Нардепка
Василь Врублевський
«Нардепка» – роман, про який багато говорили в лiтературних тусiвках кiнця 90-х, ще до виходу його окремою книжкою (2004). Публiкацii фрагментiв роману в журналi «Авжеж!» та деяких iнших елiтарних виданнях були схвально зустрiнутi як критиками, так i читачами, не в останню чергу тому, що це був перший в сучаснiй украiнськiй лiтературi досвiд художнього проникнення у специфiчний, надiйно натодi закритий вiд загалу «свiт» вiтчизняного полiтикуму. У романi зустрiчаються такi вiдомi персонажi як Леонiд Кравчук, Леонiд Кучма, Іван Плющ, а деякi iншi, хоч i замаскованi автором пiд iншими прiзвищами, цiлком вгадуванi. У «Нардепцi» автор намагаеться зазирнути за лаштунки украiнськоi полiтики. Одначе, попри змалювання деяких цiлком реальних подiй та фактiв iз життя полiтичного iстеблiшменту, «Нардепка» не е твором документальним. Бiльше того, у романi присутнiй певний елемент провiсництва, i деякi з тих передбачень, на жаль, згодом виявилися не далекими вiд реалiй.
Василь Врублевський
Нардепка
Частина перша
(Замiсть прологу)
«Етапи бальшова путi»
Милоська, або Венера
1
Звали ii по-домашньому Милоською.
Було iй дев’ятнадцять з невеликим доважком i всi ii жалiли: не повезло з чоловiком! Хоч ридма ридай – не повезло…
Чоловiка ii звали Степаном, або Стьопкою, а позаочi обзивали його Придурком. Позаочi ж дивували його недотепкуватостi й дружно хитали головами: бiдне дитятко!..
Бiдне дитятко – то був iхнiй синочок, якого звали Толиком-Тосиком-Толюнчиком, i був вiн зменшеною копiею татуся. Того й «бiдне дитятко»: треба ж було так уродитися та вдатися!
За Стьопку Милоська вискочила, як iй тiльки за вiсiмнадцять перестрибнуло. Тепер сама каже, що здуру. Побiдкатись любить: куди, мовляв, моi очi дивилися, бодай би було iм лiпше повилазити! Заслало iх на ту пору чи що?! Але це так, для людського вуха. Бо добре знае, що не зовсiм здуру i що нiщо не застилало.
Тодi вона вчилася на швею в райцентрi. Стьопка ж саме з армii прийшов, а тiтка його рiдна була у Милосьчиному гуртожитку вахтершею. На вроду Стьопка Милосьцi не сподобився, але припало до душi iнше: тихий та сумирний, бери – здавалося! – хоч вiрьовки з нього сукай, якщо й скривиться, то пискнути все одно не посмiе. А що ще треба для сiмейного, так сказать, вогнища?
І мiсяця не минуло, як повезла вже Стьопку до своiх батькiв на показини. Мати в гвалт: «Чи ти, доцю, збехнулася? Який замуж у цю пору? Успiеш ще! Хоч би з рiк погуляйте, придивiться одне до другого! Та в тебе ж i спецiяльностi нема ще…» Милоська й слухать не хоче, гне свое: «Нашо менi думать про спецiальнiсть? Роботу й без бомажки найти не трудно, та й взагалi сiм’ю чоловiк повинен обеспечувати…» Батько, що сидiв на ослiнчику пiд грубкою, попихкуючи самокруткою у вiдпрочиненi дверцятка, всмiхнувсь скептично, сплюнув пiд ноги на жерстянку, кахикнув i проказав: «Ну да, цей якраз iз тих, що обеспечують! Голою срамотою блискати пiд плотом будеш, як на його заробок понадiешся!»
Як у воду дивився. Та й не треба було йому нiякоi води, з одного позирку на «зятька» розкусив, що воно за птиця. Руки без мозолiв, бруду пiд нiгтями нема, очi – в сiрка нiби позиченi. Та й навiть чарку по-чоловiчому не п’е, цiдить i кривиться, як баба. А мова дурнувата чого варта! Що не скаже, то або невпопад, або впозаяк. Якесь осторобло, а не чоловiк…
Отож, як у воду батько зирив, та перечити не став: хоче йти за цього бевзя, хай iде, вiдтрутиш, а вона потiм клясти буде, слiзьми умиватись буде, що погубили ii щастя. І матерi сказав: «Не влазь! Хай собi як знае…»
На осiнь весiлля справили.
Другого ж дня по гулянцi Милоська на кухню заревана вскочила: «Тату! Таточку! Вiн мене вдарив!» Який iнший батько, може, вхопив би що-небудь та й побiг би зятька вчити. Але не Милосьчин! Скрутив без поспiху цигарку, закурив.
– Чим? – питае. – Бебехом яким чи, бува, ложкою?
Милосьцi було не до того, щоб завважувати батькову iронiю.
– Кулаком! – та ще дужче в сльози, ще дужче.
– Ти диви! У нього, значить, i руки е? А я шось ранiш не примiтив. Ну шо ж, буде толк. Раз руки при ньому, то й робота для них якась мае знайтися. Хорошого дiла, може, й нi, а жонцi боки полатати – саме враз. Великого ума тут не треба, того, що е, якраз вмiру.
Милоська – до матерi на город.
– Доцiнько, шо це з тобою? – мати вiдкинула вбiк копаницю i, пiдбiгши навстрiч, ухопила Милоську за лiктi, зазирнула в розчервоненi очi доньчинi.
– Вiн мене набив!
– Хто? – сахнулась мати. – Тато? Та за шо?
– Який тато!.. Який тато!.. – затряслась Милоська. – Стьопка побив!
Руки материнi звисли обезсилено, як ото рукави маринатки на вiшаку.
– Як це так? – пролепетiла. – День по весiллю i вже? А ходiм-но!
В очах материних запалала войовничiсть.
– От я йому!..
Милоська злякалась. Бачила, що мати не на жарт розiйшлася. Того й дивись, що задвигтить за Стьопкою, як за тарантасом по шосейцi. Встид же який на всеньке село буде! Ще й потрусин не вiдбули – а вже розвiдна!..
– Стiйте, мамо! Стiйте! Не треба! Та спинiться ж ви!!!
– Що за лемент? – вигулькнув з-за хлiва батько.
– Дизю! Чи ти знаеш? – мати до нього. – Милоську iрод цей побив!
– То й шо?
– Як шо?! Боже, це ж твоя доня!
– Менi дочка, а йому жiнка! Хiба не вiдраджували ii? Не послухала, то хай тепер сама й чухаеться. І ти, стара, не лiзь мiж них, хай самi собi розбираються. І ти, Милосько, не бiгай i не ерепень! Бо як ше хоч раз прибiжиш скаржитись, вiзьму дрина й так дам, що не сядеш пiвроку й не ляжеш! Нiхто тобi його не пiдсовував, без нас обiйшлася. То й тепер без нас обходься. Пойняла? І марш спередочей менi зараз же!..
2
Стьопка в цей мент сидiв у хатi, наминав пирiжка з маком, запиваючи молоком, i намагався пригадати, що йому ще нараджував перед весiллям батько. Першу iнструкцiю – «Нада, синку, жонку зразу до рук прибирать!» – вiн уже сповнив.
Ага, ще батько казали: «Не надривайся, за роботу дуже не хапайся! Тесть у тебе з хазяйством, якось коло нього перебудеш. Не протився, але й не годи. Сопи собi тихесенько. Дитину поскорше склепай, а затодi вже й попануеш: як що не так, чемодана в руки i з двору – самi за тобою побiжать, вернутися благатимуть…»
А що! Батько дурному вчити не буде свою кровинку. І взагалi не мiшало б тещi сто грамiв зятю пiднести, а вона замiсть того з самого ранку в картоплi раком длубаеться! Весiльний дух з обiйстя ще й не вивiтрився, а вона, бач, в город полiзла! Показать хоче, яка роботяща, чи що? Показуйте, мамо, показуйте, тiльки менi то все до iдного мiсця. Спини на вас гнуть не буду. Дочка у вас одненька, мусите обезпечити ii, а менi ще он звикнуть треба до новоi жизнi, роздивиться, що воно й до чого, жiнку в рамцi поставити, щоб нi-нi…
Ех, все-таки воно й непогано жонатим бути! День собi пересидiв-перешвендяв, а увечерi жiнку за гараку i гойда-гойда!.. Не треба по клубах тинятися, дiвок видивляти, яку б заманути кудись пiд копицю. Вхопив тут собi, завалив у лiжко – своя ж, як-не-як, законна…
Ну, бляха-муха, де вона там лазить? Що це, хiба iда мужчинi – молоко з пирiжками?! М’яса якогось би вже треба, помiдору. Ану, пiду потребую! Порядок повинна чуствовать, а то можу й добавити!..
Але, визирнувши у верандне вiконце, забачив Стьопка тещу – бiгла якраз через грядку до двору, а Милоська намагалась ii перепинити.
– Он як, – скривився Стьопка, – вже сучка пожалiлась!..
Щось пiдказало йому: не попустить теща зобиди доньчиноi…
І Стьопка, чесно кажучи, трохи злякався… Та й не трохи, а таки добряче.
