Вiн простежив, щоб черговий залишив свiй кут для виконання розпорядження.
– Ларкiн! – закричав полковник.
З внутрiшнього примiщення вискочив молодий полiцейський.
– Ларкiн! – повторив Св’ятопятов. – До того часу, поки твiй колега виправляе свою провину, залишаешся за головного на прохiднiй. Ох, ви у мене отримаете! Будете чергувати мiсяць без вихiдних! Усi! Навiть тi, хто не винен нi в чому! Для профiлактики! Розпустилися! Бовдури!
Олександр Миколайович повернувся до себе в кабiнет. Там, в повному спокоi, Дмитро Родимович розливав по келихах коньяк, який вийняв знову з шухляди бару. Вiн простягнув напiй другу, вони чокнулись i випили залпом п'ятдесят грам.
– Ех, закуски не вистачае. Поiхали додому до тебе, Олександре Миколайовичу, курочку гриль iсти, а то так i напитися недовго, а роки-то вже не тi. Одним головним болем не обiйдеться. Все одно сьогоднi субота, працювати нiкого не змусиш.
Св’ятопятов вiдставив келих.
– Зараз горе-черговий принесе вiдео i поiдемо. А ти поки розкажи, що дiзнався по нашому трупу, – вiдповiв полковник.
– Дiзнався не багато. Рука лiва жiноча. На момент виявлення була вiдiрвана вiд тiла близько тридцяти двох годин. Точнiше тiло померло бiльше доби тому. Рана рвана, але нiяких саден i синцiв, якi вказували б саме на те, що ii тягнули, менi виявити не вдалося. Тому для мене поки загадка, як рука вiдокремилась вiд тулуба. Можливо, менi допоможуть експерти з лабораторii. Я вiддав деякi мазки i проби тканин з краiв руки на дослiдження. Чекаю результатiв до понедiлка. Тепер, що стосуеться вiку. За станом шкiри можу припустити, що рука належала молодiй дiвчинi рокiв двадцяти двох – двадцяти п'яти. На великому пальцi значних розмiрiв перстень iз справжнiм рубiном в золотiй оправi. Я не фахiвець з коштовностей, але моя помiчниця припустила, що така прикраса могла би коштувати кiлька тисяч доларiв. Незвично великий камiнь, неприродний розмiр для рубiна.
– Так може це i не рубiн? – перервав його Св’ятопятов.
– Можливо, але малоймовiрно. В золото рiдко ставлять скельця. Я попросив слiдчу Валерiю Анатолiiвну передати його в аукцiонний дiм, щоб перевiрили цiннiсть прикраси. Що ще розповiсти? Манiкюр хороший, доглянутий. Але пiд нiгтями бруд. Також вiддав в лабораторiю. Вiдбитки зняли, перевiрили, але встановити особу не вдалося. Дiвчина не притягувалася. Як то кажуть: «До вiдповiдальностi не притягувалася, не судилася i таке iнше». Але у нас е зачiпка. У неi неприродно зрощенi кiстки в мiсцi лiктьового згину. Я припускаю, що наша жертва народилася з вродженим дефектом. Зовнi аномалiя не помiтна i навряд чи доставляла iй незручностi. Але для розслiдування ii особистостi це може дуже допомогти. Дiвчина явно лiкувалася або спостерiгалася у лiкарiв, тому якщо в розшуку молодоi особи з такими ознаками немае, то можна спробувати дати опис по лiкарнях.
– Ти вважаеш, вона може бути жива? – поцiкавився Св’ятопятов.
– Це виключено. Якщо руку вiдокремили за життя, то нещаснiй залишалися лiченi секунди. З такими ранами не виживають, – вiдповiв Поленко.
– Мда, не багато, – з розчаруванням прокоментував Св’ятопятов.
– А ти що хотiв? Щоб я тобi iм'я i прiзвище назвав?
– Ось, а ти кажеш толк вiд вас судмедекспертiв е. Я це все i без тебе вранцi зрозумiв. Теж менi… – але полковник не договорив. До кабiнету увiрвався черговий з дисками в руках.
– Олександр Миколайович, знайшов, – випалив черговий.
– Давай сюди, негiдник, зараз подивимося, що ти там знайшов.
Св’ятопятов взяв диск i засунув в дисковод пошарпаного системного блоку. Той загрозливо загудiв, а через кiлька секунд видав на екран вiкно з вiдеофайлами.
Полковник запустив вiдео, на яке йому вказав черговий. Чорно-бiла камера охоплювала майже все подвiр’я перед вiддiленням. Всi трое уважно дивилися на монiтор. На другiй хвилинi перегляду на екранi з'явився Дмитро Родимович. Судмедексперт пройшов пiд камерою i зник в дверях.
– Не зрозумiв, – зупинив запис полковник, щоб вiдмотати назад.
В другий раз перегляд нiчого не дав. Нiяких стороннiх осiб не заходило i не виходило.
– Не зрозумiв, – тепер вже сказав Дмитро Родимович. – Я з ним зiткнувся в дверях фактично, коли заходив. Вiн повинен бути на камерах. Давай ще раз.
Пiсля, вже навiть не третього перегляду, черговий побачив своiм тверезим поглядом тiнь, що промайнула пiд камерою саме в той момент, коли Дмитро Родимович зайшов в будiвлю.
– Ось вiн, – вказав пальцем Іван на сiру пляму.
– От, сучий сину, – вилаявся Св’ятопятов. – Як же вiн здогадався, що там камера?
– Так, а чого там здогадуватися? – здивувався черговий. – Висить собi бандура з перепаяними дротами, тiльки слiпий не помiтить.
– І правда, але у нас же ще iнша е, розташована над черговим. Там вона нова, кольорова, звук пише! – радiсно вигукнув полковник.
Нова камера записувала все на сервер, який знаходився у вiддаленому кабiнетi. Звичайна напiвпiдвального виду комора з великими монiторами i сучасним обладнанням для вiдеоспостереження. Навiщо зробили цю кiмнату, нiхто не знав. Начебто хотiли створити у вiддiленнi спецвiддiл охорони всiх пiд'iздiв цього району. Але щось не склалося на завершальному етапi, тому проект заморозили до кращих часiв. Вiд усiеi витiвки залишилися: одна камера над вiкном чергового, сервер i безлiч сучасних кнопочок.
Трiйця протиснулася в крихiтний кабiнет. Св’ятопятов запустив вiдеоархiв де не з першого разу, але знайшов потрiбний матерiал. Нажаль, камера перебувала пiд таким кутом, що було видно тiльки брудну макiвку загадкового вiдвiдувача. Але, на щастя полковника i на жаль Івана, вся розмова записалася дуже чiтко. З кожним словом, черговий все бiльше i бiльше червонiв.
– Тьху ти! Та що ж це таке?! І тут все через одне мiсце! Хто так камери вiшае?! – вилаявся Св’ятопятов.
– Це просто нею нiхто не керуе, – обережно вiдповiв черговий. – Адже вона сучасна. Камеру можна рухати. А ii як залишили в останнiй раз, так вона i висить.
– Останнiй раз був, коли ii встановлювали! З того часу тiльки приходять з управлiння i перевiряють, чи все працюе! – не переставав обурюватися Олександр Миколайович.
– А навiщо це iм? – здивувався Дмитро Родимович.
– А хто iх знае. Стежать ось за цими, напевно, – полковник хитнув на чергового, який вже залився червоним кольором, а коли почув про перевiрки, взагалi мало не знепритомнiв.
– Гаразд, даремно все це. Ходiмо, Дмитро Родимович, досить суботнiй весняний день на роботi просиджувати. А ти, – звернувся Св’ятопятов до пiдлеглого, – скопiюй вiдео i вiддай слiдчiй Валерii Анатолiiвнi, може це чимось допоможе iй в розслiдуваннi. Все зрозумiв?
– Буде зроблено, – невпевнено вiдповiв черговий.
– Ось, тримай свое чудо технiки, – простягнув смартфон молодому полiцейському Дмитро Родимович. – Дивись, ще раз побачу iграшки на робочому мiсцi – розповiм керiвнику. Випише тобi штраф, будеш наступного разу знати, як вiдпускати свiдкiв. Краще детективнi iсторii читай. Бiльше користi буде.
Св’ятопятов з Поленко залишили кiмнату вiдеоспостереження. Вони вийшли на вулицю. Тепле сонце перевело тiнi на iншу половину дня, вiдчувалася легка прохолода, яка позначила початок вечора.
– Так що, Олександре Миколайовичу, в супермаркет за продуктами, та по сто грам? – звернувся до полковника Дмитро Родимович.
Св’ятопятов посмiхнувся. Закiнчився ще один неспокiйний день. Початок теплоi весни пiдкинув серйозну справу, яка ризикуе залишитися нерозкритою. Полковник мимоволi скривився, але швидко вiдiгнав неприемнi думки. Що буде далi, буде потiм, а сьогоднi хочеться провести час з найкращим другом, якого вiн знае вже багато рокiв.
Поки давнi друзi закiнчували свiй робочий день, розпиваючи мiцнi напоi, Дарина спала сном немовляти. Їi розбудив старий запорожець, який з оглушливим ревом залишив подвiр’я. Вона прокинулася з сильним головним болем. За вiкном стемнiло. Їi трохи нудило, але органiзм дуже швидко впорався з неприемними позивами шлунка. Залишився тiльки легкий тиск у скронях. Дарина пiдвелася з лiжка i пiшла на кухню за шипучкою вiд спазмiв. Вона трохи пожалiла себе бiдну нещасну вголос, пiсля чого повернулася в лiжко. Лiки трохи послабили бiль, але легкий тиск у скронях не припинявся. Дарина намагалася вiдновити хронологiю денних подiй. Вона не могла згадати, яким чином опинилася вдома. В ii головi спливали уривками спогади: метро,??вона за кермом автомобiля, квартира, лiжко, глибокий сон. Дарина озирнулася. Поруч з лiжком валялася пiдiбрана на Хрещатику газета. Їй було незрозумiло, що ж таке вивело ii з ладу? Інформацiя про труп знайденоi дiвчини, ранковi подii з вiдiрваною рукою, а можливо все разом? Дарина iнодi читала кримiнальнi новини, але щоб так перейнятися – це сталося вперше. Їi батько працюе в правоохоронних органах. Вiн часто розповiдав пiд час застiль про самi гучнi подii. Дарина, сховавшись за диваном, полюбляла пiдслуховувати кривавi подробицi. Тому вразливою вона себе назвати не могла.
Дарина пiдняла газету з пiдлоги i знову перечитала статтю. Дивно, чому зараз розповiдь про знайдений труп не здавалася такою страшною, як це сталося вдень? Вона вiдкинула друковане видання убiк i вирiшила зателефонувати батьковi.
– Алло, – почула вона в слухавку рiдний голос.
– Привiт тато, як твоi справи? – весело запитала Дарина.
– Вiдмiнно, ось сидимо з Дмитром Родимовичем, трохи випиваемо. Згадуемо роки дружби та служби. Ти пам'ятаеш Дмитра Родимовича?
– Звичайно пам'ятаю. Передавай йому вiд мене привiт, – весело вiдповiла Дарина. – А як там кiно?
Питання вирвалося несподiвано. Вона вже пiсля усвiдомила, що задала його невчасно.
– Яке кiно? – здивувався Св’ятопятов.
– Яке ви вранцi знiмали, а потiм по новинах показували, – награно жартiвливо вiдповiла Дарина.
