Далi Дарина без ентузiазму поробила домашнi справи, а пiсля заснула за переглядом чергового серiалу. Перший день тижня для неi пройшов спокiйно, а ось у ii батька понедiлок розпочався голосно.
З самого ранку йому телефонували з головного управлiння, цiкавились, яким чином могла просочитися iнформацiя по вбивству в ЗМІ i вимагали видати винних. Св’ятопятов вiдстояв пiдлеглих, а також свою позицiю щодо засобiв масовоi iнформацii. Йому довелося пообiцяти дорогий коньяк вищому керiвництву за розумiння ситуацii.
Пiсля важкоi розмови прийшов час проводити нервову нараду, на якiй кожен звiтував про виконану роботу за минулий тиждень. Бiльшiсть прийшли непiдготовленими, без конкретних теорiй або фактiв. Тiльки бiля обiду Св’ятопятов змiг виштовхнути зi свого кабiнету останнього доповiдача i видихнути.
Але через п'ять хвилин спокiйного вiдпочинку у дверi знову постукали. На цей раз його вiдвiдав Поленко, який не був присутнiй на загальних зборах.
– Ти де був? – стомлено запитав його полковник. – Мене тут мало не роздерли вранцi.
– Їздив дивитися тiло, яке знайшли без руки на набережнiй, – спокiйно вiдповiв судмедексперт.
– І як тiло?
– Розриви дуже схожi на краi нашоi вiдiрваноi руки. Можливо навiть, що це один стиль вбивства. Але наша рука не вiд того тiла. У нас вона лiва, а у трупа дiвчини вiдсутня права.
– Ой, не люблю я манiякiв. Якщо виявиться, що дiвчина втратила руку таким же чином, як i наша, означае, з’явився хробак якийсь в столицi, – скривився Св’ятопятов.
– А що у тебе цiкавого? Є iнформацiя вiд твоiх i моiх пiдлеглих? – перевiв розмову Поленко.
– Ой, нiчого конкретного. За вiдбитками нiчого не знайшли. Запити в лiкарнi нiчого не дали. У мiсцi розриву на тканинах виявили слабкi опiки вiд електричного струму i залишки блакитних ниток, iмовiрно вiд трикотажного одягу. Пiд нiгтями звичайна земля без домiшок, якi могли б вказати хоч на якусь певну територiю. Перстень iз справжнiм рубiном в золотiй оправi. Є гравiрування на iноземнiй мовi. До речi, маю припущення, що вiн антикварний. Чекаемо вiдповiдi експертiв з аукцiонного дому. Валерiя Анатолiiвна зробила запит по iсторii покупок. Сподiваюсь, такi були. Якщо перстень вiдноситься до предметiв антикварiату, тодi за кимось значився. Тодi ми зможемо знайти власника прикраси. Ось так по ниточцi по ниточцi спробуемо розкрити цю справу.
Св’ятопятов зробив паузу i потер чоло.
– Мда, не багато, – вiдповiв Дмитро Родимович. – До речi прошу зауважити, що вбита дiвчина на набережнiй була в синiй трикотажнiй сукнi. І iй, iмовiрно, вiд двадцяти двох до двадцяти п'яти рокiв. Треба думати, манiяк полюе за певними юними особами.
– Такий собi мисливець за блакитними сукнями? – пирхнув полковник. – Руки то навiщо вiдривати? Це як мiнiмум не логiчно.
– Манiяки… – замислено мовив судмедексперт.
Св’ятопятов з подивом подивився на свого друга. Поленко завжди вiдрiзнявся стриманим характером. Бурi емоцiй були йому не властивi, але в такий насичений день судмедексперт виглядав надто байдужим до всього, що вiдбувалося.
– А що iз загадковим вiдвiдувачем? – знову змiнив тему Дмитро Родимович.
– Та, теж нiчого. Обличчя не видно. Таких похмурих готов хоч греблю гати, зараз повилазять на пагорби бiля Десятинноi церкви. Будуть на стародавнiх могилах духiв викликати, – вiдповiв Св’ятопятов.
Дмитро Родимович розсмiявся.
– Мда, не густо. Можна спробувати заслати туди винних молодих бiйцiв. Нехай прогуляються, розпитають. Раптом, хтось, щось знае, – запропонував судмедексперт.
– Так, а що розпитувати? Чи знае хтось хлопця iз сальним волоссям одягненого в чорне? У нас навiть портрета немае.
– А черговий? Вiн що не може змалювати по пам'ятi? – здивувався Дмитро Родимович.
– Та хто там. Вiн же в iграшки грав своi, хто там що запам'ятовував! – вiдмахнувся Св’ятопятов.
– Добрий ти з ними занадто, – з докором промовив Поленко, – дозволяеш байдикувати ось тобi i результат.
Полковник глибоко зiтхнув, з сумом подивившись на спiврозмовника.
Задзвонив стацiонарний телефон. Поленко потиснув руку Олександру Миколайовичу та пiшов геть, залишивши полковника на самотi розбирати проблеми, що накопичилися.
Судмедексперт вийшов з вiддiлення. Його мучили питання. Вранцi вiн iхав на вивчення трупа, будучи впевненим, що рука виявиться частиною знайденого на набережнiй тiла. Де розбiжностi? Чому головоломка, яку так легко вирiшити не вирiшувалася? Чому рука не вiдповiдае тiлу вбитоi дiвчини? Зовнi всi подiбностi на обличчя: i волокна блакитних ниток, i колiр лаку на другiй руцi, i колiр шкiри – все збiгаеться зовнi, а ось анатомiчно вони не пiдходять одна одному. Звичайно, лак i сукня можуть бути результатом дiй манiяка. Вiн може самостiйно надавати однаковi образи своiм жертвам. Поленко зiщулився. Манiяки це дуже погано. Вiн вирiшив не думати про найгiршi припущення, а повернутися до пошуку стикувань. З глибоких роздумiв його витягнула дитина. Маленький хлопчик, який iшов за руку з бабусею, пiдвертав одну нiжку. А вона при кожному кроцi казала: «Денис, iди рiвненько, ставай ступнею прямо, тобi треба розробляти нiжку».
Еврика! Ось вона вiдповiдь! Поленко навiть пiдскочив на мiсцi. «А що, якщо рука все-таки вiд трупа дiвчини? Розтин показав, що вбита страждала рiдкiсною формою захворювання кiсток. Це вроджений недолiк, який вона могла адаптувати для своеi зручностi ще з дитинства. І вже в зрiлому вiцi вiдчувала себе комфортно, навiть не вiдвiдуючи лiкарiв».
Судмедексперт поiхав в морг. Вiн на ходу зателефонував Св’ятопятову, щоб подiлитися своею здогадкою. Полковник не зовсiм зрозумiв, чого вiд нього хотiв захеканий друг, але все ж дав розпорядження подати заявку на перевiрку збiгу ДНК. Йому довго довелося доводити необхiднiсть дорогоi процедури, але вiн з трiумфом повiсив трубку телефону i вiдразу ж повiдомив про свою перемогу Дмитру Родимовичу.
Судмедексперт, тим часом, наново переглянув всi записи i перевiрив деформацiю кiсток. Його теорiя майже пiдтвердилася. Залишалося тiльки дочекатися результатiв ДНК.
Насичений день закiнчувався. Св’ятопятов вирiшив, що о п'ятiй годинi вечора вже нiчого не трапиться, тому став збиратися додому. Несподiвано через вiкно вiн побачив як до дерева притулилася фiгура, одягнена в довгий чорний плащ. Блiде обличчя то визирало з-за товстого стовбура, то ховалося назад. Полковник сiв i обережно вийняв мобiльний телефон для спроби зробити знiмок. Поки вiн розбирався в налаштуваннях, фiгура зникла. Полковник ще раз подивився за вiкно. Загадкового хлопця видно не було. Св’ятопятов вилаявся.
Полковник зiбрав речi i вийшов на подвiр’я. Весна буянила усiма барвами життя. Всього три днi тепла, а нирки вже ось-ось випустять соковите листя. На газонах вилiзли першi пуп’янки кульбабок, а берiзка прикрасилась сережками. Св’ятопятов ще раз подивився убiк дерева, де йому привидiлося блiде обличчя. Дивного вiдвiдувача видно не було. Тiльки матусi з колясками i галаслива дiтвора заполонили всю паркову зону. Полковник ще кiлька хвилин спостерiгав, потiм повернувся до вiддiлення, поправив камеру над черговим i, з почуттям виконаного обов'язку, поiхав додому.
На наступний день, коли Св’ятопятов приiхав до вiддiлення, у нього в кабiнетi вже чекав щасливий Дмитро Родимович. Поленко схопився зi стiльця. Вiн мiцно обiйняв за плечi Св’ятопятова, та так, що той гикнув. На вiдмiну вiд свого друга полковник погано спав, тому всi ранковi нiжностi дратували його.
– Ось! – урочисто помахав стопкою паперiв перед носом Св’ятопятова судмедексперт.
– Ти, як нiби Нобелiвську премiю отримав, так радiеш. Я тебе давно таким не бачив, – сонно вимовив полковник.
– Ех ти, Сашко, – закричав Поленко, – я тобi таку новину принiс! Я правий! Я мав рацiю!! Розумiеш?
Полковник примружився.
– Ось дивись, це ДНК руки, а це ДНК трупа дiвчини. Вони iдентичнi!
Св’ятопятов нарештi почав вникати в усе що вiдбуваеться.
– Почекай, а як ти так швидко отримав данi? – здивувався полковник. – Зазвичай вони там вовтузяться тиждень, а тобi вже за нiч все зробили.
– Це все мiй шарм i чарiвнiсть, – з посмiшкою вiдповiв судмедексперт.
Полковник голосно розсмiявся.
– Ось тобi й маеш, нiколи не було такого, а тут раптом чарiвнiсть, – вiн продовжував давитися смiхом.
Поленко трохи образився, знову став спокiйним i сiв у крiсло.
Св’ятопятов зробив зусилля, щоб перестати смiятися.
– Ой, розсмiшив. Гаразд, розповiдай, – вже спокiйно запропонував полковник.
– Як я вже сказав, завдяки моему шарму, – цю фразу судмедексперт промовив з акцентом, карбуючи кожну лiтеру. – Так-так i не треба так ехидно посмiхатися. Я отримав вiдомостi необхiднi для розслiдування вбивства молодоi особи. У центрi дослiдження ДНК працюе моя студентка, я попросив ii прискорити процес, по можливостi, звичайно. І вона з поваги до свого викладача провела аналiзи ДНК пiсля робочоi змiни. Ось так.
Дмитро Родимович пишався своею роботою. Йому лестило, що саме вiн здогадався про природжений дефект. Св’ятопятов був трохи шокований таким поворотом подiй. Вiн ще не прокинувся i не розумiв.
– Гей, Олександр Миколайович, – гукнув його Дмитро Родимович, – повернiться в реальнiсть. Я розумiю, що моя новина вас приголомшила, але досить про себе мною захоплюватися.
Св’ятопятов скривив смiшну гримасу.
