«Ех, тату! Що ж це ви?! – похололо в серцi. – Що ж це ви? Отак пiдвести пiд манастир свого сина… Що ж то воно тепер буде?.. Ех, тату-тату!..»
3
Кажуть же старi люди: як з першого дня не заладилось, то вже й не поправиш.
Старi – вони мудрi: всього на вiку надивляться, всяких кумедiй, та й не тiльки надивляться, а й на власнiй шкурi рiзних оказiй спiзнають. Тож i ясно, що старих людей варто слухатись. Але ж як не хочеться, ой як не хочеться чинити так, як вони тобi нараять!..
От i Стьопка – не послухався баби Терендихи, що якось забрела ненароком до обiйстя Милосьчиних батькiв. Врештi, ненароком – то так Сьопка думав, бо коли б знав хоч трохи бабу Терендиху («І шо за фамiлiя така?» – дивувався, i навiть у голову йому не стукнуло, що то вуличне прiзвисько бабине), то мав би вiдати, що випадково вона нiде й нiколи не з’являеться. Вже якщо прийшла, то неспроста. По селу поголос ходив, що знаеться баба iз потойбiчними силами, але не злими, а добрими, а вiдтак хоч i побоювалися ii, та все ж шанували й до слiв ii прислухалися. Поганого баба за весь вiк свiй ще не нарадила нiкому. Але ж Стьопка про те – нi сном, нi духом не знав…
Отож, пришвендяла Терендиха на обiйстя, та ще й на таку годину, коли зятьок сам-iден «на хазяйствi» був – Милоська з батьками подалися в лiс за грибами, його ж лишили, аби корову, як з пашi прийде, у хлiвi причинив.
– Сину, – позвала Терендиха, спершись рукою об нарiжний кант хати, – а йди-но сюди!
Стьопка пiдiйшов, не привiтавшись – забув, що так годиться.
Та бабi, здаеться, до того й дiла нiякого не було. Вона, чесно кажучи, й сама вже частенько забувала здоровкатись – як-не-як, лiта вже ген-ген якi сивi, а за довгий вiк стiльки напхалося в мiзки, що й не грiх забудькою стати.
– Ти, сину, Дизiв зятьок?
– Еге! – буркнув Стьопка. – Зять.
Баба глянула на нього пильно, зiтхнула.
– Жаль…
Стьопка вибаньчився не Терендиху: не мiг допетрати, що воно мае значити, оте «Жаль…», кого воно стосуеться.
– А шо? – пробубонiв насторожено.
– Та нiчого, сину, нiчого, – спокiйно, лагiдно навiть, промовила баба.
Помовчала якусь хвилю, а по тому – несподiвано:
– Ти б, сину, вивтiкав, поки не пiзно. Не буде тобi щастя з нею, бо iй не буде з тобою щасливо. Будете точити душi одне одному, як шашiль дерево чи ж червак плiд. Не любить вона тебе…
– А ти як знаеш? – насупився Стьопка.
Баба iзнов зiтхнула, ще скрушнiше й глибше.
– Я, сину, мушу знати, бо вже стара…
– Не мели, бабо, фiгнi! – скипiв Стьопка. – Прийшла тут, понiмаiш, i галдиш!
Терендиха захитала докiрливо головою.
– Що ж це ти, сину, таке старiй людинi говориш? Чи ж можна?! Стару людину, навiть як вона верзе казна-що, вислухай та й усе. Що iз старого вiзьмеш? Кажуть же – що з лiт, то й з розуму. Але отаке казати хiба ж можна?!
– Ти диви! – ще бiльше збiсився Стьопка. – Триндить тут всяку фiгню, та ше й мораль читае! А йди-но вон звiдси, бо як вiзьму товкача та як огрiю!..
– Оце то так! – схрестила руки на грудях Терендиха. – Славного зятька прийняв Дизьо, нiчого не скажеш. А я, дурна, таке пожалiла! Тестя твого й тещу жалiти треба. І Милоську. З таким, як ти, життя iй не буде!
Сказала те все i позадкувала, бо бачила: i справдi може огрiти…
Вилаявся Стьопка услiд бабi добрячим матюком, хотiв ще, як на те, запустити чимсь iй навздогiн, але полiнувався – це ж треба було б нагинатися, а поперек же свiй, не казенний.
4
Увечерi Стьопка Милосьцi допит учинив: любить його чи нi?
– Та кого ж я маю любить, як не тебе? – мало не в плач кидалася Милоська.
– А Терендиха каже, що не любиш!
– Терендиха? – затряслась Милоська. – Та я ii… та я ii… Вб’ю!
– Ага! – зарепетував Стьопка. – Правда очi коле!
– Та яка правда, яка правда!
Милоська заридала.
Пiдбiгла до Стьопки, обняти спробувала, але вiн одгородився вiд неi, виставивши вперед руки.
Ми то знаемо, що жодному Терендишиному слову Стьопка не пойняв вiри, але ж звiдки було про те знати Милосьцi?
І вона, сердега, трiпотiлась, як курка в копанцi, бо здавалось iй: це все, кiнець! Це ж такий сором буде на всеньку округу, як чоловiк ii кине…
Молода ще тодi зовсiм Милоська була, дурна. Вбила собi в голову, що любить Стьопку, а що начиталася всякоi-рiзноi шкiльноi класики про романтичне кохання, яке чомусь завжди у тих книжках трагiчне, то й себе уявила мала не Ганькою Каренiною…
Пiд поiзд, зрозумiло, ii б i трактором не заволокли, але побути хоча б годину-другу нещасною героiнею з якоi-небудь книжки було iй дуже навiть цiкаво!
Стьопцi теж припало до вподоби це дiйство, але зовсiм з iншоi притики: раптом вiдчув таку власну значимiсть, що впору було б застрибнути на хату, всiстися на комин i нiзащо не злазити, хоч би як не просили-вмовляли.
Тож, аби надовше розтягнути те неймовiрне задоволення, все повторював i повторював:
– То ти любиш мене чи не?
А Милоська, ридаючи, заламувала картинно руки, один раз навколiшки навiть впала, i клялася й божилася всiм та усiма пiдряд – татом, мамою, хатою, коровою, обiйстям, своею честю врештi-решт, – що любить вона його, любить!..
5
Та й Милоська теж не послухалась Терендихи. Воно-то, звичайно, не дуже i ясно, нащо цi молодята бабi здалися, чого вона в них уп’ялася, як клiщ у худобину, але, хоч би там що, не могла стара заспокоiтись: пiдгадала мить, щоб перестрiти Милоську саму на дорозi. Милоська, як забачила Терендиху, аж захекалася умить – гнiв ii розiбрав, такий гнiв, що й злякалася, чи не здiйснить прямо тут, посеред вулицi, ще й бiлого дня, погрозу свою, вигукнуту перед Стьопкою.
– Не пiдходь, бабо! – залементувала з того страху Милоська. – Христобогом молю, не пiдходь!
Терендиха спинилася, подивилася на Милоську нерозумiюче, здвигнула сухенькими плечима – мовляв, що з тобою, дитино?
– Не пiдходь! – ще дужче першого репетнула Милоська.
