. Вся вода в путнях, баняках та залiзних горщиках пiд ранок позамерзала, – було дуже холодно.
Матрона з Марiею вбрались у куфайки i швидко вийшли надвiр.
З чоловiчоi колонii, що була поруч iз бараками полiтичних виселенцiв, в один i той таки час виiжджала фiра з помиями, лушпинням вiд бараболi. Жiнки вже давно знали про це i сокотили, щоб не пропустити. Коли фiра проiжджала по дорозi, всипанiй пiском вперемiш iз щебiнкою, смiття потрохи вивалювалось iз переповненого кузова, й жiнки збирали тi харчовi вiдходи, а потiм у бараку варили з них бовтанку.
Мати з дочкою стояли коло цегляного паркану, разом з ними – ще десятеро iнших жiнок. Фiра проiхала. Люди кинулися до шляху. Марiя нервово хапала лушпиння, загрiбаючи разом iз пiском та щебiнкою, ранила собi руки: з-пiд нiгтiв дiвчинки виступила кров.
Надвечiр зморена Марiя в куфайцi та чорнiй хустцi йшла сама з путнею в руцi вздовж залiзничноi колii до тоi староi iржавоi цистерни, звiдки вона та iншi полiтичнi набирали собi воду на побут протягом останнiх тижнiв. Дочекавшись своеi черги, мала залiзла на цистерну. Раптом вона почала рухатись, – дiвчина не одразу це помiтила. Поступово тепловоз набирав швидкiсть. Вздовж колii тягнувся пiд напругою паркан з колючого дроту – це був шлях до головноi чоловiчоi колонii, розташованоi по сусiдству з бараками полiтичних, якi працювали на мiсцевiй шахтi. Жiнки, що лишилися коло колii, закричали малiй:
– Стрибай!
Марiя, мiцно стиснувши путню, вагалась, але вибору не було: в колонii сидiли чоловiки-рецидивiсти, й опинись вона там – ii б розiдрали. Ось-ось уже потяг мав перетнути заiзд до колонii, лишалося обмаль часу. Марiя наважилась i, спустившись драбиною нижче, спочатку кинула путню, а потiм i сама стрибнула на щебiнку при колii, боляче вдарившись. Звiвшись на ноги, пiдiбрала путню та пiшла, накульгуючи, до бараку.
Наступного вечора Марiя вже вийшла на роботу – треба було поприбирати в лазнi. Тiльки-но зайшла в будiвлю, ii мiцно схопила за руку вже старша жiнка, яку позаочi називали «татаркою». Нiхто достеменно не знав, хто вона. Однi казали, що чеченка, i якимсь чином потрапила на Урал пiсля депортацii цього народу в Казахстан, одразу по закiнченнi другоi вiйни. Іншi казали, що вона кримська татарка. А втiм, ii про це не запитували, бо тут, на таборах, це не мало абсолютно нiякого значення. Тут важили тiльки сила i людянiсть. Вона забрала у Марii вiдро i потягнула ii за собою коридором, швидко прочинила якiсь дверi, й вони опинились у темнiй комiрцi. «Татарка» прошепотiла:
– Ты только не пугайся, девочка, я сейчас выпущу тебя через черный ход, а ты беги к родителям, и скажи им, чтобы они тебя больше сюда не пускали, потому что тот злой человек… собака он, а не человек… понимаешь, он зверь, он хочет тебя обидеть.
Марiя вiдразу зрозумiла, про кого говорила «татарка». То був здоровило-кочегар з великими руками й товстими долонями. Не раз вона вiдчувала на собi його хтивi погляди (у малоi якраз почали рости груди). Вiн уже перепиняв ii з якимись жартами, але дiвчина не розумiла росiйськоi, а вiн тiльки смiявся i прицмокував, тож Марiя швидко проходила повз нього, намагаючись навiть не дивитись у його бiк. Одного разу вiн боляче схопив ii за руку. Залишився великий синець. Матрона у лазнi питала, звiдки вiн, але дочка боялась розповiсти правду: сказала, що забилася, коли стрибала з тепловозу. Також Марiя боялась, що той великий чоловiк зробить ii батькам зле. Тодi ii врятував офiцер, який раптово вийшов iз-за бараку, й кочегар вiдпустив ii зi словами: «Твое счастье, маленькая шлюха». І, вже вiдiйшовши вбiк, посмiхаючись, додав: «В другой раз не уйдешь». Це сталось так швидко, що вона навiть не встигла закричати. І вона боялась думати, що б на неi чекало, якби бiля бараку не з’явився той випадковий офiцер… Вiдтодi Марiя жила в страху.
«Татарка» знову заговорила, повiвши малу до чорного входу, вона все повторювала:
– Слышишь, беги! И обязательно расскажи родителям, чтобы они тебя одну не отпускали! Он зверь, ты понимаешь? Зверь! Он сейчас ждет тебя там, – i вона махнула рукою в iнший бiк. – Беги, моя дорогая.
І «татарка», всмiхнувшись, погладила малу по щоцi, вiдчинила дверi. Озираючись, Марiя щодуху побiгла вулицею мiж бараками, що iх уже поглинули сутiнки. Сотнi лампочок, тихо хитаючись, освiтлювали входи до одноповерхових довгих будiвель. Над чоловiчою зоною, огородженою колючим дротом, свiтили прожектори. На вишках виднiлися силуети вартових у зимових шапках. Темнi снiговi хмари перекочувались небом. Ця зона лише додавала тривоги довколишнiм поселенням полiтичних.
Мала розповiла усе старим. Вдалося домовитись, щоб Марiю, якiй виповнилося лише чотирнадцять, перевели на шахту. Було важко, але не так лячно. А головне – там не було того чоловiка, кочегара з великими товстими долонями, у завше натягненiй на самi очi огиднiй шапцi.
Працюючи на шахтi, Марii доводилось штовхати вагонетки. Голоднеча давалася взнаки, бракувало сили, а ще цей Федосiй, теж з виселених… Руськi його поставили бригадиром, i вiн постiйно всiх поганяв. Одного разу вона, штовхаючи вагонетку, впала i дуже забила колiно. Довго шкутильгала, ба навiть здавалося, що це вже калiцтво на все життя.
Вона часто згадувала той день, коли за ними прийшли… Їй просто не пощастило, що вона бути вдома… А якби ii тодi не було, як дедi… Вiн був у лiсi, коли iх забирали. І коли повернувся, то мусив доганяти родину вже за селом. Вона б могла лишилася у рiдних горах, у смерекових лiсах… О, якби iх тодi просто не застали всiх вдома, – мрiяла Марiя.
Марiя бачила у снах жахiття. Вони повторювались майже щоночi. Нiби вона втiкае вiд того кочегара мiж бараками, блукае цими вуличками i не може вибратися, а тодi вiн хапае ii своiми великими руками й шепоче: «Не убежишь теперь»… А тодi кочегар десь зникае, розчиняеться увi снi. Ось вона вже у смерековому лiсi. Їй сниться, що вона з батьками, братами i сестрами збирае афени на галявинi, й раптом всi вони зникають. Вона обертаеться довкола i кричить: «Мамо! Тату!». Перед нею з’являеться брат, Олексiй, увесь у бiлому, як на храмовому святi, й тихо говорить, звертаючись до сестри: «Марiчко, меш ведiти, все буде добре». Вона намагаеться пiдiйти до нього, але вiн перетворюеться на оленя i бiжить до лiсу. Потiм вона вже бачить себе на храмуваннi у Конятинi; всi усмiхненi, святково вбранi.
Помiж них – той бiлявий хлопчик, який iй подобався. Але все зникае, небо чорнiе, i вона знову серед баракiв, i потяг везе ii в чоловiчу колонiю, i мала скрикуе серед ночi, кличе маму. Та пiдводиться i заспокоюе малу, гладить по головi. Олекса снився лише iй однiй, i вона розповiдала Матронi свiй сон. Тома сiдав поруч на нари, вони перезиралися з жiнкою, i тодi стара шептала крiзь сльози: «Куди нiч, туди й сон, най iде з нiччю». Вона цiлувала малу у чоло i потiм тричi спльовувала, нiби знiмаючи переляк. Про Олексу нiколи вже бiльше в родинi не говорили. Тiльки Тома пiсля отих доньчиних нiчних страхiв вiдходив до вiконця i сльози котилися його сiрим обличчям.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
