– Най! Федор! Перестань малу пужiте! Вона все вiрно сказала. Слiдкуй за тем, шо говореш, – вони твоi брате рiднi!
Федор, усмiхаючись до ненi, збирався заперечити.
– Але, мамо…
Та стара перебила:
– Так, всi замовкле, я все сказала! Чекаемо. Воне прейдут!
В загородженому кутку кiмнати забекали овечки. Стара сiла на лаву, провела рукою бiля дiрки в нiй, зробленiй для того, щоб зручно було прясти.
– А ти, Єлено, краще, нiж на печi седiти та з братом сваретисе, дiрке сiном позабивала б.
Мала зiстрибнула з печi й побiгла брати сiно вiд овечок, щоб закрити дiрку в лавi. З надутим «гуком» вона подивилася розсерджено на Федора, який посмiхався, залишаючись стояти коло вiкна.
Надворi забрехала кутюга, усi повернулися до дверей. Петро, який вже майже заснув, вiд несподiванки ледь не впав з припiчку. Першим до хати забiг Іван. Вiн голосно привiтався:
– Христос ся рождае! – але за мить закрив рот долонею: забув, що ще не можна. Стара перехрестила малого i обiйняла, поцiлувавши. Федор вiдвернувся знову до вiкна. До кiмнати зайшов Онуфрiй. Вiн вже зняв куфайку в сiнях i був лише у светрi з довгим комiром пiд горло, сплетеному його дiвчиною з Яблуницi (молодшою вiд нього рокiв на десять). Зброю вiн також залишив у сiнях: повiсив свою пепешку з круглим диском поруч з куфайкою. Лише на паску лишалася кобура.
– Дужi? – вiн пiдiйшов i поцiлував Васютi руку, а та перехрестила сина, примовивши:
– У, який бородатей, зовсiм стрей!
Усi, крiм Федора, тихо засмiялися. Онуфрiй подивився на брата, якого не бачив, вiдколи Федора проводили до румунського вiйська.
– Нiвроку виглядаеш, Федьо! – сказав вiн, але той змовчав.
На столi запалили свiчки в трiйцi та погасили лампу, що стояла на шафi бiля дверей. Ставши на колiна i помолившись до образiв, родина сiла вечеряти, набравши собi у тарелi обов’язковоi першоi страви – кутi.
Федор, не дивлячись на брата, набирав дерев’яною ложкою кутю, а тодi спитав:
– І довго ве ще вовками збираетесе лiсами бiгати?
– Кiлька треба, стiльки i будемо… Ось москалiв iз гiр викуремо…
Федор перебив:
– Бiльшовики нiмцям в’ези вкрутили, а вам, здохлякам, i подавно вкрутют!
– І, подевимосе, – вiдповiв Онуфрiй i почав iсти кутю. Раптом озвався Петро:
– Йо, у бiльшовикiв того вiйська… та де вам з неми тягатисе?
Онуфрiй почав сердитися i хотiв щось вiдповiсти, але Васюта припинила цю iхню суперечку.
– Гет страх Божий втратили! Дочiкаласе я на своi роке… Таке свето рокове, а воне i тут померетисе негоднi! – сказала суворо i з жалем у голосi стара.
Усi замовкли. Онуфрiй пiдняв склянку з бiлим гарячим вином:
– Христос ся рождае!
У вiдповiдь пролунало:
– Славiмо Його!
Далi вони мовчки сидiли i вечеряли. Хлопцi, роздiленi столом, час од часу позирали один на одного з якоюсь зверхнiстю, але без ненавистi. Лише Івану було не до того: вiн зголоднiв i iв усе пiдряд, нi на кого не дивлячись, лише часом вiдволiкався, щоб усмiхнутися всiм почергово. На однiй зi стiн дуже доречно висiв румунський килим, на якому було зображено у лiсi битву двох оленiв; iхнi роги посплiталися так, що годi було розiбрати, якi кому належать.
До хати постукали. Родина перелякано подивились на дверi. Онуфрiй пiдвiвся, схопившись за кобуру.
– Сядь! – рiзко випалив Федор i махнув Івану.
– А ти iди, вiдкрий дверi i лишайся в сiнях, але лампу не запалюй.
Малий побiг.
Це були вже п’янi колядники. Пойдашева хата серед лiсу, далеко вiд Стебнiв, була традицiйно остання, в котру мали зайти, тому вони вже добряче нагостились. Голосно пролунало привiтання:
– Христос ся рождае!
І одразу затягнули давню, як цi гори смерековi, коляду:
– Вжей у нас во дворi гостi роковi. Гой дай Бог! Вжей гостi роковi, три браття рiднi. Гой дай Бог!
Випивши, старi трохи фальшивили, але спiвали на все горло. Першим стояв паламар зi Стебнiвськоi церкви, який тримав у руках дзвiночок, перев’язаний повiсною[37 - Повiсна – вид овечоi шерстi.]. Старий гуцул з довгими сивими вусами i в сардаку грав на скрипцi.
– Вжей один братчик iз дробен дощу. Гой дай Бог! Вжей ай дощик каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я як iспаду мiсяця мая. Гой дай Бог! Вжей мiсяця мая три рази на день. Гой дай Бог! Вжей то ся вродить жито й пшениця. Гой дай Бог! Вжей жито пшениця тай всяка сiвиця. Гой дай Бог!
Інший, з блакитними, як у слiпця, очима, що немов свiтилися, м’яв капелюха своiми покрученими старечими пальцями:
– Вжей пшениця вродить людям на Дору. Гой дай Бог! Вжей людям на Дору, Богу на хвалу. Гой дай Бог! Вжей Богу на хвалу, Сотворителю. Гой дай Бог! Вжей Сотворителю, що свiт сотворив. Гой дай Бог! Вжей ай другий братчик ясний мiсяцю. Гой дай Бог! Вжей ай мiсяць каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а як iзiду темноi ночi. Гой дай Бог! Вжей темноi ночi коло пiвночi. Гой дай Бог!
Ще один колядник тримав дерев’яного хреста з церкви. Коляда була довга, старi вже хиталися вiд втоми i випитого, але продовжували колядувати, хрипко i гучно виспiвуючи. Скрипаль заплющив очi й нiби цiлував свiй iнструмент; його довгi, густi сивi брови жалiсно здiймалися догори.
– Вжей то ся врадуе гiсть у дорозi. Гой дай Бог! Вжей гiсть у дорозi ай звiринка в полi. Гой дай Бог! Вжей звiринка в полi ай рибка в морi. Гой дай Бог! Вжей а третiй братчик ясне сонечко. Гой дай Бог! Вжей ай сонце каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я ек iзiду в недiлю рано. Гой дай Бог! Вжей то ся врадують церкви й костели. Гой дай Бог! Вжей церкви й костели, в церквах престоли. Гой дай Бог!
Закiнчуючи коляду, вони в один голос вигукнули:
– Вжей вiнчуемо й вас, по двору здоров’я, по двору здоров’я, а втiм многая лiта. Христос ся рождае! – останнi слова вони вигукнули з особливим пiднесенням.
– Славiмо його! – вiдповiла Васюта й запросила колядникикiв до столу, але тi вiдмовилися. Стара дала колядникам наготованi до iхнього приходу гостинцi, й вони почали виходити на двiр; хтось буркотiв, що насилу iх знайшли у лiсi, й що такого снiгу нападало цього року, як нiколи.
Васюта пiшла за колядниками i крикнула Єленi:
– Єлена, вберес, i проведе коледникiв, шоб воне ненароком в потоке не зайшле.
Мала швидко взула чоботи на босу ногу, вдягла кожух i запалила лампу. Коли догнала колядникiв, то пiшла перша вгору, до лiсу, мов свiтлячок: вогник пострибував i часом губився мiж вiття дерев. П’янi дiди щось собi говорили i смiялися, один упав у снiг, двое його на силу поставили на ноги, смiючись. Так вони один за одним, хитаючись у рiзнi боки, зникли у лiсi. Вогника вже не було видно в лiсi, лише долiтали спiви, уривки коляди. Онуфрiй з Іваном вийшли з хати, проводжаючи стриiв очима. Васюта хитала головою, але очi у неi смiялися. Та раптом стали сумнi, бо вже треба було прощатися з дiтьми.
– Онуфрiй, абес ти за малем дививсе. Ти знаеш, шо робеш!
