– Йуй, та пане офiцере, ми бiднi люде, дiтке маленькi ще, iх пожалiйте, змилуйтеся заради Бога, йуй!
– А ты, сука, когда сына свого в лес, в банду отправляла, чем думала, контра?
Матрона заплакала:
– Йуй, та лешiт нас, хiба ми з власноi волi, вiн такей слабей у нас з самого народження, зi свiчкою вже сокотили.
– Нечево тут сопли жевать, собирайтесь! – сказав офiцер, iдучи до виходу. І, вже на порозi, додав:
– У вас полчаса. Берите самое необходимое: теплые вещи, еду.
І вийшов з хати. Стара залишилась стояти на колiнах, плачучи собi у груди. Дiти забiгали по хатi збирати речi. Маленька Марiя, худенька красива дiвчинка-пiдлiток, акуратно загорнула у ненчин рушник кулешу зi столу.
З-поза хати визирали сусiди; вони прикривали роти долонями, хитали головами, хоча самi тихо радiли, що сусiдiв виселяють, бо вже давно зазiхали на Бiдочiвський зарiнок[34 - Зарiнок – галявина.].
Офiцер, начальник колони, стояв коло свого вiллiса в Селятинi. Перед ним розкинувся Шепiт, мальовничий перевал, за яким вже була Румунiя. Вдивляючись у краевид, вiн лiниво й задумано звернувся до присутнiх:
– Да-а, места здесь чудесные, а воздух, а воздух-то какой чистый!
Помiтно звеселившись, вiн залiз рукою у внутрiшню кишеню шинелi й витягнув портсигар. Вiдкрив, а вiн порожнiй.
– Вот, блядь… Лейтенант, закурить не найдется?
Лейтенант нервово дiстав з кишенi пачку
«Казбеку», протягнув командировi, той манiрно дiстав з неi папiросу i покрутив ii в руцi:
– А мне вот румынские нравятся, – пiднiс папiросу до рота. Лейтенант швидко дiстав сiрники, щоб прикурити, але вiтер кiлька разiв поспiль збивав вогонь.
– Вот еще, салага, «Казбек» курит, а зажигалку купить не может!
Вiн полiз до кишенi, дiстав запальничку, прикурив.
– На, держи, летеха. Трофейная. Дарю! – вiн знову повернувся до перевалу.
До гурту вiйськових на перевалi приеднався ще один солдат. Вiн вiддав честь i урочисто звернувся до старшого офiцера:
– Разрешите доложить!
Начальник колони, затягуючись, повернувся до нього.
– Да ты за…ал, орешь, как на параде! – i, засмiявшись, додав. – Разрешаю!
– Этап готов к погрузке!
В толоцi, вздовж дороги, стояли змученi люди. Не докуривши папiросу, вiн кинув ii на дорогу, вдавив чоботом у землю.
– Товарищи офицеры! – вiн подивився на годинник i додав командним голосом:
– Предупреждаю, этап через два часа должен быть в Стороженце для дальнейшего следования в город Черновцы, где уже готов эшелон. За каждую минуту опоздания – строгое взыскание!
Суворо подивившись на всiх пiдлеглих, пiдсумував:
– Вопросы есть? – i сам таки вiдповiв. – Вопросов нет!
Командир колони сiв до вiллiса поруч iз шофером. Офiцери, козирнувши командиру, що вже сидiв у машинi, почали розбiгатись по колонi, що складалася переважно зi «студебекерiв». Лунали офiцерськi викрики:
– По машинам!
– Грузимся!
– Блядь, быстрей, быстрей, быстрей!
Озброенi бiйцi порозкривали заднi борти вантажiвок (iх було не менше десяти), почали гнати людей з толоки. Переляканi гуцули слухняно полiзли на борти. Офiцери пiдганяли бiйцiв викриками:
– Твою мать, быстрее!
Солдати почали штурхати людей у спини, часом прикладами, щоб прискорити процес. Деякi люди падали, iх хапали за барки i пiдганяли копняками. Серед виселенцiв було багато старих, жiнок i малих дiтей. Коли вже всi погрузились, солдати позакривали борти, затягнули iх брезентом. Один iз офiцерiв, притримуючи шапку, пiдбiг до головноi машини, «вiллiса» начальника колони. Той, не виходячи з неi, випередив офiцера, що хотiв по «форме доложить».
– Ну что, готово?
Офiцер махнув головою:
– Так точно!
– Ну, тогда выезжаем! – вдаривши шофера по плечу, сказав командир.
Машини рушили, поступово розганяючись на гiрськiй дорозi. Офiцер дочекався останньоi машини i на ходу застрибнув у кабiну. Колона на великiй швидкостi рушила через Руську, ревли двигуни, колеса викидали на траву вздовж дороги грузи. Час вiд часу на цiй дорозi, хоч поблизу майже й не було сiл, траплялися люди. Бiля смереки стояв старий гуцул. Одною рукою вiн тримав клябуку. Колона, машина за машиною, проiжджала повз нього, в кабiнах розгойдувались i пiдстрибували шофери, поруч сидiли офiцери в шапках з червоними зiрками. Деякi курили, iншi, смiючись, говорили мiж собою. Дiд проводжав кожну машину поглядом. Одну з них недбало закрили брезентом, i вiн розвiювався на вiтрi. Випадковий свiдок навiть зумiв роздивитись сiрi обличчя людей у кузовi, дитячi й старечi; деякi з них кутались у кожухи, а деякi були просто в куфайках. Старий перехрестився сам i перехрестив колону, що вже зникала на гiрськiй дорозi. В крайнiй машинi були Бiдочi.
Пiд Берегометом, на перевалi Шурден, колона зменшила швидкiсть. Здолавши геть розбиту дiлянку дороги, далi вже на повнiй швидкостi вони доiхали до Сторожинця. Це був найзручнiший шлях на Чернiвцi, бо через села на Вижницю, а особливо через перевал Нiмчич, iхати було небезпечно: там газдували «володарi смерекових лiсiв».
ГАЛІЦІЯНКА РЯТУЄ МИКУЦЮ. ЯСТРЕ[35 - Ястре – швидке.]ПОВЕРНЕННЯ
Вже минуло декiлька мiсяцiв вiдтодi, як та жiнка з Галiцii прийшла до хати Петришканiв i сказала, щоб вони забрали свого Микуцю, бо вiн у неi без пам’ятi у гарячцi лежить.
Вони йшли лiсом. Було зимно. Микуця Кабюк нiс зброю, усi були змученi, голоднi. У Микуцi були мокрi ноги, бо перед тим, переходячи Черемош з Буковини на Галiцiю, пiд ним трiснув лiд i вiн по колiна провалився у рiку. На цiй сторонi вони щойно обстрiляли машину з поштою. Отримавши пару залпiв у вiдповiдь, несли кiлькох поранених на зроблених з гiлок смереки ношах. Вони негайно мали тiкати, бо була велика загроза лишатися на цiм боцi. Микуця послизнувся i впав, одна рушниця, що вiн iх нiс, вистрiлила – покотилася луна. До нього пiдбiг один галiцiян з iхньоi боiвки i почав репетувати, скопивши його за груди та притиснувши до смереки:
– Зараза! Знаке подаеш, курво! Москалям нас здати хочеш? Я те тут, як кутюгу, пристрелю! – i вiн почав розстiбати кобуру.
Пiдбiг Сарахан i вiдштовхнув галiцiяна вiд Микуцi:
– Чоловiче, ти шо, здурiв?! Ти хiба не бачиш, що у хлопця мокрi ноги i слизько, ось вiн i впав, а рушниця сама собов вистрiлила.
Той, нiби отямившись, загрiб снiгу, з’iв трохи, втерся ним.
Сарахан забрав у Микуцi зброю, що вiн ii нiс, i знову звернувся до галiцiяна:
– Бережи нерви!
