Вони рушили далi.
На ранок iхню боiвку на одному з хуторiв на тiй сторонi накрили. Хтось крикнув:
– Стрибки!
Микуця, навiть не накинувши кожуха, в однiй сорочцi вибiг надвiр i, розстрiлявши усi набоi зi свого ТТ, побiг униз, до лiсу. Добiгши до кладки, вiн перекотився пiд нею, натомiсть чув, що зовсiм поруч, трохи позаду, бiг, вiдстрiлюючись, хтось iз iхнiх: вiн не встиг розгледiти, хто саме, але йому здалося, що то був Сарахан. Вiн намагався перестрибнути, але, дiставши кулю, завалився за кладку i залишився там лежати. Далi до лiсу була толока з крутим схилом. Микуця кинувся вниз, у головi крутилося тiльки одне: «До лiсу, до лiсу, до лiсу». Вiн кiлька разiв падав у снiг, аж котився, але таки забiг у лiс, де змiг трохи перепочити. На хуторi ще тривав бiй, лунала стрiлянина.
Тiльки зараз вiн вiдчув холод. Склавши руки, Петришкан пiшов потоками в долину, не маючи чiткого плану, як дiяти далi. Його трусило. Надвечiр вiн набрiв на якусь хату, яка стояла одиноко коло лiсу. Простоявши ще близько години за смерекою коло тоi хати, вiн таки наважився попроситися на нiчлiг. Пiдiйшов до неi. Забрехав кутюга, дверi вiдчинилися. На порозi стояла якась стара з лампою, – вiн бачив ii розмито, в головi паморочилось, i Микуця лише встиг привiтатися.
– Слава Ісу! – i впав на порозi. Жiнка уклала його просто тут, у хатi, i потiм сама, довiдавшись, хто вiн i звiдки, вирiшила на тижню пiти до Петришканiв. Вона сказала:
– Анна, iдiт, заберiт сена.
Вночi Дмитро з синами Юрiем, Іваном, Федором та малим Михайлом принесли Микуцю додому.
Микуця лежав на лiжку. Гарячка не покидала його.
Пiд вiкном пройшли якiсь люди у вiйськовiй формi. Юрiй, випередивши iх, вiдчинив дверi. Анна також вийшла. Тi попросилися до хати.
– Где ваш старший сын? – спитав один.
Інший поспiхом додав:
– У нас есть информация, что он сейчас в банде.
– Упаси Боже! – вiдповiла Анна. – Вiн у горечцi лежет зара в хатi.
Вiйськовi з недовiрою перезирнулись i з непiдробним здивуванням спитали:
– Можна посмотреть?
Анна прочинила ширше дверi i впустила iх до хати. Тi зайшли. Оглянувши кiмнату, пiдiйшли до лiжка. Микуця лежав пiд кольоровою джергою. Офiцер зняв ii, кинувши на пiдлогу, – переконатись, що у того немае вогнепальних поранень.
До хати зайшов Дмитро. Вiн занiс дрова i кинув пiд шпаргат. Задуманi офiцери мовчки, не прощаючись, вийшли з хати. Анна, перезирнувшись iз чоловiком, пiдняла джергу з пiдлоги i знову накрила сина.
СВЯТВЕЧІР
В Чернiвцях сутенiло. Було холодно. Падав мокрий снiг. Люди стояли на колiнах бiля колii. Поруч зупинився локомотив, випускаючи пару. Вiн тягнув за собою вагони, якими возили худобу; з вiкна паровоза визирав смуглявий машинiст, який декiлька разiв потягнув за мотузку – заревли гудки. Вiд цього звуку змученi люди нiби прокинулись.
Тома повернувся до доньки:
– Марiечко, тримайсе мене детенко, щоб ме се не розгубили.
Матрона пiдтримала чоловiка, нервово гладячи малу по головi:
– Йо, йо, детенко, слухайсе дедю.
Раптом забрехали кутюги i офiцер, глянувши до свого дзегарку35, голосно та вимогливо закричав:
– По вагонам! Грузимся!
Перепудженi люди кинулися до ешелона, було чути дитячий плач, кутюги почали ще сильнiше брехати, ставали на заднi лапи й силкувалися вирватись, – солдати ледве втримували iх на мотузках. По периметру проходжали вояки зi зброею.
Всерединi було темно i холодно, вiйськовики почали замикати вагони зовнi.
– Це те, Марiчко? – тихо прошепотiла Матрона, взявши дiвчинку долонями за обличчя.
– Йо, мамо.
– Богу декувати, що ми усi разом, – прошепотiв Тома.
Потяг у цiлковитiй тишi рушив, пiд перегук колiс цю тишу лише час од часу порушували крики: то викрикували iмена тi, що розгубились при посадцi, й тепер шукали одне одного.
Мала Марiя сидiла скраечку в забитому людьми товарняку. Спливали днi, й у вагонi тхнуло сечею, – люди змушенi були ходити пiд себе. На кожнiй зупинцi потяга з вагонiв викидали трупи людей, яких присипали землею просто пiд колiею. Єдиною розрадою для дiвчинки було спостерiгати у маленьке вiконце за великим сонцем i тiею загравою у рiвному полi, що воно лишало надвечiр. Дивовижне видовище для маленькоi горянки, яка до того в життi нiчого подiбного не бачила.
Матрона взяла шматок кулешi, котра вже тягнулася, мов нитка, бо давно прокисла.
– На, з’iж, детенко.
Марiя вiдмовилась:
– Мамо, може б ви з’iли, бо менi не кортить iсти.
– Нi, нi, я вже поiла.
Ця кулеша в рушнику, яку мала встигла забрати зi столу, коли iх виганяли з хати, годувала цiлу родину протягом усiеi дороги.
Пiд перестук колiс та ледь чутнi плачi у вагонi почали тихо наспiвувати коляду:
– Ой в лiску, в лiску на жовтiм пiску, гой, дай Бо…
Потяг на великiй швидкостi летiв степами, паровоз пускав пару в нiчне небо, де вже сяяла перша Рiздвяна зоря.
Вже перша звiзда загорiлася в нiчному зимному карпатському небi. Над горами, у смерекових лiсах, диск неба виповнився зорями. Стiл застелений минулорiчною отавою та накритий святковою тканою скатертиною, що ii лише раз на рiк, у цю Святу нiч, використовували; i сам стiл червоною ниткою пiдв’язаний, а на ньому – дванадцять страв: кутя, сiм’я[36 - Кутя, сiм’я – мак, перетертий iз цукром, – традицiйна рiздвяна страва у гуцулiв.], вареники, узвар… усе, як треба. На вiкнi стояла тарiль з кутею, сiм’ям та узваром, склянка з водою, обв’язана червоною ниткою, – частування для духiв предкiв, котрi сходились вечеряти лише в одну цю нiч. Наступного ранку перевiряли змiни на тому, що лишалося на вiкнi, з’ясовуючи, чи приходили предки на вечерю цього року.
Але родина ще не сiдала вечеряти: не всi ще зiбралися. Стара Васюта чекала своiх синiв Онуфрiя та Іванчика з лiсу. Материнське серце вiдчувало, що вони прийдуть. Бiля вiкна стояв замислений Федор. Вiн роздивлявся на склi малюнок вiд морозу i про щось собi мiркував. Дiвки сидiли на печi, а Петро дрiмав на припiчку. Федор раптом заговорив, не вiдводячи погляду вiд вiкна
– Лешiт, мамо, чекати! Воне не прейдут. Їм, напевно, москалi вже у лiсi хвоста накрутили, – i якось злостиво посмiхнувся.
Мала Ялена крикнула братовi з печi:
– Не бреши, Федор, прейдут!
Вона едина з усiх сестер не боялася сваритися з братом. Напевно, тому що була наймолодша. Федор, усмiхнувшись, вiдповiв:
– Кутюга бреше, а людена говоре! Я тебе навчу старших уважети!
Мала перелякалася i замовкла.
