Ключник світів

– Що? Бабулька-кілер? – не дала договорити слідчій Дарина.

– Ні звичайно. Була підозра, що вона померла не своєю смертю. Її сусідка подала в поліцію заяву. Але за документами констатація факту смерті від зупинки серця. Ось так. Як коло стягується, але ніяк не може з'єднатися.

Дарину знову смикнуло. Вона не завжди розуміла висловлювання і жарти батька, а тепер це повторювалося з Лерою.

– Які подальші дії? – поцікавилася Дарина.

– Поїдемо спілкуватися із сусідкою Макарової Марії Петрівни. Досить припадати пилом в кабінеті, геть на вулицю в весну!

Дарина зиркнула на свою співрозмовницю.

– Піднімайся-піднімайся, поїхали, вистачить сидіти, – повторила Лера.

Вже через тридцять хвилин напарниці стояли перед масивними дверима сусідки Макарової Марії Петрівни. Лера натиснула дзвінок.

– Хто там? – почули вони літній жіночий голос.

– Вітаю, – офіційно відповіла Лера. – Ми з поліції. Нам необхідно поговорити по справі вашої сусідки.

– Марійка померла вже як тижні три тому, а то і більше. Її вже й поховали. Яка може бути справа? Ідіть геть! А то я справжню поліцію викликаю, – обурилася господиня квартири.

– Ось так завжди, – зітхнула Лера.

Слідча полізла в сумочку за своїм посвідченням. Вона розкрила корочку навпроти вічка.

– Ми дійсно з поліції. Прізвище вашої сусідки фігурує в іншій справі. Нам необхідно з вами поговорити, – спокійно відповіла Лера.

Минуло близько хвилини, перш ніж замок в дверях клацнув. Господиня висунулася до незваних гостей. Низенького зросту костлявенька бабця, через давнє пенсне на носі, розглядала своїх відвідувачок.

– Покажіть ще раз своє посвідчення, будь ласка, – попросила вона у Лери.

Та негайно простягла його прямо в руки літньої жінки. Господиня квартири уважно прочитала всі регалії, а потім подивилася на слідчу.

– Проходьте, будь ласка, але роззуйтесь в коридорі. Я тільки підлогу помила, – невдоволено кинула вона дівчатам, залишаючи їх в передпокої квартири на самоті.

– І двері не забудьте закрити на засув, – крикнула бабця вже з кімнати.

Дарина і Лера зайшли в передпокій. У квартирі стояв трохи затхлий запах, як у багатьох оселях літніх людей. Пахло старим милом і пилом. Між дверима по периметру стін, акуратно, але у великій кількості лежали різні речі. Книги перев'язані мотузками і стрічками, пожовклі газети, стопка якихось брошур. Вся макулатура покрилася великим шаром пилу.

Дарина жадібно вдивлялася крізь сіру масу мільйонів пилинок в корінці книг і заголовки газет. Потяг до старовинних речей виявлявся завжди, коли в поле зору потрапляли будь-які предмети, які несуть свою історію. Але тут жодних відкриттів, на свій жаль, вона не зробила.

Дівчата пройшли в єдину, але дуже простору кімнату. Високі стелі створювали обсяг, але простір здавлювався величезною кількістю меблів, розташованих в кімнаті. Під величезним вікном стояв масивний дубовий стіл, накритий візерунковою скатертиною, два такого ж страхітливого вигляду табурета чомусь знаходилися по центру кімнати. Одну зі стін підпирав пошарпаний диван з комодом, а біля іншого розтягнулося вузьке ліжко з шухлядою.

– Сідайте, – суворо мовила господиня квартири і вказала на два табурети.

Дарина здогадалася, що літня жінка навмисно виставила ці предмети інтер'єру на центр кімнати. Прямо, як на допитах. Їй стало не по собі, але вона не наважилася чинити опір, тому слухняно присіла на табурет. Лера залишилася стояти.

Судячи з виразу обличчя і тону літньої пані, їй не сподобалася непокора Валерії, але вона не стала акцентувати на цьому своєї уваги, а відразу почала допит:

– Отже, що привело вас сюди, молоді дівчата?

– Для початку, пропоную познайомитися. Моє ім’я Валерія Анатоліївна, а це моя напарниця Дарина Олександрівна. Ми розслідуємо вбивство однієї особи і по ходу розслідування у нас з'явилися докази, які якимось чином пов'язані з вашою сусідкою Макаровою Марією Петрівною. Саме тому у нас є ряд питань, на які, можливо, ви зможете дати нам відповіді, – дуже серйозно заявила слідчий. – Розкажіть про свою сусідку. Ким вона була, чи є родичі? І головне питання, чому ви вирішили, що її вбили? – несподівано Лера змінила офіційний тон на м'який тембр.

Літня жінка трохи забарилася.

– Про вбивство це я так, не подумавши заяву написала. Злякалася за себе. А як доктор висновок зробив, що від зупинки серця померла моя подруга, так я і заспокоїлася. Так що в голову не беріть, – дуже нервово відповіла господиня.

– Але щось же наштовхнуло, вибачте, не знаю як вас по імені та по батькові, на думку, про те, що ваша сусідка могла бути вбита? – наполягала Лера.

– Єремєя Василівна я, – з гордістю відповіла жінка похилого віку, зробила паузу, а після продовжила. – Як вам сказати. Ми з моєю сусідкою самотні жінки похилого віку, але завжди були при пам'яті, няньок не потребували. Все по дому робили самі. А тут дивлюся, щось хворіти почала моя сусідка. Ще минулої осені недуги почалися. А взимку люди до неї різні ходити стали. Я спочатку думала, що це доглядати за нею приходять, а виявилося, вирішила вона своє нажите майно розпродати. Знайшла молодь якусь, яка там в цьому, де все пишуть зараз, ну цьому комп'ютері.

– Інтернеті, – вставила Дарина.

– Точно, – підтвердила Єремєя Василівна, – в Інтернеті оголошення написали. Ось до неї і стали люди ходити.

– А чому ж вона не звернулася в спеціальні організації, які доглядають за літніми людьми? – здивувалась Лера.

– Не любила вона всі ці організації. Не судіть суворо, життя у неї важке було. Чоловіка поховала ще в молодості, дітей немає, сестра померла три роки тому. Останні кілька років намагалася не показуватися на людях. Все більше вдома. А цю зиму взагалі віддалилася навіть від мене, хоча раніше ми з нею були «не розлий вода», так би мовити.

– А чому віддалилася, не знаєте? Можливо, є припущення? – знову перервала Дарина.

– Ой, та я й не знаю навіть, що думати. Ми з нею знали одна одну років десять. Дві самотні жінки похилого віку. На цьому і зійшлися. Але ось коли хворіти вона почала, перестала зі мною спілкуватися як раніше. Весь час шукала привід залишитися наодинці. Я тоді думала спочатку на хворобу серйозну, навіть заразну. Думала, може, не хоче мене заразити, ось і ховається в квартирі. А як дізналася, що розпродає вона все нажите майно, то точно вирішила, скоро смерть за нею прийде, – Єремєя Василівна перевела подих і продовжила. – І ось, дивлюся, ходять до неї люди і ходять, двері хлоп-хлоп з ранку до ночі. Я їй якось сказала: «Ти, Марія, дивись обережніше, люди бувають різні, мало хто на оголошення відгукнеться». І, пам'ятаю, порадила я тоді їй звернутися до мого повіреного Гнишко Леоніда Савовича. Як я зробила років два тому. Перевірена людина з контори, організує мені і похорон, і добро моє розподілить. Мені то, що вже? Запропонувала я їй, а вона і погодилась. Леонід приїхав опис зробив, все сфотографував, деякі речі відправив в бюро оцінки антикваріату.

– Вибачте, що перериваю, а коли це сталося? Ну, коли він відправив лист в бюро? – поцікавилася Дарина.

– Ну, дівчина, я таких подробиць не знаю. Пам'ятаю тільки, перед кончиною Марійка говорила, що опис зроблено і з дня на день буде складено перелік деяких речей, які віддадуть на оцінку. А що? – поцікавилася Єремєя Василівна.

– Це для справи необхідно, але ви поки продовжуйте, – відповіла Лера.

Літня жінка знову скривила незадоволену гримасу, але продовжила:

– Буквально на наступний день після опису майна, можливо через день відвідав її молодий чоловік, дивний такий. До неї багато людей переходило за період торгівлі по оголошеннях в Інтернеті. Я когось бачила, когось не бачила, але той мені запам'ятався особливо. Такий похмурий. Худющий як Чахлик Невмерущий, шкіра з зеленуватим відливом, одягнений у все чорне. Я з ним на коридорі зіткнулася, коли сміття виносила. Трохи дух не випустила від жаху. Довго він у неї пробув. А на наступний день Марійка померла. Я тоді вирішила, що це смерть до неї приходила. Уявляєте, як мені було? І заяву тоді написала. Злякалася, що до мене теж прийти може.

– А що він у неї купував або про що говорили, не знаєте? – поцікавилась Лера.

– Ні, не знаю і знати не хочу, – закінчила відповідати Єремєя Василівна.

Слідча підійшла до столу і почала викладати знімки один за іншим. Першою Лера вийняла фотографію вбитої дівчини.

– Скажіть, серед відвідувачів випадково не було ось цієї дівчини?

Єремєя Василівна подивилася уважно на фотографію. Спочатку дивно сіпнулася, але через секунду її погляд знову став холодним.

– Ай-ай-ай, жах який. Ні, серед відвідувачів, яких бачила я, такої дівчини не пам'ятаю. Але до Марійки багато людей приходило. Можливо, і ця дівчина була серед них.

– А ось цей перстень вам знайомий? – вказала Лера на фотографію прикраси.

Літня жінка знову дивно сіпнулася. Вона уважно, не рухомим поглядом дивилася на зображення прикраси. Неначе думала над тим, чого НЕ слід казати.

– Ви знаєте, – почала вона повільно, – Марійка не одягала прикрас.

– Проте, перстень вам знайомий, – наполягала Лера. – Ви розумієте, що від ваших чесних відповідей залежить, впіймаємо ми вбивцю цієї дівчини чи ні?

Єремєя Василівна видала крекчучий звук. Вона все ще пильно дивилася на зображення персня.

– Я не можу сказати, що бачила саме цей перстень, але, по-моєму, вона одягала його одного разу. Тоді я до неї на чай зайшла, довідатися про її самопочуття. Однак вона мене дуже швидко виставила, пославшись на головний біль. Тоді я ще звернула увагу, що в кімнаті вікна були зашторені, а на підлозі лежали ватмани і якісь книги. Ще мені здалося, що вона була тоді не сама в квартирі. Але я не бачила, чи приходив хтось до неї або йшов. А вже ввечері ми з нею спілкувалися, як нічого не було. Але коли я намагалася підняти тему мого денного відвідування, вона відразу ж перекладала розмову в інше русло.

– Давно це було? – запитала Дарина.

– Ні, нещодавно. Місяць тому, може більше, – відповіла Єремєя Василівна.

– А чому забарилися, коли я показала вам фотографію прикраси? – запитала слідчий.

– Так через цю дивну історію. Я б, може, і перстень не запам'ятала, якби не незвичайна поведінка моєї подруги.

Дарині здалося, що Єремєя Василівна чогось не договорює. Літня жінка весь час відводила погляд, особливо коли мова зайшла про перстень.

– Добре, дякуємо за відверту розмову. А ми можемо зустрітися з вашим повіреним? – змінила напрям питань Лера.

– Звичайно, можете, – відповіла господиня квартири, – я зараз дам вам номер його телефону.

Єремєя Василівна підійшла до комода. Вона хвилини дві вивчала сторінки старої записної книжки.

– Ось записуйте 097 45…

Лера оперативно занесла номер в пам'ять свого мобільного телефону, ще раз подякувала господині за бесіду і хитнула Дарині, що час іти.

Вже в коридорі Єремєя Василівна забарилася перед тим, як відкрити вхідні двері, щоб випустити дівчат.

– Знаєте, – почала вона, – ви можете вважати мене божевільною старою, але я ось вам що скажу. Вся ця справа нечиста. Не раджу вам туди лізти.

Вона перейшла майже на шепіт. Дарині і Лері довелося нагнатися, щоб зрозуміти, про що хоче повідомити їм літня жінка.

– Я майже впевнена, – шипіла старенька, – що Марійка займалася різними темними обрядами. І померла від покарання.

– За якими це ознаками ви зробили такий висновок? – поцікавилась Лера.

– По-перше: її квартира завалена різними книгами по давніх культурах, обрядах та іншою літературою такого напрямку. А по-друге: у неї було багато предметів, які вона не дозволяла брати в руки, або переставляти з місця на місце.

Дарина і Лера подивились одна на одну.

– Дякуємо вам за те, що поділилися з нами своїми здогадками, – подякувала Лера Єремєю Василівну і спробувала сама відкрити двері.

Але господиня квартири міцно тримала руку на дверному замку.

– Ось ви мені не вірите, я дивлюся. А ви труну перевірте, – дуже тихо прошепотіла Єремєя Василівна.

– Що вибачте? – здивувалась Лера.

– Що чули. Даю вам сто відсотків, тіла там не знайдете. Я коли заяву подала про вбивство, так мене навіть на впізнання не пустили. Але ж у Марійки родичів то не було.

– А на похоронах ви були присутні? – припустила Лера.

– А як же. Але труна була закритою. Пояснили це тим, що після розтину невдало зашили, тому провели церемонію швидко. Я з того часу мордуюся своїми здогадками. Шахрайство це все. А по ночах, мені здається, я чую голоси з її квартири.

У Дарини по тілу побігли мурашки. Вона хотіла швидше залишити неприємну співрозмовницю. Лера також занервувала, хоча цього не виказувала. Слідча в черговий раз подякувала Єремєю Василівну за розповідь. Після чого наполегливо повернула ключ у дверному замку. Їй, як і Дарині, хотілося якомога швидше опинитися за межами похмурої квартири.

На вулиці виявилося по-весняному добре. Вмить випарувався неприємний осад після старої квартири, де тхне пилом і господарським милом.

– Як щодо того, щоб перекусити? – поцікавилася Лера. – Тут недалеко є непогане кафе. Там можемо з'їсти по сендвічу.

– Ти після всього почутого можеш думати про їжу? – здивувалася Дарина.

– А що? Не обідати тепер? Я, насправді, не особливо вірю в усі ці вигадки про духів і порожні труни. Хоча я б перевірила інформацію. Правда, не знаю поки яким чином, тому як отримати дозвіл на ексгумацію тіла практично неможливо. Але поки я не з’їм сендвіч, ніякого розслідування не буде, – заявила слідчий.

– Хіба можна відволікатися в такі серйозні моменти, які вимагають негайних дій? – не припиняла обурюватися Дарина.

Лера розсміялася.

– Негайних дій вимагає мій шлунок, – знову незрозуміло пожартувала слідчий. Лера попрямувала своєю витонченою ходою до автомобіля, даючи зрозуміти Дарині, що відставати не варто.

До кафе дівчата їхали мовчки, кожна занурена в свої думки. Дарина замислилась над розповіддю Єремєї Василівни. Після розмови з сусідкою Макарової можна було б припустити, що перстень потрапив до вбитої дівчини через оголошення про продаж в Інтернеті. Однак прикраса прийшла на оцінку, а це означає, повірений провів опис майна до моменту придбання вбитою персня у Марії Петрівни. Інакше прикраса не потрапила б до переліку опису майна. Тоді виходить, що Макарова продала прикрасу десь в проміжку після опису, але перед смертю і нічого не доповіла повіреному. Інакше він би не відправляв перстень на оцінку. Але знову нестиковка. Макарова не мала права продавати прикрасу після опису. Вона зобов'язана була довести до відома свого повіреного, щоб той вніс зміни в переліку. Занурена в свої думки, Дарина прокинулася, коли сиділа за маленьким столиком у затишному кафе.

– Ти що будеш? – запитала її Лера. – Можу порадити сендвіч з шинкою. Дуже смачний.

– Так, – неуважно відповіла Дарина.

Лера зробила замовлення: два сендвіча з шинкою, апельсиновий сік для своєї напарниці і каву з молоком для себе.

– Ти десь далеко, – звернулася вона до Дарини. – Невже на тебе справило таке враження відвідування Єремєї Василівни?

– А? – перепитала Дарина. – А ні, просто я замислилася про збіги. Мені приходить на оцінку перстень, ця ж прикраса виявляється на трупі вбитої дівчини. Господиня персня теж мертва. Загадковий відвідувач, який навів жаху на Єремєю Василівну. Тобі не здається все це дивним?

– Здається. І чим далі я намагаюся розібратися в цій справі, тим більш заплутаною вона стає. Спробуємо пролити світло на те, що відбувається, коли поговоримо з повіреним, як його там Леонід Савович, здається. Давай доїдай сендвіч і поїхали.

Зараз мила витончена Валерія перетворилася на справжнього слідчого. Навіть погляд змінився, а голос став нижчим. Дарині ставало моторошно від таких змін в поведінці напарниці. Різкі перепади від ніжної дівчини до суворого представника закону лякали. У Дарини рівний характер, тому людей з перепадами настрою вона намагалася уникати. Але тут вибирати не доводилося. Тим більше Дарина розуміла, що кожна професія залишає свій відбиток.

Дівчата розплатилися за обід і поїхали убік офісу компанії «Ангельські крила», де Лера попередньо домовилася про зустріч з Гнишко Леонідом Савовичем.

Облуплений вхід з дешевою вивіскою не вселяв довіри. Скрипучі двері оповістили всіх співробітників про те, що до них прийшли відвідувачі.

– І як можна доручати своє майно такій конторі? – запитала Дарина.

– А ти думаєш, бабусі з дідусями сюди приїжджали хоча б раз? – з посмішкою відповіла Лера.

Повірений виявився досить приємним у спілкуванні. Пухкий, невисокого зросту рожевощокий чоловік років тридцяти п'яти. Його очі посміхалися, від нього ішли позитивні емоції. Він абсолютно спокійно пішов на контакт. І незабаром допит перетворився в приємну бесіду.

Лера, як справжній слідчий, вирішала не ходити навколо. Вона з першого ж питання перейшла до справи:

– Ви, Гнишко Леонід Савович?

– Абсолютно вірно, саме я, – посміхнувся повірений.

– Ви можете розповісти нам про Макарову Марію Петрівну. Де ви познайомилися, які справи вели для неї, – продовжила Лера.

– Мене з нею познайомила Єремєя Василівна, сусідка Марії Петрівни. Наша фірма веде її справи.

– А чим конкретно займається ваша фірма? – поцікавилась Лера.

– Взагалі-то у нас багато напрямків, але один з них, це допомога в оцінюванні майна з подальшим продажем на аукціонах. У нашій країні не прийнято готувати заздалегідь заповіти. А потім починаються проблеми з нерухомістю, антикваріатом, речами, предметами інтер'єру. Ось тут і вступає в справу наша фірма. Ми допомагаємо по максимуму безболісно з вигодою вирішити всі проблеми зі спадщиною.

– А що ви робите з майном самотніх людей, наприклад, таких, як Марія Петрівна або її сусідка? – поцікавилася Лера.

– Якщо до нас звертаються такі клієнти, то ми за життя проводимо опис майна. Власник підписується під переліком, ми укладаємо договір і складаємо заповіт. Далі проводиться робота згідно з укладеним договором. Ось Макарова хотіла, щоб всі предмети, що представляють собою цінність, продали за великі гроші. А потім ці гроші віддали до дитячих будинків. Все йшло добре до того часу, поки я не дізнався про смерть своєї клієнтки. Звичайно, за договором вступає в силу її заповіт, який дозволить довести справу до кінця, але тепер буде більше паперової тяганини. Діти з дитячих будинків ще не скоро отримають спадок, – Леонід Савович перевів подих і продовжив. – Що ж стосується Єремєї Василівни, то там трохи інша історія. Вона хоче дожити свій вік серед накопичених за життя речей. Таким чином, тільки після її смерті ми зможемо зайнятися її майном, хоча опис вже проведено і все завірено.

– А ви не знаєте, чому Макарова вирішила раптом зайнятися продажем свого майна? – поцікавилася Лера.

– За її словами вона відчувала свою швидку смерть, тому не хотіла, щоб нажите за все життя добро виявилося розкраденим.

– Все одно дивно, – не вгамовувалася Лера. – Навіщо тоді треба було спочатку звертатися до сторонніх людей, а не відразу передати все в дитячі будинки?

– Чому дивно? – здивувався повірений. – Антикваріат в дитячих будинках нікому не потрібен. Набагато цінніша грошова допомога. Але Макарова Марія Петрівна не знала про існування такої фірми, як наша. Тому намагалася організувати продаж свого майна самостійно. Там є предмети, які, на мій погляд, мають цінність. Вони дбайливіше будуть зберігатися у колекціонера, який знає вартість своєї покупки, ніж у якогось підлітка або барахольщика.

– До речі про предмети, – мовила Лера. – Ми з вами зв'язалися по одній справі, в якій фігурує розкішний перстень. Цей же перстень було надіслано в бюро оцінки антикваріату незадовго до того як… – тут Валерія перервалася і перемкнулася на Дарину. – Що ж експерт зі старожитностей, твоя черга закидати питаннями Леоніда Савовича.

Дарина посміхнулася. Вона залізла в сумку, щоб вийняти звідти золотий перстень з рубіном.

– Ось, – простягнула вона прикрасу повіреному. – Цей же перстень є серед надісланих вами предметів на оцінку, але він також фігурує в одній справі, розслідуванням якої ми займаємося. Скажіть ви пам'ятаєте цю прикрасу?

– О так, – дуже голосно відповів Гнишко. – Я його добре запам'ятав. Перстень вельми незвичайний. Судячи з розмірів каменю і кількості золота в оправі, може виявитися дуже коштовним. Тільки от не пригадую, щоб я його комусь віддавав. Він повинен знаходитися серед цінних речей в квартирі покійної.

– Ви впевнені, що не міг перстень опинитися поза квартирою? – поцікавилася Дарина.

– Абсолютно. Я точно пам'ятаю, як відклав цю прикрасу в окрему нішу, де зібрав ще деякі особливо цінні предмети з майна Макарової.

– Скажіть, а Макарова нічого не розповідала про цей перстень? Звідки він у неї? Що він означав для неї? – продовжувала цікавитися Дарина.

– Та начебто ні, – замислився повірений. – Але я точно знаю, що вона віддавала його виставляти на продаж через Інтернет. Якщо чесно, у мене склалося враження, що Макарова забула про цінність своїх речей, в тому числі прикрас. І просто хотіла швидше від усього позбутися.

– Хм, дивне завзяття. А вам не складно буде надіслати мені перелік речей, який ви склали у Макарової? – попросила Дарина.

– Так звичайно. Я сьогодні ж перешлю його по електронній пошті, – відповів Леонід Савович.

Дівчата попрощалися з повіреним. Лера довезла Дарину до відділення, де залишився припадати пилом мініатюрний «Гольф». Обговоривши перший повноцінний день розслідування, напарниці роз'їхалися по домівках.

Вдома Дарину чекав порожній холодильник і заспаний Муська, який мило мружився.

– Привіт, Муська, – мовила з порога Дарина своєму вихованцеві. – Як твій день? Спав?

Вона підняла кота на руки. Дарина потерлася щокою об його м'яку шерсть.

– Ого, та ти погладшав і підріс, як мені здається. Ось що означає сімейне життя. Муська у відповідь нявкнув.

– Давай тебе погодуємо, – запропонувала турботлива господиня.

Дарина доверху наповнила миску кота, захопила з кухні старі сухарики і відправилася в кімнату працювати на ноутбуці. З моменту спілкування з сусідкою Макарової, її турбувала одна ідея, яку їй не терпілося втілити в життя. Якщо деякі з речей Марії Петрівни виставлялися на продаж в Інтернеті, тоді можна спробувати знайти тих людей, до яких Макарова звернулася до повіреного. Найімовірніше, перемовини з покупцями вели саме вони. Залишалося тільки знайти в Інтернеті оголошення з речами Макарової.

Дарина перевірила свою електронну пошту, на яку Леонід Савович вислав папку з каталогом предметів з квартири Макарової. Перелік виявився досить значним. Там було багато книг, два сервізу, ваза, старий комод, дві статуетки, ще багато різних дрібниць і прикраси, серед яких значився перстень з великим рубіном. Дарина вирішила, що найефективніше буде шукати продавця за наданою літературою. Тим більше що добірка виявилася досить неординарною.

За переліком книг було більше двох сотень. Дарина почала перераховувати їх вголос:

– «Історія Стародавнього Риму», «Історія древньої Греції», «Енергетичні точки Київської Русі», «Містичні тварини», «Енциклопедія чаклунства і демонології», «Енциклопедія символів і знаків», «Історія третього рейху». Яка дивна добірка. Бабулька явно була не простою.

Дарина прийшла до висновку, що якщо така література була виставлена??на продаж, то обов'язково знайдеться серед мільйонів сайтів. Вона набрала: «Продам книгу Енергетичні точки Київської Русі». І ось поталанило, перше ж посилання видало їй оголошення про продаж цієї енциклопедії. Дарина зайшла на сайт. Вона нарешті знайшла, що шукала. Великий перелік книг, який пропонувався за низькою ціною. Персня з великим рубіном серед перелічених товарів не виявилося, але більша частина виставленої на продаж літератури належала Марії Петрівні. Нижче в оголошенні висвітився номер продавця і його ім'я – Родіон. Дарина подивилась на годинник. Стрілки показували без десяти хвилин десять. Запізно, але жага відповідей пересилила порядність. Вона набрала номер з оголошення.

– Алло, – відповів їй голос хлопця.

– Привіт, я телефоную по оголошенню, – намагаючись спокійно говорити в трубку, відповіла Дарина.

– По якому? – поцікавився молодий чоловік.

– Е-е, – забарилася Дарина, – ось тут є книга «Енергетичні точки Київської Русі», хотіла б її придбати.

Настала пауза. Було чутно, як співрозмовник шарудить папером.

– Ви знаєте, – нарешті відповів він, – на жаль, це оголошення вже не актуальне. Я, мабуть, забув його прибрати. Весь товар проданий.

– Невже нічого не залишилося? – награно обурилася Дарина. – Мене зацікавила ще одна книга «Історія третього рейху», я готова заплатити непогану суму.

Знову настала пауза.

– Я не впевнений, але, можливо, щось могло залишитися. Якщо ви не проти, я вам зателефоную вранці. Мені необхідно перевірити по каталогу, чи є ця книга в наявності, – запропонував молодий чоловік.